Про радість життя

У Національному будинку органної та камерної музики відбувся концерт Ансамблю класичної музики імені Бориса Лятошинського, котрим диригував американський диригент українського походження Ендрю Келер. Цей молодий диригент із Філадельфії народився в родині українських емігрантів. Сьогодні маестро співпрацює з багатьма оркестрами, зокрема, із запрошеним диригентом симфонічного оркестру у Вест Мічигані, обіймає посаду музичного директора філармонії у Каламазу (північноамериканський штат Мічигану). Келер — тонкий музикант із артистичним шармом (на престижному конкурсі диригентів ім. Вахтанга Джорданія у 2006 році Ендрю Келер отримав приз глядацьких симпатій).

Програму київського концерту маестро пов’язав із музикою початку ХХ століття і, власне, з метафорою щоденника, тобто з ліричним началом. Утім, коли заходить мова про західноєвропейську академічну музику цього періоду, згадуються, насамперед, імена композиторів-авангардистів: Шенберг, Веберн і Берг, Булез і Штокхаузен, Ноно і Кейдж... Може, тому традиційний образ тієї епохи пов’язаний, передовсім, із різноманітними експериментальними музичними практиками, «новою» складною мовою, технологічними тенденціями.

Відкрився вечір Фантазією на теми Томаса Талліса британця Ральфа Воана Уільямса. Інтонаційна концепція цього твору пов’язана з церковною вокальною практикою: Уільямс адаптує тему одного з вокальних творів англійського композитора і органіста бенедиктинського монастиря епохи Відродження. Показовим з точки зору католицької традиції видалось «органне» звучання струнних, зокрема, сповнене філософської задуми соло альта (Лілія Бабашина) і скрипки (В’ячеслав Заєць). Цікаво, що подібні прийоми інтонування майже через півстоліття по тому (Фантазія Уільямса написана в 1910 р.) з’являться в іншій музичній історії, зокрема, у творах естонця Арво Пярта і, пізніше, у латвійського композитора Петеріса Васкса... Зовсім інший Франсіс Пуленк, один з найбільш «поміркованих» представників епатажної «Французької шістки». Його Концерт для органу, струнного оркестру та литавр — це театральна музика, що підкреслено, насамперед, демонстративно «ораторською» партією органу (Ірина Харечко).

Символічно, що друге відділення концерту відкрилося знаменитим Adagio для струнних Семюела Барбера — для американців цей твір є своєрідним реквіємом за людяністю (найвдалішою спробою життя цієї музики в кіно стала драма «Взвод» Олівера Стоуна, присвячена подіям В’єтнамської війни, хоч твір Барбера написано ще у 1936-му). Але в інтерпретації цього твору Келером не було «чорної урочистості» (під Adagio хоронили Рузвельта й Кеннеді), а це був, радше, монолог... світу, після якого одна лиш тиша ще має сенс.

Чи не найбільш похмурим твором програми стали П’ять п’єс Пауля Гіндеміта, що у запропонованій версії нагадали про бароковий оркестр. Утім, не випадкове сусідство цього твору з наступним (і завершальним) — Балетною сюїтою «Весна в Аппалачі» американця Аарона Копленда. Адаптована до хореографічної традиції (оркестровка, ритмічна драматургія асоціюються з балетами Стравінського), ця п’єса — про радість життя...