Вороги — друзі

Одного з ясних осінніх днів на вулиці Мічуріна цього тихого села зупинився дорогий автомобіль. «Я якраз стояв біля хвіртки, коли Гейнц під’їхав своїм «Фольксвагеном». Сказав, що він — з Німеччини, подорожує. Відповів йому, що мій батько Василь Степанович Кривенький працював у Німеччині, остарбайтером був. І я побіг за батьком, аби й він зустрівся з німцем», — згадує Степан Кривенький.

«Привітався з Гейнцом його мовою, німецькою. А де, запитує він, ти працював? Назвав оте село й місто, де головна контора фірми була. «Це недалеко від Гамбурга, де я живу», — відповів гість», — розповідає 87-літній Василь Степанович.

«Таки осінь була. Бо у саду якраз дозрів урожай. Пригощав Гейнца виноградом, горіхами, грушами, сливами», — Степан не забув той день, коли відбулася ця випадкова зустріч. Його ж батько пам’ятає ліпше те, що було з ним давно, ніж те, що ще вчора було.

А 82-річний Гейнц Грюнвальд вирушив по місцях своєї бойової юності не знічев’я. «Достеменно знає, що саме в наших краях воював, десь отут мало не наклав головою. Невтомно шукає жінку, яка врятувала йому життя. Воліє якось їй віддячити», — каже Степан, син колишнього остарбайтера.

Війна не зважала на волю людей. Гнала полками, групами й поодинці зі своєї землі на чужу, везла возами, машинами, ешелонами, брала у заручники фатальних обставин. Тих — на фронт, цих — у тил. Війна не зважала на те, що він чи вона ще й не пожили на цьому білому світі. Не всім вдавалося піднестися над тими обставинами. «Кожен прагнув повернутися додому. Ніхто не хотів умирати», — мовить літній Василь Кривенький.

Одначе війна іноді давала можливість для вибору. «З нашого села привезли до Німеччини 22 остарбайтери, тільки сім залишилося. А решта розбіглися, хто куди. Далеко ніхто не зміг. Всіх, хто втік, переловили — і в концтабір. Звідти ніхто не повернувся. Я переконував їх: треба було вдома тікати, а на чужині немає куди бігти», — розповідає Василь Степанович про свій особистий вибір — підкорився обставинам...

Одного з холодних днів лютого 1944-го рядовий Гейнц Грюнвальд мерзнув біля своєї гармати. Із його оборонної позиції проглядалися кам’яні мури старої фортеці чужого для нього міста. Про що ж думалося юному завойовникові?.. «Із протилежного боку вдарили наші гармати, прилетіли наші бомбардувальники. Розбили, розбомбили німецьку позицію вщент», — говорить Василь Кривенький про те, що чув від Гейнца Грюнвальда.

Той, кого не вбили, рятувався , як міг. «Гейнц і його бойовий товариш залишили свою гармату та, як кажуть у народі, взяли ноги на плечі з оцього гармидеру. Йшли та бігли у бік лісу. На узліссі побачили українську хату. З хати вийшла жінка», — продовжує Василь Кривенький.

«Вєрка, наша сусідка, запросила Гейнца на обід. Він побачив у її хаті піч і дуже зрадів. «Йо! Йо!..» — повторював. Ну, то не зовсім така піч, що була у хаті невідомої жінки, яка врятувала двох німців, та, як він сказав, дуже подібна до тієї», — додає Степан Кривенький.

Ота жінка нагодувала змерзлих на лютому морозі німців і постелила їм на печі. Одначе ця гостинність до ворогів не залишилася поза чиєюсь увагою. Хтось повідомив кому слід. Про те повідомив, де і в кого саме вороги переховуються.

«Вранці прийшли до тієї хати наші. Вивели німців до клуні, аби розстріляти. Й ось ця жінка почала просити наших, аби не вбивали німців. Говорила, що вони ще дуже юні, ще й не жили на цьому світі, що до нас з примусу прийшли... А ті, як розповідав Гейнц, були невблаганні. Особливо, казав Гейнц, їхній старший наполягав, щоб убити ворогів на місці, аби не морочитися з ними. Про загальну біду згадував, про те, що ніхто їх, німців, сюди не запрошував», — переказує почуте Василь Степанович.

Геть перелякані Гейнц і його бойовий товариш не раз розпрощалися із своїми короткими, наче постріл, життями, поки їхня захисниця переконувала наших, аби не вбивали німців. Просила та благала: беріть у полон, тільки не вбивайте. На їхні аргументи про справедливу відплату знаходила в серці якісь свої слова.

«Три години переконувала, аж поки не вблагала», — пригадав Гейнц Грюнвальд у одній з розмов із Кривеньким-старшим. Чи, може, то йому тільки уявлялося, що так довго (не хвилини, а години!) хиталася смерть над його бідолашною головою. Бо опинитися перед розстрілом — то далеко не те, що бути у наступі чи в обороні. Під бомбами, снарядами і кулями, кажуть, ніколи не вмирала надія, що обмине, не зачепить саме тебе...

З вірою та надією й воювали ті, кому судилося. І ще — з ненавистю. То й перемогли.

Ненависть, як і жаль, не виникає зненацька. Щось же змусило ту жінку дати притулок ворогам і потім врятувати їх від смерті. Що ж саме? Може, її біда чи сподівання на те, що біда її обмине, якщо врятує живі душі?.. Війна не оминула лихом жодну хату...

Й усі ці роки ні обійти, ні обминути вдячному Грюнвальду те, що з ним сталося і могло б статися, якби не добра воля чужинки. Аж на схилі літ сів за кермо свого автомобіля й відправився у далеку дорогу, аби знайти відповіді на ці питання особистого життя і «відкладеної» на довгі літа смерті, розгадати українську жіночу душу і якось віддячити за порятунок.

«Потім Гейнц п’ять років був у полоні. У Нижньому Новгороді відбудовував зруйноване війною народне господарство. А його товариш додому не повернувся. Там, у Нижньому Новгороді, й помер від хвороби», — розповідає Василь Кривенький.

Він тримає в одній-єдиній руці лист із Гамбурга.

У Німеччині Василь Степанович залишився без руки: «Добували торф, вантажили у вагони. Тяжка робота була. Я ремонтував колію, коли хтось дав сигнал машиністові — локомотив рушив з місця... Мене збило з ніг... Там, на рейці, й залишилася рука... А могло ж бути й гірше... У мене є документи, що був на невільницьких роботах у Німеччині. То Гейнц їздив на мою фірму, був у головній конторі. Вони зібрали 500 євро. Він привіз, вручив мені. Велике спасибі йому за те, що потрудився. Вдруге він прибув до нас разом із своєю дружиною. Аякже, сам за кермом автомобіля. Все шукає свою рятівницю».

«Знайшов в одному селі. Самої жінки вже немає... Є дві дочки, два зяті. Він їм трактора подарував. Та жінка нібито також німців врятувала, але Гейнц не впевнений, що саме їй зобов’язаний за своє життя. Продовжує свої невтомні пошуки», — каже син колишнього остарбайтера Степан Кривенький, який більше, ніж його батько, спілкується з Гейнцем Грюнвальдом.

«Я його сюди тоді не запрошував, а він мене тоді до Німеччини не запрошував. Не сама людина ходить, а доля її водить», — філософствує літній Василь Кривенький. Прагне пояснити, на якому ж то ґрунті поміж ним і Гейнцем дозріли товариські почуття. «Ніхто не хотів, щоб його час раптом зупинився», — повторює.

Особливо гостро думалося йому про життя і смерть у переможному 1945-му. Тоді ці з односельців ходили героями війни, ті полягли на фронтах геройською смертю, а він повернувся з неволі калікою...

Зустрівшись уперше, Василь і Гейнц розповідали одне одному про те, як їм ведеться всі ті повоєнні дні та ночі, що збігають для нині сущих річкою часу в роки, десятиліття. «41 рік сторожував у колгоспі. Добував хліб насущний однією рукою, як двома», — мовить Василь Кривенький.

А Гейнц Грюнвальд згадав про те, як облаштовував свої справи у його переможеній країні. Мовляв, усе склалося найліпшим чином. Він не впізнав місця своєї бойової юності. Запам’яталися хати під стріхою, бездоріжжя... Тепер було ще від дороги чути, як падають у садах дозрілі яблука і груші. Скрізь зустрічав привітних, гостинних людей. Звісно ж, вони не забули про ту найкривавішу війну, що не обминула жодну хату. Одначе все йде, все минає — люди по-іншому дивляться на цей білий світ.

«За Слобідкою Рихтецькою — село Завалля, а там, через Збруч, Тернопільська область. Хлопці з УПА до нас заглядали. Всякого потроху бувало», — говорить Василь Кривенький.

Вважає, що 2007-й став роком примирення. Не тільки для його великої родини. Доручив синові, аби привітав Гейнца Грюнвальда з Новим роком і Різдвом. Той виконав батькове доручення з великим задоволенням. Знає достеменно, що Гейнц ще приїде до Слобідки Рихтецької. Аби продовжити пошуки тієї жінки, яка врятувала йому життя одного з лютневих днів 1944-го...