Богдан — загадковий брат Степана Бандери
1 січня виповнилося 100 років від дня народження Степана Бандери. Якщо про його конкретний внесок у боротьбу Організації українських націоналістів за незалежність українських земель знаємо досить докладно, то місія рідних братів і сестер цього діяча, які також обстоювали визвольні ідеї, поки висвітлена фрагментарно через брак документальних джерел. На перешкоді наступне: біографії братів Богдана, Олександра, Василя та сестер Марти-Марії, Оксани, Володимири настільки «закручені», що часом нагадують детективний сюжет, зрозуміти який можна тільки після прочитання останньої сторінки.
Особливо «не повезло» Богданові Бандері. Його коротка життєва дорога практично не вивчена, а з приводу того, де й за яких обставин він загинув, існують тільки не підкріплені документами версії. Оксана й Володимира Бандери вважали, пише дрогобицький дослідник Роман Пастух, що їхнього брата в 1940-х роках знищила агентура НКВС. За іншими даними, Богдана Бандеру порішили німецькі гестапівці в Миколаєві. Є й така думка: Богдан зі своєю дружиною та ще кількома повстанцями зустріли смерть 19 грудня 1949 року в криївці в селі Старичів Рожнятинського району Івано-Франківської області.
Відтак, навіть онук лідера бандерівської фракції ОУН, якого також звати Степан Бандера, під час урочистої Академії на честь роковин діда, яка відбулася нещодавно в Національній опері України в Києві, констатував, що нічого конкретного про долю Богдана не знає.
Матеріали, які нам вдалося виявити в Галузевому архіві Служби безпеки України, архівах його управлінь у Миколаївській та Запорізькій областях, а також допомога миколаївського краєзнавця Юрія Зайцева дозволяють частково «реставрувати» останні роки життя Богдана Бандери.
Роком «перелому» став 1940-й. Під загрозою переслідування за членство в ОУН Богдан покинув рідні пенати (Західна Україна саме стала радянською) і розпочав «мандрівне» життя підпільника. Він вдало перейшов західний кордон УРСР і осів у Холмі. Навчався в тамтешній гімназії. Незадовго до початку радянсько-німецької війни, коли ОУН засилала до Центральної, Східної та Південної України свої «похідні» групи, він долучається до однієї з них і разом з іншими «західняками» проникає на Херсонщину.
Ненадовго перенесемося в 1944 рік. У Запорізькій, Миколаївській, Херсонській областях йшло відновлення радянської влади. На допитах у НКВС місцеві підпільники, розповідаючи про оунівську мережу, раз-у-раз давали свідчення про якогось «Богдана». Але жоден із них — ні Олександр Яковлєв, ні Павло Микитенко, ні Любомир Аліман — не знав точно, з ким насправді мав справу.
Скептик зауважить: справжнє ім’я Богдана Бандери слугувало йому за псевдонім в ОУН, а таке там майже не траплялося. Зате оптиміст зверне увагу на наступне: згадані вище допитувані в 1944 р. дружно твердили, що «Богданові» 25 чи 26 років. А це збігається із загальновідомим віком рідного брата провідника ОУН(б). Він народився 1919-го!
...Восени 1943 року «Богдан» (інші псевда — «Богданчик», «Іван») керував молодіжною мережею Херсонської округи ОУН(б). Остання була підзвітна Миколаївському проводу, який очолював «Директор». За зв’язок між «Богданом» і «Директором» відповідала Домна Яковлева. Вище за «Директора» в організації стояв «Юрко» — це про псевдо знаного діяча ОУН і УПА Василя Кука. Він перебував на чолі Крайового проводу з центром у м. Дніпропетровськ. Завданням № 1 для «Богдана» (до речі, улюбленця «Директора») стала пропаганда серед молоді ідей організації.
Агітація серед юнаків і дівчат була для ОУН на Миколаївщині пріоритетною, адже за умов постійного гестапівського терору відчувалася стала потреба в нових людях. Спершу, після перевірки ідеологічних засад, зацікавленим давали читати щось із пропагандистської літератури, періодики чи листівки, які регулярно постачалися із Західної України. Потім новачкам доручали неважку роботу (перенести пакет, документи, когось зустріти). У фіналі кандидат на членство мусив скласти присягу на вірність ОУН.
У жовтні чи листопаді 1943 року «Богдан» «засвітився» в замаху на німецького поліцая. Рятуючись від переслідування гестапівців у Миколаєві, він з колегами (Олександр Яковлев, Чухліб, Хвиля) заїхали в село Піски. Одного вечора, коли друзі зібралися в хаті Ніни Яковлевої, до них завітав поліцейський разом зі старостою села — далеким родичем Яковлева — і запропонував «підняти руки вгору». Як тільки почався обшук, «Богдан» блискавично вихопив у поліцейського гвинтівку, а Хвиля вистрелив тому в голову (влучив у вухо). Після цього підпільники порозбігалися хто куди.
На початку 1944 року змінився керівник Миколаївського проводу ОУН, «Богдана» посилають керувати підпіллям у Баштанський район, оскільки воно там постійно «пробуксовувало». Новий провідник розгорнув бурхливу діяльність. Активність «Богдана» так вразила керівника Миколаївської округи ОУН(б) Павла Микитенка, що він на допиті в НКВС зарахував того до «найбільш небезпечних індивідів», а власне Баштанський район охарактеризував як «найбільш заражений націоналізмом» на Миколаївщині.
«Богдан» оселився в с. Піски. Новий провідник проживав у оселі дівчини Моті. Ця круглолиця «низенька брюнетка» (за іншим джерелом — «блондинка») жила у верхній частині села з боку плавнів. Вона входила до гуртка жінок села на чолі з Галею Боровик, які симпатизували оунівцям.
Збереглися досить цікаві свідчення про характер і особисті якості тодішнього «Богдана». Ось яким він запам’ятався колезі: «25 років, західняк, усю його сім’ю репресувала радянська влада, нелегал». В інших протоколах допитів читаємо: «На вигляд років 18, хоча насправді має 26, з Буковини, низького зросту, худий, білявий, волосся світло-русяве, скуйовджене. Продовгувате бліде обличчя, очі сіро-голубі, ніс прямий, вуха великі, зуби криві. «Богдан» був досить «язикатий», і тому від нього Павло Микитенко дізнався чимало цікавого про Херсонську округу. «...був фізично слабкий, але рішучий і сміливий», «живим в руки не здасться».
Увагу привертала і деяка дивакуватість поведінки нового керівника ОУН Баштанського району. За спостереженням того ж Микитенка, Богдан Бандера носив «завжди розстібнуте» сіре пальто, вбирався в темно-синій костюм, а штани його постійно були «по коліна в грязюці». Ходив він повільно, «по-дівочому, маленькими кроками», «... руки розведені в боки, долонями від себе, пальці рук завжди розчепірені й постійно рухаються».
Десь у лютому 1944 року всім стало зрозуміло, що не за горами зміна влади — з німецької на радянську. Тому керівник СБ «Роман» наказав спорудити криївки, щоб керівний актив зміг там перебути важкі дні. За даними Олександра Яковлева, Богдан Бандера теж копав один з «бункерів» — біля села Мар’янівка. На початку березня він оселився в криївці («ямі») за вісім км на схід від села Піски.
У таких «ямах» керівники миколаївського й баштанського підпілля сподівалися пересидіти зміну влади, а потім легалізуватися під виглядом колишніх радянських партизанів. «Богдан» рекомендував вступати до Червоної Армії та підшуковувати там нових членів ОУН. Паралельно на місцях планувався набір бажаючих до збройної «боївки». Зрештою «заколотники» сподівалися спрямувати й тих, і тих воювати на Волинь у складі УПА. Багатьох турбувало земельне питання. «Богдан» обіцяв у майбутньому роздати землі селянам для «індивідуального користування».
З Богданом Бандерою в криївці також переховувалися підпільники села Піски — Яковлеви: Олександр, Домна й Мотрона, Романенко, Тихоненко, Чухліб та інші. Любомир Аліман («Борис») носив до сховку продукти й білизну. Утім, за два-три дні цей прихисток виявили німці. Зав’язалася перестрілка. «Семена» було вбито, а «Борис» кудись пропав. Повстанці втекли. Якийсь час переховувалися в скирті соломи.
Підпілля Миколаївщини дуже потерпіло від березневої радянської масакри. Зокрема, за нез’ясованих обставин полягли його керівник «Директор», заступник Павла Микитенка «Микола». А сам Микитенко, «особисто знайомий» із Богданом Бандерою, пішов на співпрацю з НКВС, але вже в лютому 1945 р. «за зраду Батьківщини» отримав 10 років виправно-трудових таборів.
За підрадянські часи підпілля ОУН(б) на Миколаївщині «посипалося» як картковий будинок. Так, тільки підпільник Кононов на слідстві НКДБ назвав 98 відомих йому оунівців у Дніпропетровській та Миколаївській областях, у тому числі керівників Дніпропетровського крайового та Миколаївського обласного проводів.
Закінчення життєвої стежки Богдана Бандери, за переказами очевидців, настало у березні — квітні 1944 р. За спогадом мешканки с. Піски Тамари Задираки, який наводить миколаївський краєзнавець Юрій Зайцев, «Богдана» випадково застрелили червоноармійці з Сибірської дивізії, котрі перебували в селі на відпочинку. Це сталося 11 чи 12 березня:
«Коли він забіг у сад, вояки його обступили й почали бити. Вони прийняли його за німецького шпигуна. Стрілянина припинилася, він заговорив із вояками — казав, що не німець і просив здати його в комендатуру. Я стояла приголомшена, наче громом. Мені на пам’яті став мітинг і цей голос. Потім зірвалася з місця і підбігла до хлопців.
Кажу їм: «Він же не німець!»
А вони: «Ти його знаєш?»
— Ні, не знаю, але чую польський акцент, так говорять західні українці.
Я відразу здогадалася, що це той самий юнак, який виступав на мітингу. Він зрозумів, що я його намагаюся захистити, і вже вмираючим голосом промовив: «Я Богдан, я українець із Львова» — і невдовзі помер».
Богдана Бандеру поховали на городі Тамари Задираки. А перед тим, як його труп засипати землею, жителі села Піски ... зняли з нього одяг.
Чітких офіційних документів, які б розставили всі крапки над «і» в цій історії, так і не виявлено. Залишилося лише декілька непрямих документальних свідчень. Богдан Бандера лаконічно згаданий у протоколі допиту Олександра Яковлева від 30 травня: «За чутками — вбитий». А 28 червня 1944 року начальник 4-го відділу «Смерш» 3-го Українського фронту зазначив, що «Богдана» на Миколаївщині немає.
