Уроки Реставрації

Вчора на Майдані святкували шосту річницю акції «Україна без Кучми». Дивні метаморфози пережив в народі образ другого президента за ці шість років. На фотографіях з акцій 2000 — 2001 років — палка ненависть. А пам’ятаєте написи, які з’явилися на вулицях за кілька місяців після помаранчевої революції? «Прости, Данилыч». Можливо, вони були провокативними, але було в них багато зневіри. Сьогодні ж ініціатори акції на чолі з Юрієм Луценком піднімають чарку на Майдані, для них ця річниця — політичний полігон, відправна точка для нових походів. А Леонід Кучма нагадує про себе, з’являючись в газетах і на телебаченні з порадами своїм наступникам, які ніяк не можуть дати ладу країні.

Розтоптані квіти, кров на асфальті. Побиття та арешти десятків мирних людей — так 9 березня 2001 року завершився перший етап української революції «Україна без Кучми». А розпочався він рівно шість років тому — 15 грудня 2000-го. Організатори та учасники акції — соціалісти, уна-унсовці, представники партії «Батьківщина» та громадські діячі пережили холод наметового містечка й бульдозерну облогу під час його знесення. Нова влада, хоча й зробила чимало хорошого, перейняла найкращі бюрократичні традиції своїх попередників, переконані учасники акції «Україна без Кучми». Кажуть — якщо найближчим часом не відчують на собі змін, готові знову вийти на майдани.

15 грудня шість років тому у серці української столиці було дано старт акції «Україна без Кучми». Перші намети пікетників на майдані Незалежності з’явилися після того, як Олександр Мороз оприлюднив скандальні записи екс-майора Миколи Мельниченка. Тоді учасники акції протесту почали вимагати негайної відставки президента Кучми, голови його адміністрації Литвина, міністра внутрішніх справ Кравченка, Генпрокурора Потебенька та інших високопосадовців, які «засвітилися» на плівках.

19 грудня було проведено наймасовішу акцію за роки незалежності — у ній взяли участь близько 50 тисяч людей. З регіонів до Києва прибували тисячі нових учасників. Масові мітинги та походи вулицями столиці ставали дедалі частішими. Розросталося й наметове містечко, у якому постійно мешкали кілька сотень людей.

25 лютого в центрі Києва було проведено символічний трибунал над Кучмою. Обурені люди спалили опудало тодішнього президента. Через тиждень, першого березня, міліція разом з комунальниками знесла намети, жорстоко побивши їх мешканців. Людське невдоволення дійшло критичної межі. Наближалося 9 березня...

Примітно, що думки експертів з цього приводу розділяються. Одні кажуть: «Україна без Кучми» — це предтеча помаранчевої революції, інші переконані, що акція — невдала спроба української опозиції використати зручний привід, що зненацька виник, — касетний скандал.

Дев’яте березня, 2001 рік. У день народження Кобзаря учасники «України без Кучми» зібралися на свій наймасовіший мітинг. Того дня маніфестантів не пустили до пам’ятника поету — квіти до його підніжжя мав покладати колишній гарант. У парку Шевченка, а за кілька годин і поруч із тодішньою адміністрацією президента, було побито та заарештовано десятки людей.

Вісімнадцять учасників акції, які намагалися не допустити президента Кучму до пам’ятника Кобзарю, невдовзі були засуджені на строк від двох до чотирьох років «за організацію масових заворушень».

Буремні березневі події шестирічної давнини стали наукою для чинної влади. Принаймні так вважає один із координаторів акції Володимир Чемерис. І згадує, як чинний тоді глава держави поставив свій автограф під сумнозвісним «листом трьох». (У цьому зверненні Леонід Кучма, Іван Плющ та Віктор Ющенко назвали учасників акції «Україна без Кучми» фашистами. До речі, саме тоді група народних обранців — Анатолій Матвієнко, Тарас Стецьків, Володимир Філенко — написали відкритого листа Вікторові Ющенку, в якому засудили його дії. Минув час, і вибори і спільний ворог об’єднали їх в один табір.

«Україна без Кучми», на відміну від помаранчевої революції, була громадським рухом. Політична партія не могла керувати рухом. Помаранчева революція — це вже політичний рух. Але думаю, що здорові сили мають вирости з громадського руху», — каже пан Чемерис.

На свій запит силовим структурам, генпрокуратурі і президенту: чому власне було зіткнення? — нова влада, до цього часу так і не дала чіткої відповіді. А хлопці із УНА — УНСО, котрі відбули термін покарання, кажуть, що ні про що не шкодують. Між тим багато хто з них втратив сім’ю, здоров’я, житло… Чого досягли ініціатори акції, які результати для суспільства вона мала і чи не вийшло так, що, пробивши стіну, ми опинилися в сусідній камері, «День» запитав у експертів.

Володимир ПОЛОХАЛО , політолог:

— Стратегічна мета цієї акції, яка полягала в поваленні режиму Кучми, не була реалізована. Але вона дала можливість виявити настрої громадянської частини українського суспільства щодо утвердження авторитаризму в Україні. По суті, ця акція була проти авторитаризму як політичного режиму, що встановився на абсолютнiй більшості пострадянських країн. «Україна без Кучми» перервала по суті такий перманентний, форс-мажорний процес становлення кланово-олігархічного тренду в Україні. І була своєрідною генеральною репетицією чи прологом до помаранчевої революції. У широкому політологічному контексті, вона хоча й не була надзвичайно масовою, однак виявила ресурсний потенціал самого суспільства. Тобто тієї частини суспільства, яка не сприймала утвердження авторитарних практик здійснення влади в Україні. У вузькому ж розумінні, якщо вже персоніфікувати, вона виявила майбутніх політичних лідерів, які сьогодні стали стрижнем демократичної політичної опозиції. Безперечно, насамперед йдеться про Юлію Тимошенко.

Крім того, акція стала сигналом для політичного класу України про обмеженість третього терміну перебування Кучми при владі як символу тодішнього політичного режиму. По суті, після цієї акції Кучма лише доживав свій президентський вік як найвпливовіша політична фігура. Зрештою, це мало й міжнародне значення. Оскільки привернуло увагу світової громадськості до тих надзвичайно гострих суперечностей, які існували в Україні, і взагалі до проблеми пострадянського авторитаризму. Можна сказати, що з того часу ми відчували морально- політичну підтримку світової спільноти на рівні самих суспільств. І, зрештою, якщо в цей час у Росії, Білорусі, інших країнах, тренд авторитарного розвитку утверджувався фактично безперешкодно, то в Україні був сигнал для трансгромадянської демократичної мобілізації широких верств населення, які надали перевагу європейським цивілізаційним та демократичним цінностям та стандартам.

Віктор НЕБОЖЕНКО , політолог:

— Я хочу закцентувати увагу, перш за все, на історичній справедливості. Справа в тому, що лозунг «Україна без Кучми» вперше з’явився у виборчій кампанії партії «Громада» у 1998 році. В програмі партії так і було написано: «Антикучмізм як ідеологія». Це дало змогу тоді, тій молодій опозиційній партії (пригадуєте, там були два життєрадісні молоді політики — опальний прем’єр Лазаренко і опальний бізнесмен Тимошенко), завоювати симпатії електорату.

Поява «України без Кучми» — це не Югославський сценарій чи спланована політична технологія, як про це часто говорять, це класична поведінка опозиційної сили, в якої відсутній ідеологічний окрас. Вона боролася з персоніфікованим політичним злом. Я хочу сказати, що ті політики, які думають, що вони вигадали цю акцію і збудили свідомість суспільства, помиляються. Насправді вони використали те, що вже було апробоване і мало результат. Це дуже важливий момент, бо, якщо пам’ятаєте «Громада» отримала 4,7 відсотка голосів виборців.

Звичайно, безпосередньо акція «Україна без Кучми» була в іншій ситуації і там були інші стартові механізми, перш за все у вигляді справи Гонгадзе і у вигляді першого в історії України об’єднання політичних партій не лише за ідеологічною ознакою. Тоді поєднали зусилля не просто усі націонал-демократичні сили. В акції з’явилися і високопоставлені політичні діячі, які в той час були при владі, і при цьому брали участь у протестувальній діяльності.

У цілому «Україна без Кучми» — це спроба на демократичних основах домогтися зміщення з посади президента Кучми. Специфіка руху «Україна без Кучми» полягає в активній участі пересічних українців. Адже такий широкий рух (пов’язаний з незалежністю України), у нас був лише в 90-х роках. Через десятиліття люди знову заговорили однаково і вірили однаковим лозунгам.

Влада, замість того, аби організувати паралельний рух, олігархічними методами, перш за все утисками преси, намагалася перемогти нокаутом і тим самим, як бачимо, добилася зворотного результату.

Микола ВАСЬКІВ , доцент Кам’янець-Подільського державного університету:

— Сьогодні видається, що акція була передчасною. І у цьому сенсі ніякої дірки у стіні режиму вона, швидше за все, не пробила. Акція була масовою, але не всенародною і була фактично локалізована у Києві. Тільки незначна частина суспільства усвідомлювала всю прогнилість і антигуманність кучмівського режиму. Але ці люди не могли мовчати, навіть усвідомлюючи, що широкої підтримки вони не знайдуть. Поштовхом до акції, безперечно, стало зникнення Гії Гонгадзе. Ким його зникнення було інспіроване, досі невідомо. Однак видається, що існувала також невелика група людей, які намагалися штучно загострити ситуацію і використати акцію у власних політиканських цілях. Що дала акція? Насамперед, досвід. Досвід для організаторів акції. Бо під час помаранчевої революції був стійкий імунітет до провокацій, які 9 березня фактично призвели до поразки акції «Україна без Кучми». Ще один досвід — це з’ясування факту, що влада боїться народу. Про це свідчили зашторені вікна автобусів з правоохоронцями, які стояли ледь не у кожному дворі центру Києва. Складалося враження, що справді масова акція викликала б повний параліч влади. Зрештою, це сталося восени 2004-го.

Валерій ДАНИЛЕВСЬКИЙ , Донецьк, політолог:

— Акція «Україна без Кучми», на мій погляд, була першим випробуванням сил, перевіркою країни та її народу на готовність до свободи, демократії. У той період численні прихильники Юлії Володимирівни, у тому числі й соціалісти, до яких згодом прилучилося багато киян, уперше відкрито продемонстрували, що недемократичний тоталітарний режим країни людей уже не влаштовує. І це було дуже важливо для України.

І, вірогідно, це було першим передвісником майбутньої помаранчевої революції 2004 року. Тоді Кучма жодних уроків із цієї акції не засвоїв, продемонструвавши ті ж підходи до виборів. І народ, який вже з того часу погано ставився до режиму Кучми й до того, що відбувалося у країні протягом попередніх 12— 13 років, уже неабияк серйозно підійшов до 2004 року. В цьому плані можна навіть провести таку історичну паралель: в Росії Жовтнева революція проходила після лютневої буржуазно-демократичної, а в Україні помаранчева революція відбулася після акції «Україна без Кучми».

З іншого боку, ця акція не допомогла демократичним силам засвоїти уроки, та в підсумку вони, очоливши країну, все одно не змогли зламати системи і багато чого перейняли з принципів і методів керівництва антидемократичного режиму Кучми-Януковича. У результаті, на мій погляд, зараз відбувається процес повної реставрації режиму Кучми. І якщо влада вчасно не одумається і запустить цей процес, це може відкинути Україну ще на 15 років назад.