СРСР як імперія нового типу

Першим в обговоренні виступив Х. Раковський. Завдяки дипломатичним якостям, виявленим на посаді голови РНК УСРР, давній особистій дружбі з Л. Троцьким і довірчим відносинам з В. Леніним, які сягали часів «Искры», він завоював позиції регіонального вождя. Свій виступ Раковський почав з такого відгуку на промову Леніна: «Владимир Ильич сегодня бросил крылатое слово — стать боротьбистами. Я понимаю это как реакцию против той неосторожной политики, которую мы вели на Украине».

Отже, Ленін ставив перед вовками завдання одягти на себе овечу шкуру. В цей час він уже розробив підступний план знищення УКП(б), який з ювелірною точністю було проведено в життя Х. Раковським і Ф. Дзержинським 1920 року: лідерів цієї партії нагородили високими посадами, а всіх незадоволених умовами індивідуального прийняття в КП(б)У репресували.

«Необережну політику» 1918—1919 рр. Раковський ілюстрував на прикладах, які варто зацитувати: «В наших газетах мы должны осторожно писать об Украине. Когда в прошлом году в «Известиях ВЦИК» было напечатано, что т. Петровский, назначенный председателем Украинского ЦИК, приезжает в Киев, это, товарищи, не создавало правильных условий для подхода к Украине. Председатель ЦИК Украины выбирается украинцами, а не назначается. Точно так же, когда в наших прифронтовых и других газетах говорят: Украина наша, Киев наш и т.д., это, товарищи, не создает условия для правильного подхода к Украине. Киев советский — да, но нужно избегать всего, что может напоминать империалистские стремления».

Член Реввійськради 14-ї армії, у недавньому минулому голова Київського губвиконкому, А. Бубнов погодився з тактикою в національній політиці, яку сформулював Ленін у своїй промові. Тактика в інтерпретації Бубнова була такою: «Тов. Ленин говорил, что надо сыграть в поддавки, надо сделать максимальные уступки националистическим тенденциям. Это верно». Втім, на вимогу вождя перевтілитися в боротьбистів Бубнов прореагував із солдатською прямотою, яка виказувала ненависть українських цекістів до конкурентної комуністичної партії: «Надо спросить Ленина, что, в сущности говоря, он говорит относительно боротьбистов. Кого они представляют? Являются ли они представителями украинской нации? Нет. Это мелкобуржуазная интеллигентская группа, которая большого веса в украинских массах не имеет».

Один із організаторів КП(б)У, В. Затонський, теж солідаризувався з тим, що встановлення міцної влади в республіці залежить від того, чи зможуть більшовики бути дипломатами. «И я очень рад, что Владимир Ильич сегодня отчасти с педагогическими целями выступил для того, чтобы вколотить в сознание российских товарищей такой, казалось бы, простой и ясный факт насчет правильного отношения к украинскому национальному движению», — продовжив він.

«Правильне ставлення», погоджувався з Леніним Затонський, являло собою систему поступок, які дозволяли встановити й укоренити радянську владу. Але нормальне ставлення до української мови, яке Ленін теж розглядав як поступку, Затонський такою не вважав: «Если вы едете во Францию или Польшу и говорите с французскими рабочими по-французски, а с польскими по-польски — что же, это уступка? А когда говорят с украинским мужиком по-украински, то, похоже, это уступка, чтоб тебя разорвало, сам определяйся — я тебе уступаю! Это старая привычка товарищей смотреть на Украину как на Малороссию, как на часть Российской империи — привычка, которая вколочена вам тысячелетиями, сотнями лет существования российского империализма».

Член ЦК КП(б)У Я. Дробніс заявив, що в резолюції ЦК РКП(б) «национальный вопрос неимоверно выпячен». Ленінську політику поступок у національному питанні він оцінював, як Бубнов (гра в піддавки), але не вважав її потрібною: «Наши столкновения с боротьбистами не прекратились до сих пор. Ленин думает, что если он поднесет им резолюцию, в которой будет выпячен национальный вопрос, в этой резолюции самостийность Украины звучит не раз, а 21 раз, то он эту мелкую буржуазию — боротьбистов надует».

Позиція Раковського та Затонського визначалася їхнім високим місцем в українській компартійно-радянській ієрархії. Вони домагалися реальних поступок по радянській лінії з боку центру. Затонського шокував навіть сам термін «поступки». Позиція керівників другого ешелону Бубнова і Дробніса була суто шовіністичною. Вона не відрізнялася від тактики примарних поступок, які відкритим текстом пропонував Ленін. Інша річ, що Бубнов розглядав таку позицію як доцільну, а Дробніс вважав національне питання другорядним.

Щоб поставити крапку в аналізі дебатів, розглянемо виступ Д. Мануїльського. Дробніс, який виступив у дебатах останнім, підтримав Мануїльського, коли той обурився звинуваченнями місцевих працівників у недооцінці національного питання, і вказав, що не Леніну слід було б звинувачувати їх, бо вони діють так само раціонально, як і центр: «Надо надеяться, что конференция снимет с украинских работников тот позор самостийности, который до сих пор тяготел над ними. Тов. Мануильский достаточно ярко это изобразил».

Професійний революціонер і випускник Сорбонни, Д. Мануїльський народився в Україні і з 1918 року перебував у ній, виконуючи відповідальні доручення ЦК РКП(б). Він завжди солідаризувався з працівниками центрального партійного апарату, які намагалися знищити українську державність навіть у гамівній сорочці радянської республіки. Захист місцевих працівників від незаслужених звинувачень справді пройшов червоною ниткою через виступ Мануїльського: «Наши товарищи, украинские коммунисты, слишком долго подвергались часто совершенно незаслуженной травле здесь, в Москве... Было сказано много слов о вредных самостийных тенденциях украинских товарищей... Нас обвиняют в самостийности...». Ми, однак, не знаходимо у повторюваних заявах про несправедливість звинувачень тієї яскравості, за яку Дробніс хвалив Мануїльського. Бракує аргументації: чому цькування було незаслуженим?

У заключному слові В. Ленін бурхливо відреагував саме на аргументацію Мануїльського. Через те, що упорядники збірника матеріалів конференції вилучили її, стало незрозумілим і заключне слово вождя. Але в ньому міститься вказівка на документ особливої секретності, який самочинно оприлюднив Мануїльський, щоб указати, що звинувачував у «самостийности» саме Ленін, а не абстрактний центр. Коли ми знайдемо цей документ, то нецензурований виступ Мануїльського справді виявиться яскравим. Отже, вчитаємося в заключне слово Леніна:

«Все те, кто говорил о национальном вопросе, — это говорили и тт. Дробнис, и Бубнов, и многие другие, — они в своей критике нашей цекистской резолюции показали, что они проявляют ту самую самостийность, в которой мы упрекали киевлян. Тов. Мануильский находится в чрезвычайном заблуждении, когда думает, что мы упрекали в самостийности в смысле национальном, в смысле независимости Украины. Мы упрекали в самостийности в смысле нежелания считаться с московскими взглядами, взглядами Центрального Комитета, находящегося в Москве. Это слово, которое употреблялось в шутку, имело совершенно иное значение».

Маємо два факти: Мануїльський доводив, що центр даремно звинувачував українських цекістів у прагненні до «самостийности»; Ленін говорив, що він не дорікав киянам (тобто українським цекістам) за «самостийность» в розумінні національного питання. Отже, в листуванні між центром і Києвом у першій половині 1919 року треба знайти документ з ключовим словом «самостийность» у російському тексті. Такий документ існує, і слово «самостийность» у ньому не можна розглядати як жартівливе. Це — офіційний документ, підписаний трьома (з п’яти існуючих тоді) членами політбюро ЦКРК(б). Мається на увазі адресована керівникам ЦК КП(б)У телеграма В. Леніна, Й. Сталіна і М. Крестінського від 8 квітня 1919 року: «Если в виде уступки самостийным тенденциям является политически неизбежным оставление на ближайшее время в дружественных советских республиках самостоятельных комиссариатов военных и морских дел и путей сообщения, а также органов снабжения, то необходима строжайшая директива соответственным органам управления в том смысле, чтобы эти самостоятельные комиссариаты работали исключительно и в строжайшем согласии с директивами, даваемыми из соответственных комиссариатов РСФСР, так как только таким путем может быть достигнуто необходимое единство, быстрота и точность исполнения всех распоряжений и действий». Услід за телеграмою, 23 квітня, відбулося засідання політбюро ЦК РКП(б), на якому перед українськими цекістами було поставлене завдання обговорити, за яких умов, коли та в якій формі могло б здійснитися злиття України з радянською Росією. Під «злиттям» розуміли, очевидно, об’єднання найголовніших наркоматів, яке одержало пізніше назву воєнно-політичного союзу республік.

Утім, Мануїльський даремно брав на озброєння директиви першої половини 1919 року. Коли відбувалася VIII партконференція, В. Ленін, на відміну від людей у власному оточенні, переконався в політичній доцільності відродження УСРР. Небезпеки декларативної незалежності тепер поглиналися не тільки централізованою партійною вертикаллю, але й декретом ВЦВК про воєнно-політичний союз республік. І навпаки, поглинання Росією давало друге дихання тим силам в українському суспільстві, які народилися в революції і прагнули утвердити справжню незалежність.

У заключному слові В. Леніну нічого не залишалося, як надати іншого звучання російському слову «самостийность». Після загибелі УСРР влітку 1919 року, яке послужило йому добрим уроком, він готовий був без будь-якої іронії пов’язати це слово з українською державністю і незалежністю. Але тільки тоді, якщо державність та незалежність національних республік були радянськими, тобто сумісними з будівництвом централізованої держави-комуни. Йому доводилося маневрувати між надто прямолінійною позицією керівників більшовицької партії різних рангів і бажанням громадян національних республік зберегти здобутий у ході революції державний статус. Імовірно, що він перебрав міру відвертості, коли з «педагогічними цілями», як підкреслював В. Затонський, переконував делегатів конференції у нешкідливості переходу більшовиків на платформу українських боротьбистів. Можливо, що тільки максимальна міра відвертості могла переконати його оточення погодитися з тим, щоб державотворчий процес виглядав як волевиявлення робітничо-селянських мас, здійснюване згідно з ним же написаною «Декларацією прав народів Росії» від 15(2) листопада 1917 року.

8. УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ ДОГОВІР ВІД 28 ГРУДНЯ 1920 РОКУ

У більшовиків були свої способи організувати «вільне волевиявлення мас». Усі, хто голосував у радянські часи, дуже добре це знають. Наявність таких способів дозволяла не перешкоджати реалізації права народів на самовизначення. Тому на засіданні політбюро ЦК 21 листопада 1919 року В. Ленін зняв власну формулу вирішення національного питання: «самостоятельная УССР в тесной федерации с РСФСР, на основе 1.VI.1919». Замість неї, як ми вже бачили, він знайшов формулу, що збігалася з «Декларацией прав народов России»: «сами украинские рабочие и крестьяне решат свою судьбу». У статті, написаній для журналу «Коммунистический Интернационал» 16 грудня 1919 року, ця фраза була повторена в розгорнутому вигляді: «Нас ничуть не может удивить — и не должна пугать — даже такая перспектива, что украинские рабочие и крестьяне перепробуют разные системы и в течение, скажем, нескольких лет испробуют на практике и слияние с РСФСР, и отделение от нее в отдельную самостоятельную УССР, и разные формы их тесного союза, и так далее».

Нарешті, 29 грудня 1919 року В. Ленін написав «Письмо к рабочим и крестьянам Украины по поводу побед над Деникиным», який поширювався серед населення у величезній кількості примірників. Готуючи українців до IV Всеукраїнського з’їзду рад, на якому мали бути сформовані державні органи республіки, він знову повторив цю ключову фразу: «Само собой является очевидным и полностью общепризнанным, что только сами украинские рабочие и крестьяне на своем Всеукраинском съезде советов могут решить и решат вопрос о том, воссоединять ли Украину с Россией или оставить Украину самостоятельной и независимой республикой, и в случае последнего, какую именно федеративную связь установить между этой республикой и Россией».

Висунута й настирливо повторювана Леніним теза «слияние или независимость» не була реальною дилемою. Вождь одночасно адресував її як українській громадськості, так і центральному партійному апарату. Для українців не існувало дилеми, вони з ентузіазмом вітали запропоновану більшовиками незалежність. Керівники партії в оточенні Леніна теж не вбачали дилеми, тому що обстоювали злиття, не задумуючись над тим, наскільки реальною була б перспектива побудови держави-комуни при нерозв’язаному національному питанні. Висуваючи свою тезу у формі дилеми, Ленін паралізував як опір своїх недосвідчених соратників, так і національно-визвольний рух. Він не збирався гарантувати реальну самостійність національних республік, але розумів, що формальна незалежність мусить бути забезпечена.

Переслідуючи денікінські армії, в Україну йшла військова сила, яка цього разу не сприймалася населенням як окупаційна. На своїх багнетах вона несла резолюцію РКП(б) «О Советской власти на Украине» і ленінське «Письмо к рабочим и крестьянам Украины по поводу побед над Деникиным». Більшовицьким керманичам вистачило глузду відмовитися від політики, яку вони здійснювали в Україні у першій половині 1919 року, і прилюдно продемонструвати повагу до національних почуттів українського народу, до його прагнення утвердити національну державність. Одночасно вони демонстрували лібералізм в аграрно-селянському питанні, який перебував у цілковитій суперечності з програмними вимогами РКП(б), спрямованими на побудову держави-комуни. Програмні вимоги виконував той же Я. Яковлєв, але в інший історичний період — в 1929—1934 рр.

Резолюція РКП(б) «О Советской власти на Украине» ввела в оману навіть такого досвідченого політика, як Володимир Винниченко. «В этой резолюции русские коммунисты стали уже на почву не только принципиального, но и реального, фактического признания веса национального вопроса» — писав він, перебуваючи в еміграції.

Декларація про незалежність відновлюваної УСРР справила враження й на лідерів партії українських есерів. У лютому 1920 року ЦК УПСР заявив, що припиняє боротьбу з радянською Росією, визнає повноваження Директорії та її голови С. Петлюри вичерпаними і вважає шкідливим паралельне існування УНР і «незалежної УСРР». У заяві керівників партії вказувалося на такі підстави для зміни позиції: «Коммунисты, переняв политическую власть, задекларировали новый курс национально-социальной политики на Украине».

Короткочасне панування більшовиків у першій половині 1919 року стало виглядати для українців в іншому світлі після випробувань денікінського режиму. Представник ЦК РКП(б) на V Всеукраїнській партконференції (листопад 1920 року) Г. Зінов’єв у колі однодумців був цілком відвертим: «Деникин настолько грубо восстанавливал крепостной строй на Украине, настолько хапал даже у богатого крестьянина, что когда его выгнали, настроение было такое, которого не было в начале революции. Мы были бы дураками, если бы не использовали это».

В. Ленін використав антибілогвардійський синдром, долаючи опір компартійного апарату. Червоноармійці стали глашатаями української державності та зрівняльного поділу землі. Разом з тим він розглядав російську військову присутність як важливу гарантію утвердження більшовицької диктатури в Україні.

Військова присутність Росії постійно нарощувалася хоча б тому, що Україна була головною ареною воєнних дій. Восени 1920 року в республіці розміщувалося шість армій — 4-а, 6-а, 12-а, 13-а, 14-а і Перша кінна. Разом із технічними і спеціальними частинами в них налічувалося 1,2 млн. військовослужбовців. Ця величезна військова сила забезпечила контроль Кремля над бунтівною Україною. Вона дала можливість московським і українським цекістам, які представляли одну політичну силу з максимальним ступенем централізації, виступити у двох різних іпостасях і укласти 28 грудня 1920 року договір про військовий і господарський союз, у преамбулі якого урочисто проголошувалося: «Правительство Российской Социалистической Федеративной Советской Республики, с одной стороны, и правительство Украинской Социалистической Советской Республики, с другой, исходя из провозглашенного Великой пролетарской революцией права народов на самоопределение, определяя независимость и суверенность каждой из договорных сторон и осознавая необходимость сплотить свои силы с целью обороны, а также в интересах их хозяйственного строительства, решили заключить этот союзный рабоче-крестьянский договор...»

Сформульована в преамбулі декларація про незалежність і суверенність договірних сторін здалася авторам документа недостатньою, і вони доповнили її ще однією декларацією у ст. ІІ: «Из самого факта прежней принадлежности территории УССР к бывшей Российской империи для УССР не вытекает никаких обязательств относительно кого бы то ни было».

Укладення договору дало можливість уряду Х. Раковського посилити зовнішньополітичну активність. У середині січня 1921 року представник УСРР на радянсько-польських мирних переговорах в Ризі Е. Квірінг звернувся в ЦК КП(б)У з доповідною запискою «О дипломатических представительствах УССР». У ній пропонувалося відкрити повноважні представництва у Польщі, країнах Балтії, Чехо-Словаччині, Румунії й Австрії. Перший договір про встановлення дипломатичних відносин був укладений з Литвою 14 лютого 1921 року.