Доля Європейця у Росії

Цього тижня «виконробу перебудови» та колишньому меру Петербурга Анатолію Собчаку виповнилося б 70 років. Соратника у боротьбі згадує екс-депутат Держдуми першого скликання і радник Бориса Єльцина Сергій Станкевич в інтерв’ю «Незавиcимой газете» (www.ng.ru).

НЕРОЗСУДЛИВІСТЬ РОМАНТИКА

Шкільні приятелі в далекі 50-ті роки прозвали Анатолія Собчака Професором. Друзі студентських років іменували його чомусь Сенатором. Обидва прізвиська виявилися пророчими. Згодом Собчак став і професором, і сенатором. Але найбільше, на мою думку, йому підійшло останнє дружнє прізвисько, отримане в роки його політичного злету. В нескінченних і відчайдушних дебатах у колі демократів 1989— 1990-х років Собчак у пошуках повчальних для нас прикладів часто і настирливо повторював: «А от у Європі...» Це був його улюблений аргумент. Ми — соратники Собчака по Міжрегіональній депутатській групі (МДГ) — називали його тоді Європейцем. І це знову виявилося містично точним. Анатолій Собчак став справжнім (і, мабуть, єдиним) європейцем у російській політиці на зламі двох фатальних епох — радянської та демократичної.

Собчак був юристом за покликанням або, як кажуть, від Бога. Для нього право було основою нормального устрою світу, киснем цивілізованого суспільства — присутність у повсякденні не відчувається, а відсутність смертельна.

Приклад цивілізації, заснованої на праві та пронизаної правом, Собчак убачав у Європі. Звичайно, недоліки європейської моделі правової держави таємницею для нього не були. Але саме Європа, як вважав Собчак, пройшовши через сторіччя спроб і помилок (часто кривавих), зуміла до кінця ХХ сторіччя породити найбільш ефективну з реально досяжних систему вироблення і застосування законів у інтересах усіх членів суспільства. Він любив стару Європу розсудливою любов’ю дослідника, який ретельно вникає у деталі обраного об’єкта.

Росію ж Собчак любив із нерозсудливістю романтика, цілковито нелогічно, впереміш із гнівом і запереченням. І чим більше його обурювали свинцеві російські паскудства, тим сильніше йому хотілося самому прищепити паростки «європейськості» на рідному російському ґрунті. Почав ще у 80-ті роки, коли створив у Ленінградському університеті першу в Росії кафедру господарського права (хоча яке, здавалося б, могло бути право в економіці, що живе за постановами парткомів?). А 1989-го професор Собчак без вагань перейшов від теорії до практики. Перемігши на перших, ще напіввільних парламентських виборах, Європеєць почав свій рішучий бій за нову, цивілізовану Росію.

Прихід Собчака в політику означав для нього відкритий і непримиренний конфлікт із узаконеним беззаконням. Собчак із самого початку зблизився з групою московських демократів на чолі з Андрієм Сахаровим і Борисом Єльциним. Дотримуючись логіки групової боротьби, він мав, здавалося, беззастережно підтримати «рокіровку Казанника», який поступився своїм місцем у Верховному Совєті Єльцину. Адже це політично доцільно! Та юрист Собчак не міг жертвувати правом навіть заради власної (або групової) політичної користі. Собчак пояснює з’їзду: не можна Казаннику йти у відставку, ставлячи персональні умови. В нормальному парламенті неприпустимі неправові операції з конкретних приводів і на користь окремих осіб. Якщо створити такий прецедент, вся парламентська робота загрожує перетворитися на подібність торгових операцій. Недоречний ідеалізм і юридичне занудство? Ні, та сама правова принциповість, яка в тривалій перспективі приносить більше, ніж будь-які витончені комбінації.

У результаті Борис Єльцин усе- таки змінив Олексія Казанника у Верховному Совєті, але по праву і за правилами, а не внаслідок договірної обмінної операції. А демократ Собчак показав, що для нього право не може бути предметом торгу чи політичного маніпулювання. На ті часи це було майже одкровенням. За теперішніх часів загального торжища — у кращому випадку донкіхотство. А за мірками майбутніх часів, які обов’язково прийдуть, — усього лише буденна норма. Як у Європі.

ТБІЛІСЬКИЙ ЗЛАМ: МІКРОІНСУЛЬТ ТОТАЛІТАРИЗМУ

Остаточне становлення Анатолія Собчака як парламентського лідера й одного з провідних діячів російської демократії пов’язане з роботою комісії, що розслідувала трагічні події 9 квітня 1989 року в Тбілісі. Як відомо, цього дня радянські внутрішні війська за підтримки бронетехніки й роти десантників розігнали в центрі Тбілісі десятитисячний мітинг, організований опозиційними грузинськими угрупованнями. Під час розгону застосовувалися сльозоточиві гази та саперні лопатки. Загинуло 16 осіб, переважно жінки. Питання про Тбілісі набуло принципового тестового характеру. Демократичні сили вимагали засудження каральної операції та покарання винних — аж до вищих партійних і армійських чинів. Грузія буквально кипіла обуренням. Комуністичні ортодокси, радянська бюрократія, консерватори в силових структурах, реакційні публіцисти закликали «захистити армію від закидів». Лідер КПРС Михайло Горбачов волів по можливості згладити виниклий у суспільстві розкол, передавши питання про те, хто винен у тбіліських подіях, на розгляд щойно обраного З’їзду народних депутатів.

Було створено комісію для розслідування подій у Тбілісі — під головуванням Собчака. Вона була унікальна — це перша (прецедентна) і поки що єдина успішна в російській історії комісія з парламентського розслідування. Її діяльність викликала такий значний суспільний резонанс, що вища влада — від гріха подалі — вважала за краще потім більше 15 років обходитися без самого інституту парламентського розслідування (повернутися до парламентського розслідування довелося лише 2004 року в зв’язку з трагедією в осетинському місті Беслані). Комісія працювала понад шість місяців, у тому числі два місяці безпосередньо у Грузії. Треба було бачити болісні судоми, з якими найсуворіша партійно-радянська ієрархія, що встоялася за десятиріччя, реагувала на вторгнення у її таємниці незрозумілих, небезпечних і обурливо крамольних «народних депутатів».

Собчак керував процесом розслідування зі спокійною гідністю, впокорюючи пристрасті й виділяючи головне: відповідальність державних службовців і партійних чиновників за результати використання влади. Напруження сягнуло вищої точки, коли комісія вустами свого голови зажадала свідчень від двох членів Політбюро ЦК КПРС — Єгора Лігачова та Віктора Чебрікова. Останній, до того ж, був головою всемогутнього КДБ СРСР. Після тривалих закулісних маневрів і кількох особистих дзвінків Собчака Горбачову неймовірне стало можливим. Лігачов і Чебріков із похмурими обличчями з’явилися перед депутатською комісією і дали свідчення. Чебрікову, який спробував був різко накинутися на депутата з Литви, Собчак сказав пам’ятні слова: «Відтепер вам доведеться звикати до спілкування з людьми, які вас не бояться».

24 грудня 1989 року тбіліська комісія представила свій висновок З’їзду народних депутатів — ретельно вивірені висновки, об’єднані загальною ідеєю відповідальності влади. Адресуючись до з’їзду, що на 80% складався з партійно-радянської номенклатури, Собчак закликав відділити Компартію від держави, яку необхідно в короткий термін перетворити на правову державу. Мабуть, саме в цю мить величезна махина тоталітарної влади у СРСР пережила мікроінсульт. Поворот до правової держави, за який так активно і переконливо ратував Собчак, не тільки позбавляв комуністів прямого й монопольного впливу на владу, але й не залишав їм історичної перспективи. Доповідь Собчака всупереч вимогам громадськості й багатьох депутатів не було опубліковано центральним друком. Тоді Собчак за матеріалами роботи комісії написав книгу «Тбіліський злам», у якій доповнив і розвинув усі положення підсумкової доповіді. Шкода, що найважливіші ідеї Собчака та його соратників не були сприйняті владою вчасно. До часу виходу книги національно-політичні конфлікти вже палали в багатьох куточках величезної радянської імперії. Влада, яка зжила себе, не справлялася з потоком подій і не бажала поступатися принципами. Боротьба за правову державу вступала в нову стадію.

ЛЕГЕНДАРНА МІЖРЕГІОНАЛКА

Влітку 1989 року було остаточно сформовано знамениту Міжрегіональну депутатську групу — першу демократичну опозицію в новітній російській історії. З 1500 народних депутатів СРСР у складі МДГ постійно діяли до 240 «твердих демократів». Анатолій Собчак був обраний у Координаційну раду МДГ, що складалася з 25 чоловік. Моральним лідером міжрегіоналів був Андрій Сахаров. Після його смерті у грудні 1989 року провідна роль перейшла до Бориса Єльцина.

Наприкінці 1989-го стало зрозуміло: на рівні союзного парламенту демократи надовго залишаться в меншості й практично нічого не зможуть змінити. Згідно з планом МДГ «проростання вглиб» ставилося завдання створити сильні демократичні фракції у республіканських і міських радах. Насамперед ішлося про Росію.

На початку 1990 року сформувався рух «Демократична Росія» (ДР), серед засновників якого був і Анатолій Собчак. Навесні того ж року «Демократична Росія» перемогла на виборах у понад 20 найбільших містах Російської Федерації, включаючи Москву й Ленінград, а Єльцин за підтримки ДР був обраний до складу З’їзду народних депутатів РСФРР і незабаром став його головою. 1990 року Анатолій Собчак став спочатку головою Ленсовєта, а потім і першим мером Північної столиці. До цього часу він був уже сформованим лідером демократичного руху, мав усесоюзну славу та популярність, був цілком підготований до відповідальної керівної роботи, хоч і не мав у своєму розпорядженні необхідних бюрократичних навичок.

ПЕРШИЙ ПІТЕРСЬКИЙ

Політики, історики та політологи досі сперечаються, чи мав право Собчак, котрий мав за плечима лише професорський і парламентський досвід, узяти на себе тягар повсякденного управління господарством п’ятимільйонного міста? Для Собчака рішення стати мером мало принципове, можна сказати, програмне значення. Мені довелося в 1990—1991 роках неодноразово обговорювати з ним цю тему. І ті, хто стверджує, що Собчак і його команда нічого не зробили для добробуту міста, у кращому разі помиляються, а найчастіше свідомо брешуть. До початку 90-х Ленінград був величезним ваговитим промисловим вузлом, дві третини якого працювало на оборону. Тобто, строго кажучи, економіка мегаполісу була поза сферою повноважень і можливостями міської влади. Звісно, за обвального падіння виробництва міська скарбниця була хронічно пуста. На відміну від Москви, де як гриби плодилися банки, біржі й торгові доми, Петербург довго не породжував ніяких значних фінансових потоків, які могли б живити міський бюджет. Це за десять з лишком років після правління Собчака, за прямої допомоги президента Росії Володимира Путіна почнеться переведення до Петербурга деяких найбільших банків і корпорацій, з’являться філіали зарубіжних автогігантів, сформується податкова база для гідного бюджету. Тоді міська влада не могла про це і мріяти, втім, мріяти було ніколи.

Головне, що зробила команда Собчака, — в найскрутніших кризових умовах забезпечила перехід мегаполісу до нової ринкової форми існування.

СУМНА ДОЛЯ РЕФОРМАТОРА

Доля рідко прихильна до реформаторів. У Росії вона їх зазвичай занапащає — і найшвидше тих, із кого все починається. Бути лідером революційного перехідного періоду — роль подвійно невдячна. До Анатолія Собчака доля була особливо несправедлива. Його обов’язково треба було обирати мером Петербурга на другий термін. Перший був витрачений на виживання, розгрібання завалів, створення основ нового життя. Далі треба було займатися будівництвом і розвитком. Вже накопичений досвід, сформована команда, налагоджені господарські зв’язки та система управління містом. Собчак зумів не просто повернути місту на Неві його історичне ім’я. Він повернув йому культурне лідерство, міжнародну репутацію, повернув втрачену в радянську епоху історичну роль вікна у Європу. Ніхто, мабуть, усього за кілька років (і яких років!) не зробив би більшого. Здавалося б, дайте людині, що побудувала підмурок, звести на ньому гідну будівлю. Не дали.

Чому 1996 року Собчака провалили на виборах мера, кинувши проти нього великі гроші, найманих майстрів чорного піару й величезний адміністративний ресурс? Чому колишнього мера відразу після благополучно вкрадених у нього виборів почали так послідовно і масштабно цькувати? Чому його так по-холуйському поспіхом, навіть зі зловтіхою, здала майже вся прогресивна демократична преса? І головне: де ж був президент Єльцин? Чому, заради чого президент допустив цю цинічну й беззаконну розправу над Європейцем?

Багато хто, ймовірно, ставив собі ці питання і не знаходив розумних відповідей. Я маю свою версію. 1996 року, мабуть, лише Анатолій Собчак міг би замінити важкохворого Бориса Єльцина, який уже пережив три інфаркти, якби той усе ж таки розсудливо вирішив не балотуватися на другий термін. Саме Собчак у цьому випадку мав би всі шанси на перемогу в Росії, якби його підтримали ЗМІ хоч би на половину тієї потужності, яка була мобілізована на боці Єльцина, котрий втратив популярність.

Скажу більше — такий варіант розвитку подій (відмова Єльцина від другого президентського терміну і висунення на виборах кандидатури Собчака) реально обговорювали деякі відомі у країні демократи наприкінці 1995 року в Петербурзі. Собчак тоді ідеї не підтримав, але це його не врятувало. Цілком імовірно, що цькування Собчака розпочали ті навколокремлівські сили, яких сама можливість зміни лідера в державі не влаштовувала з особистих і кланових причин.

Що змінилося б у Росії, якби Анатолій Собчак був 1996 року обраний президентом? Звичайно, будь-які гадання на цю тему умовні та спірні. І все ж ризикнемо. Скоріш за все ті процеси, які відбуваються у країні з 2000 року, почалися б набагато раніше, а значить, пройшли б із меншими втратами. Можливо, ми б уникнули заставних аукціонів і буйного цвітіння вітчизняної олігархії. Не виключено, що проблема Чечні вирішилася б меншою кров’ю, без Хасавюрта і Беслана. Інакше склалася б кар’єра деяких персонажів пізнього єльцинського періоду. Можливо, 1998 року обійшлося б без дефолту. Зате ми б точно не посварилися з Грузією та Україною, продуктивніше вели б діалог із Прибалтикою, реально співпрацювали б із Європою.

Неважко припустити, хто у цей період очолював би уряд, а потім змінив би Собчака на посту президента. Ось такий альтернативний історичний сценарій. У житті все сталося інакше.

І все ж таки Анатолію Собчаку пощастило. За останні десять років свого земного терміну він устиг дуже багато. За його безпосередньої участі змінилася велика історична епоха, впала радянська імперія, виникла і зміцніла нова країна — демократична Росія, змінився (і не лише за назвою) його рідний Петербург. Він об’їздив півсвіту, товаришував із багатьма великими людьми, залишив двох доньок і безліч успішних учнів, написав кілька книжок.

Так, були і важкі випробування: зрада, наклепи та цькування, еміграція, важке повернення до неласкавої Батьківщини. Але хіба могла бути іншою доля Європейця в Росії?

Сергій СТАНКЕВИЧ — демократ першої хвилі, колишній радник президента Бориса Єльцина, один із лідерів Міжрегіональної депутатської групи, сформованої у Верховному Совєті СРСР.