Влодзімєж НIДЕРХАУЗ: Про історію — без табу

На фестивалі «Дні польського кіно», організованому Польським інститутом кінематографії та Українською кінофундацією, якою керує Андрій Халпахчі, глядачі Києва, Вінниці та Донецька побачили такі стрічки: «Генерал Ніл» Ришарда Бугайськи, «ЕнЕн» Фелікса Фалька, «Шопінг для дівчат» Катажини Росланець, «Скільки важить троянський кінь?» Юліуша Махульського, «Ніколи не говори «ніколи» Войцеха Пацини. Влодзімєж Нідерхауз — продюсер більшості фільмів, представлених на фестивалі. Він працював із Кшиштофом Зануссі та Янушем Морґенштерном, а багато молодих кінематографістів зобов’язані своїм творчим злетом саме йому. Пан Нідерхауз узяв під своє «крило» державну студію документальних фільмів і перетворив на успішну продюсерську компанію WDIFF, частка виробництва кіно якої становить серйозний сегмент на загальній карті кінематографа Польщі.

— Пане Влодзімєже, ви є продюсером чотирьох картин, із тих, що показані на цих Днях польського кіно. Чи можна вважати вас у зв’язку з цим головним продюсером Польщі?

— Мабуть, це деяке перебільшення...

— Після великих політико-економічних змін у наших країнах, кінематограф опинився в жалюгідному стані. Коли ви взялися відроджувати державну студію, яка фактично гинула, що це було — безмежна любов до кіно чи зухвалість?

— Я 40 років пов’язаний із польським кінематографом. Для мене велика цінність нового періоду в тому, що ми можемо робити кіно про все. У минулі часи такий фільм, як «Генерал Ніл», показаний у програмі «Днів», ніколи не був би створений. Сьогодні ми можемо говорити про нашу важку історію без усіляких обмежень. Це нас підштовхнуло до роздумів про те, як розвивати польське кіно динамічно й природно. Отримавши свободу 20 років тому, ми, як і ви, були в дуже тяжкій кризі. Але все кінематографічне середовище, Союз кінематографістів домагалися того, аби з’явився новий закон про кіно. Ми разом створили концепцію й новий Статут кінематографії. І це призвело до того, що багато що змінилося, тож останні 6 років ми живемо й працюємо в рамках нового Закону. За нашими прогнозами, цього року має бути випущено 60 фільмів. Зараз є організаційно-фінансові умови для кіновиробництва. Сподіваюся, поступальний розвиток нашого кіно надійний, і ми вже не повернемося до тієї жахливої ситуації, коли кінематограф був на межі вимирання.

— Який сьогодні середній бюджет пересічного польського фільму, і які його складові?

— У середньому — півтора мільйона доларів. Половину з них дає Польський інститут кінематографії, а решту потрібно знайти на ринку. Усе залежить від продюсера та його професіоналізму.

— Здібностей продюсера замало, адже якщо береш гроші, потрібно їх повернути. Наскільки зворотне сьогодні польське кіно?

— Звичайно, це проблема — Польща не є надто великим ринком. У той же час, інвестори справедливо чекають повернення витрачених коштів. Отже, хай там як банально це звучить, ми повинні орієнтуватися на фільми, які затребувані глядачем. Це комедії, мелодрами й так далі. І все ж таки, мені вдавалося діставати кошти й на фільми, повернення грошей із яких розраховане на досить довгу перспективу. Але це повернення обов’язкове! Хай там що, але ми вважаємо, що такі фільми робити дуже важливо.

— Чим же зацікавити інвесторів? Може, вся справа в Законі «Про меценатство», який ми в Україні чекали 20 років?

— На превеликий жаль, жодних переваг для приватних інвесторів немає. Ми не змогли цього досягти. Це тяжкий «шматок хліба» для продюсера. Слава Богу, в інвесторів немає причин нам не довіряти, хоча процес «діставання» грошей дуже непростий. Думаю, це не лише проблема нашої країни.

— Нині з прокатом національного кіно в Польщі труднощів немає — кінотеатри охоче надають йому свої екрани, а глядачі платять гроші за можливість дивитися своє?

На фестивалі «Дні польського кіно», організованому Польським інститутом кінематографії та Українською кінофундацією, якою керує Андрій Халпахчі, глядачі Києва, Вінниці та Донецька побачили такі стрічки: «Генерал Ніл» Ришарда Бугайськи, «ЕнЕн» Фелікса Фалька, «Шопінг для дівчат» Катажини Росланець, «Скільки важить троянський кінь?» Юліуша Махульського, «Ніколи не говори «ніколи» Войцеха Пацини. Влодзімєж Нідерхауз — продюсер більшості фільмів, представлених на фестивалі. Він працював із Кшиштофом Зануссі та Янушем Морґенштерном, а багато молодих кінематографістів зобов’язані своїм творчим злетом саме йому. Пан Нідерхауз узяв під своє «крило» державну студію документальних фільмів і перетворив на успішну продюсерську компанію WDIFF, частка виробництва кіно якої становить серйозний сегмент на загальній карті кінематографа Польщі.

— Пане Влодзімєже, ви є продюсером чотирьох картин, із тих, що показані на цих Днях польського кіно. Чи можна вважати вас у зв’язку з цим головним продюсером Польщі?

— Мабуть, це деяке перебільшення...

— Після великих політико-економічних змін у наших країнах, кінематограф опинився в жалюгідному стані. Коли ви взялися відроджувати державну студію, яка фактично гинула, що це було — безмежна любов до кіно чи зухвалість?

— Я 40 років пов’язаний із польським кінематографом. Для мене велика цінність нового періоду в тому, що ми можемо робити кіно про все. У минулі часи такий фільм, як «Генерал Ніл», показаний у програмі «Днів», ніколи не був би створений. Сьогодні ми можемо говорити про нашу важку історію без усіляких обмежень. Це нас підштовхнуло до роздумів про те, як розвивати польське кіно динамічно й природно. Отримавши свободу 20 років тому, ми, як і ви, були в дуже тяжкій кризі. Але все кінематографічне середовище, Союз кінематографістів домагалися того, аби з’явився новий закон про кіно. Ми разом створили концепцію й новий Статут кінематографії. І це призвело до того, що багато що змінилося, тож останні 6 років ми живемо й працюємо в рамках нового Закону. За нашими прогнозами, цього року має бути випущено 60 фільмів. Зараз є організаційно-фінансові умови для кіновиробництва. Сподіваюся, поступальний розвиток нашого кіно надійний, і ми вже не повернемося до тієї жахливої ситуації, коли кінематограф був на межі вимирання.

— Який сьогодні середній бюджет пересічного польського фільму, і які його складові?

— У середньому — півтора мільйона доларів. Половину з них дає Польський інститут кінематографії, а решту потрібно знайти на ринку. Усе залежить від продюсера та його професіоналізму.

— Здібностей продюсера замало, адже якщо береш гроші, потрібно їх повернути. Наскільки зворотне сьогодні польське кіно?

— Звичайно, це проблема — Польща не є надто великим ринком. У той же час, інвестори справедливо чекають повернення витрачених коштів. Отже, хай там як банально це звучить, ми повинні орієнтуватися на фільми, які затребувані глядачем. Це комедії, мелодрами й так далі. І все ж таки, мені вдавалося діставати кошти й на фільми, повернення грошей із яких розраховане на досить довгу перспективу. Але це повернення обов’язкове! Хай там що, але ми вважаємо, що такі фільми робити дуже важливо.

— Чим же зацікавити інвесторів? Може, вся справа в Законі «Про меценатство», який ми в Україні чекали 20 років?

— На превеликий жаль, жодних переваг для приватних інвесторів немає. Ми не змогли цього досягти. Це тяжкий «шматок хліба» для продюсера. Слава Богу, в інвесторів немає причин нам не довіряти, хоча процес «діставання» грошей дуже непростий. Думаю, це не лише проблема нашої країни.

— Нині з прокатом національного кіно в Польщі труднощів немає — кінотеатри охоче надають йому свої екрани, а глядачі платять гроші за можливість дивитися своє?

— Ззовні, напевно, так і виглядає. Насправді, тут теж усе непросто. Американці видають 300 фільмів на рік, і якщо нормальної кількості глядачів польський фільм одразу не забезпечить, він випадає з дистрибуції.

— Що ж рятує — світовий прокат? І яким чином ви популяризували своє кіно у світі?

— Головним чином ця промоція відбувається коштом Польського інституту кінематографії. Моя студія робить це за власні гроші. Ми багато працюємо з фестивалями. Наприклад, я тільки-но довідався, що фільм «Трояндочка» увійшов до конкурсної програми Московського кінофестивалю. Але потрібно врахувати, що хай там як доброзичливо до тебе ставляться, передусім потрібно робити хороші фільми.

— Яким чином на вашій студії відбувається сценарний відбір, як вибирають режисера-постановника, що при цьому первинне, а що вторинне?

— На нашій студії існує спеціальний сценарний відділ. Ми користуємося цим ринком у різні способи. Іноді купуємо права в письменників, інколи замовляємо сценарій на якусь тему й лише потім запрошуємо режисера. У випадку дебюту пана Лукашевича, автора сценарію «Генерала Ніла», він звернувся до нас сам, переконав мене в своїй спроможності. Окрім того, ми весь час беремо участь у так званих пічингах, де молодь представляє свої проекти. Наприклад, фільм «Шопінг для дівчат», представлений у Києві, знайшли саме так. Завжди є певний ризик, але потрібно «відчути носом»...

— Польський кінематограф не прагне виробляти блокбастери на відміну від наслідувальних тенденцій інших кінематографій, що зараз відроджуються? Яким чином знайшли свою дорогу?

— Гадаю, що ви, як і ми, повинні ризикувати. Вам навіть легше, адже ви можете спостерігати, як це відбувається в нас. Є можливість уникнути наших помилок. Дивіться, чехам й угорцям удалося законодавчо позбутися податків, а нам — ні.

— Майбутнє будь-якого кінематографа — молоде покоління професіоналів. Школа в Польщі є, і вона прекрасна, а як іде справа з дебютами? Як складно одержати «право на роботу» митцям-початківцям?

— Почнемо з того, що сьогодні в Польщі не одна кіношкола. Традиційна — в Лодзі, але сьогодні є кіношколи й у Кракові, й у Варшаві, якою керує Анджей Вайда. Так, у Польському інституті кінематографії існують спеціальні програми для дебютантів. Якщо експерти вважають, що фільм варто знімати, вони можуть дістати для цього два мільйони злотих. Це та безумовна перевага, на яку дебютант може розраховувати. Але є й інша дорога — режисер-початківець може знайти собі продюсера сам, переконавши його у своїй спроможності. Продюсер додасть грошей до вищезазначеної суми.

— Які суми і звідки беруть польські продюсери на рекламу фільму?

— Це дуже важливе питання, адже доведено, що п’ятдесят відсотків від прокату фільму приносить правильна реклама. Вона повинна становити 25% бюджету, але не всі можуть собі таке дозволити. У Інституті кінематографії існує спеціальна програма, що передбачає витрати на рекламу в розрахунку 10% від бюджету картини. І за це спасибі. Усе інше — напевно, проблеми дистриб’ютора.