Таємниця «дати народження»

Навряд чи варто говорити, яке виняткове місце в українській історії, духовності та культурі посідає уславлений Софійський собор — «Митрополія Руська», найвищий символ як культурно-освітніх досягнень, так і державної величі та мудрості Київської Русі. Це — наше нетління послання до вічності, наше невмируще коріння, звідки український народ століттями черпав і, поза сумнівом, ще черпатиме мужність, натхнення та наснагу духу. Ось чому все, що стосується історії Святої Софії, зокрема, безперечно, її реальної та офіційної дати спорудження — є не просто абстрактною, академічною проблемою, важливою лише для фахівців-істориків, а становить чималий суспільний інтерес.

Саме через це круглий стіл. «Датування Софії київської у світлі новітніх фактичних даних», що він відбувся днями на території знаменитого собору, став непересічною громадсько-культурною подією. Справа ще й в тому, що дослідники Національного заповідника «Софія Київська» (ця точка зору активно підтримується і директором цієї наукової установи Нелею Куковальською), на підставі заново проаналізованих та відкритих фактичних даних, пропонують дуже суттєве уточнення датування Святої Софії.

Йдеться про те, щоб вважати роком її спорудження не 1037-й, як це, з традиційним посиланням на «Повість врем’яних літ», заведено вважати (точна цитата з «Повісті»: «Заложи Ярославъ городъ великый Кыевъ, у него же града врата суть златая, заложи же церков святыя Софья, премудрость Божию, митрополью»), а рік 1011-й. Надіслано відповідне звернення до 35-ї Генеральної Конференції ЮНЕСКО з пропозицією вважати наступний рік ювілейним і відзначати 1000-ліття спорудження легендарного Собору саме року 2011-го.

Зрозуміло, що таке відповідальне рішення, якщо воно справді буде офіційно ухвалене відповідними інституціями, вимагає солідної наукової аргументації. Її було представлено співробітниками Національного музею: В’ячеславом Корнієнком, кандидатом історичних наук, який присвятив дослідженню пам’яток Собору (зокрема, знаменитим графіті) не один десяток років; Тамарою Рясною, завідувачем сектору науково-методичної роботи заповідника та рядом інших вчених. Для того, щоб читач міг сам судити про обгрунтованість аргументації, наведемо її докладно.

Отже, спершу про графіті Святої Софії. В’ячеслав Корнієнко (до речі, він зауважив, що це пам’ятки не книжної писемності, а образотворчого мистецтва, і тому тут необхідна зовсім інша методика — вона зветься епіграфікою — аніж при дослідженні писемних текстів) оголосив свої висновки про датування цих графіті. Так, на його думку, записи можна датувати так: 6529 рік від «створення світу» (тобто 1021 рік нашої ери), далі, відповідно, 1022 (або ж 6530-й) рік, 1028 та 1033 роки (ці знаки, хоч і дуже пошкоджені, в цілому можуть бути ідентифіковані). Правильність прочитання, сказав пан Корнієнко, може бути підтверджена контекстним аналізом. А саме: на одній із фресок знаходиться так званий «есхатологічний календар» (тобто календар, за допомогою якого людина тієї доби могла обчислити дату так званого «кінця світу»). Так ось, за розрахунками В. Корнієнка, графіті свідчать, що пік есхатологічних очікувань припадав на особливе свято Великодня — так звану «Кіріопасху», — датоване 1022 роком. Цей факт, а також в цілому дослідження усього комплексу зображень, на думку вченого, однозначно свідчить, що Софіївський собор був діючим храмом вже в 20—30-ті роки ХІ століття, тобто дещо раніше, аніж вважали в радянські роки.

Історик Тамара Рясная нагадала у своєму виступі, що над арками собору, під куполом, у 1634 році, за часів митрополита Петра Могили був зроблений напис — художньо оформлений текст, літопис історії Собору. Цей текст гласить: «Изволением Божиим почав діятися сей премудрости Божией храм, лето 1011 року». Причому Петро Могила мав у своєму розпорядженні архівні матеріали, які, на жаль, були знищені пізнішою пожежею. Слід врахувати й те, що літописи, котрі збереглися, зазнали кілька редакцій й віддалені від часу спорудження Софії 3-ма або 4-ма століттями. Літописний запис «Повісті врем’яних літ», на думку історика, це є, по суті, умовний понегірік Софії (бо під датою «1037 рік» мовиться про Софію як вже давно діючий собор. Хай читач, звернувшись до наведеної кількома абзацами вище цитати, судить про справедливість цього висновку).

Ще аргумент: в уславленому «Слові про Закон і Благодать» митрополита Іларіона (на думку фахівців заповідника «Софія Київська», датувати «Слово» слід 1022 роком) мовиться про «Дом Божий великий святий його премудрості» і збереглося свідчення про завершення Ярославом Мудрим справи батька, Володимира, подібно до того, як біблійний цар Соломон довершив діяння батька свого, Давида спорудивши величний храм. Причому в «Слові» Іларіона Софія згадується як діючий храм. Окрім цього, «Хроніка» Тітмара Мерзебурзького (мандрівника й релігійного діяча ХІ століття) теж фактично засвідчує функціонування в Києві митрополичого Софійського монастиря (в такому разі був і собор). Як відомо, Тітмар Мерзебурзький помер у грудні 1018 року... Як докази, учасники круглого столу наводили також і письмові свідчення пізнього Середньовіччя, зокрема, записки Мартіна Гроневера (мандрівника, львівського купця німецького походження) 1584 року або відомі мемуари мандрівника й дипломата Еріка Лясоти 1594 року, який прямо вказував, що «збудована вона (Софія) царем Володимиром».

Отож дамо слово фахівцям, які зуміють у майбутньому оцінити вагомість наведених вище аргументів (слід додати, що певна частина фахівців інститутів історії України та археології НАН України вважає, що для перегляду датування Софії поки що немає підстав). Є й досить радикальні твердження учасників круглого столу, приміром, «літописні датування є тенденційними, відбивають не реальні факти, а прагнення прив’язати їх до певного «вигідного княжіння». Але прочитаємо, приміром, уривок з «Повісті врем’яних літ» року 1034-го. Ось що там мовиться: «І зійшлися (Ярослав з печенігами. — І. С.) на місці, де нині Собор святої Софії — митрополія Руська, — а тоді було там поле за городом. І була сеча люта, і ледве здолав надвечір Ярослав. І побігли печеніги врізнобіч, і не знали куди біжать».

Отже, перед істориками і археологами — величезний пласт досліджень. Не поспішаймо з висновками, оскільки проблема надто серйозна і важлива. Йдеться не про пересічний, маловідомий об’єкт — про нашу Софію Київську!