Мисливці за рентою

Як вважає лауреат Нобелівської премії в галузі економіки Джозеф Стігліц, один із найбільших експериментів останнього століття — перехід до ринкової моделі економіки в країнах колишнього СРСР — фактично провалився.

«Цей процес мав привести до безпрецедентного зростання добробуту, а замість цього вилився в безпрецедентне зростання бідності та нерівності», — сказав він на річних зборах Європейського банку реконструкції та розвитку в Лондоні. За словами Стігліца, повноцінному переходу до ринкової економіки на пострадянському просторі перешкоджають два чинники: відсутність «верховенства права» (rule of law) і погано проведена приватизація. Розподіл державної власності через «квазілегальні» або повністю кримінальні механізми призводить до довгострокових негативних наслідків, вважає економіст: «Якщо ви отримали активи на $1—2 млрд. шляхом незаконної приватизації, ви боїтеся, що наступний уряд їх відбере, і вважаєте за краще не реінвестувати гроші у своїй країні, а якнайшвидше вивести їх». Діючи таким чином, «олігархи користуються перевагами обох світів: недоторканністю прав приватної власності за кордоном і слабкими місцями закону у своїх країнах», — констатував Стігліц.

Аналогічна картина була змальована наприкінці минулого тижня в Українському клубі Російського медіа-центру. Всупереч наказам Майдану позбавити влади олігархів, останні, мабуть, ще не скоро залишать політико-економічну арену і ведуть на ній боротьбу зі своїми візаві за симпатії виборців, а отже, — за політичну й економічну владу.

РОДОМ ІЗ СОЦІАЛІЗМУ

Експерт Інституту світової економіки та міжнародних відносин Російської академії наук Віктор Красильщиков вважає, що живильним ґрунтом й об'єктивною економічною основою виникнення олігархічної системи стала структура глибоко монополізованої радянської економіки, для якої була характерна єдність влади та власності, така зручна для нових олігархів. Красильщиков при цьому зазначає, що так звана приватизація була невіддільна від приватизації держави та її функцій номенклатурно-кримінальними кланами та «служивим людом» на всіх рівнях — від міністрів до пересічних співробітників міліції, які відбирають гроші в перехожих при перевірці документів (своєрідна форма збирання ренти).

При цьому Красильщиков говорить, що усталену на просторах колишнього Радянського Союзу систему можна назвати бюрократичним капіталізмом із додаванням уточнюючого прикметника «кримінальний». Однак, на його думку, такий капіталізм в умовах периферійних і напівпериферійних країн може бути як творчим, так і паразитичним. У нових індустріальних країнах Східної Азії в 60—90-х роках минулого століття йшлося про перший варіант, а щодо Росії або України — радше про другий його різновид, який нині правлячий бюрократичний клас, наскрізь пронизаний корупцією, зацікавлений увічнити. Думається, для цього він не має аргументів, що могли б сприйматися в суспільстві. Результати діяльності паразитичного капіталізму в країнах СНД, особливо в соціальній сфері, широко відомі. Масштаби перерозподілу багатства та зубожіння основної маси населення, наприклад, у Росії, вельми вражають.

Для аналізу російської дійсності Красильщиков використовує критерії бідності, розроблені Економічною комісією ООН з Латинської Америки та Карибського басейну. Для домогосподарств таким критерієм вважається рівень доходів, у якому половина і більше всіх поточних споживчих витрат прямує на купівлю продуктів харчування. Якщо керуватися цим, то 40—50% населення Росії живуть за латиноамериканською межею бідності. Але при загалом порівнянних за радикальністю ліберальних реформах у країнах Латинської Америки в жодній із них індекс людського розвитку не знижувався за останні 10—15 років до рівня 1980 року, як це сталося в Росії та деяких інших республіках колишнього СРСР. Красильщиков визначає економіко-політичну ситуацію в Росії, Україні й інших країнах СНД як перехідний стан від тоталітаризму до ринкового капіталізму, і він, на його думку, як і будь-який перехід від одного суспільного устрою до іншого, не може бути вічним. Крах режиму Кучми — підтвердження цьому.

РЕВОЛЮЦІЯ ПРОТИ СУЧАСНОСТІ

Лібералізація економіки в країнах СНД, упевнений експерт, не привела до виникнення достовірно вільного ринку. Навпаки, вона сприяла закріпленню структур і дисбалансів, що перешкоджають роботі ринкових механізмів, супроводжувалася архаїзацією технологій, суспільних відносин, повсякденного життя та свідомості широких верств населення, сприяла розпочатому ще в 70-ті дрейфу регіону до периферії світової системи. Красильщиков називає цей процес демодернізацією економіки та суспільства і стверджує, що він слугує живильним середовищем для поширення протестних, а отже, і популістських настроїв. Популізм же, упевнений доповідач, загалом є реакційною течією (навіть якщо містить деякі прогресивні віяння) та невіддільний від існування олігархічних структур. Крім того, він породжує в суспільстві розчарування в демократичних інститутах, сприяючи зміцненню олігархічних режимів.

Із наближенням до периферії та посиленням популістських тенденцій, що спостерігаються в Росії й Україні, запит на популістських лідерів, як припускає Красильщиков, посилюватиметься. Загальна трагедія і Росії, й України, на його думку, полягає в тому, що на горизонті не видно соціальних суб'єктів, здатних спрямувати траєкторію розвитку кожної з цих країн на подолання периферійності.

У зв'язку з цим експерт визначає наявні в Росії й Україні ліві партії як різновид реакційного соціалізму, для якого, згідно з Комуністичним маніфестом, характерна туга за минулим, а діяльність нагадує спробу йти вперед, озираючись назад. Вони не можуть запропонувати реальної альтернативи, зокрема тому, що є частиною паразитичного класу, зацікавленого у збереженні статус-кво, а саме — перехідного стану, що дозволяє їм постійно перебувати в опозиції й немовби в авангарді популістських сил. Але популізм характерний не лише для лівих рухів. Знамено, що випадає із їхніх дедалі слабших рук, готові підхопити дуже багато претендентів. Схоже, в нас назріває «популістська революція проти сучасності», прогнозує Красильщиков, маючи на увазі, швидше за все, Росію. Але і для України така небезпека, здається, не виключена.

«НОВІ ЛІВІ»

У презентаційному варіанті аналітичної доповіді, підготовленої Центром соціальних досліджень «Софія» за підсумками парламентських виборів 2006 року, дуже точно зазначено: «Нові ліві» в Україні «з'явилися зовсім не звідти, звідки їх чекали». Автори цитують інтерв'ю Юлії Тимошенко, в якому вона говорить про те, що, на відміну від Віктора Ющенка, дотримується «більш лівих поглядів». Це цілком відповідає «економічній свідомості українського населення», яка загалом характеризується авторами як «лівоцентристська (що можна вважати синонімом популістської. — Авт. ) із сильним патерналістським ухилом, за якого як головний зберігач розглядається сильна держава, а в якості головної загрози суспільству — великий приватний капітал (олігархи)». Власне, перебування Юлії Тимошенко на посаді прем'єр-міністра дало Україні наочний приклад того, що таке популізм. Попри це, Тимошенко зараз знову головний претендент на цю посаду. Причому автори доповіді ставлять такий собі знак рівності між зростанням кількості її прихильників і посиленні в масовій свідомості авторитарних настроїв. «Передчуття масштабної кризи — економічної та політичної — породжує в масах підсвідому потребу в «сильній руці», жорсткому порядку», — пишуть доповідачі. І проте вони вважають, що «Тимошенко об'єктивно може претендувати на роль загальнонаціонального лідера, пропонуючи зрозумілу та привабливу для населення різних регіонів і представників різних соціальних груп ідеологію солідаризму». (Солідаристи, зокрема, вважають, що держава та її законодавство повинні зобов'язати власників враховувати інтереси бідняків і працювати на загальне благо).

ЗА КРОК ВІД ДИКТАТУРИ

Трохи інший аспект переміщення постсоціалістичних країн на периферію світового розвитку освітив провідний експерт Центру соціальних і політичних досліджень «CASE Україна» Володимир Дубровський. Перейнявшись питанням, чому велика частина країн, які розвиваються, наслідуючи приклад більш розвинених, лише посилює відставання, або інакше: чому не працює наздоганяюча модель модернізації, він назвав участь і керівну роль держави в реалізації такої моделі «обоюдогострим інструментом». (До речі, голова Секретаріату Президента України Олег Рибачук переконаний, що сьогодні в Україні існує унікальна можливість провести ефективну модернізацію). Якщо держава сильно втручається в економіку, то, на думку експерта, вона може бути захоплена тими групами інтересів, які виграють від цього втручання. Вони можуть сформувати вигідні для себе правила гри, підім'явши таким чином під себе весь інший бізнес. І вся біда, за словами Дубровського, в тому, що ці групи орієнтовані не на розвиток виробництва й отримання прибутку, тобто на суспільний добробут, а лише на здобуття ренти, тобто на паратизування на тілі держави та народу. Рентоорієнтований бізнес і корумпована бюрократія, а також патерналістські та перерозподільні настрої в суспільстві утворять живильне середовище для поширення популізму. У результаті, зазначає експерт, «економіка не ефективна, і розвиток гальмується». Невдачі рентоорієтованого суспільства експерт пояснює насамперед тим, що в ньому не може бути права власності, що, як правило, знищується арбітром, який розподіляє ренту в обмін на лояльність до себе, і навпаки, він відбирає її в тому випадку, якщо не може досягти лояльності. (Щось подібне ми зовсім недавно спостерігали в нашій країні). Але при цьому згодом повністю знищується конкурентний сектор, і вся економіка перетворюється на рентний сектор. Тепер уже може йтися лише про патерналізм і системну корупцію, а темпи розвитку дедалі більше наближаються до нульових. «Значна частина диктаторів і диктатур закінчували саме так», — підсумовує Дубровський. Така ситуація, за його словами, була і в Україні. Народ у ній просто не брав участі, «поки його не притисло». (У цю мить на екрані з'явився слайд із зображенням революції на Майдані). «І що ж ми отримали в результаті, — запитує експерт і відповідає: — Тепер у нас основний політико- економічний гравець — виборець. Але чи є ця необхідна умова ще й достатньою?». З'ясувалося, в цьому випадку несприятливим чинником стають перерозподільні коаліції, тобто нові мисливці за рентою. У випадку, якщо вони її добиваються, економіка втрачає гнучкість, а бюджет перенапружується. І тут надійшов прогноз: «Далі приходить популістський диктатор...» Імені не називали. А співробітник Дубровського Дмитро Боярчук навів ще й економічні викладки, що показують плюси та мінуси олігархічного й популістського шляху. В одному випадку, країні забезпечені хороші темпи розвитку економіки, але повільний підйом життєвого рівня. В іншому — добробут підвищуватиметься, але не буде підкріплений розвитком економіки. Прогнозу щодо того, чим це може закінчитися, не почули.

КОМЕНТАР

Олександр ПАСХАВЕР, президент Центру економічного розвитку:

— Я допускаю прихід до влади в Україні популіста, але не диктатора. Популізм — це природний і об'єктивний вияв економічних і соціальних умов, це начебто тінь великого розкиду доходів населення, бідності та багатства. Він об'єктивно виникає в цих умовах. Популізм, щоправда, в різній мірі, присутній у риториці та програмах усіх партій. Інша річ, що це, радше, виборчі компоненти, аніж реальна політика, але популізм може бути й реальною політикою, ми маємо багато таких прикладів в історії найспокійніших країн, коли в період трансформації популісти приходили до влади. Але чим більше помірне, спокійне та консервативне за своїм менталітетом населення країни, тим менше цей популізм може існувати при владі. На зміну йому швидко приходять прагматичні погляди на економіку та суспільство. Але на цьому етапі популізм у нас вельми ймовірний. А ось диктатура не може виникнути в Україні через дві обставини. По-перше, зараз для неї не час, вона абсолютно немодна (тут я маю на увазі саме диктатуру, а не авторитарний лад). У цьому регіоні немає диктатури і навіть ніколи не було. Навіть Мілошевич не був диктатором. А тим паче ним не є нинішній білоруський лідер. І головне, що в нашій країні не вітають диктатуру. Більш того, населення України взагалі історично не любить державу та ставиться до неї з відчуженням, не обожнює її. І, я думаю, українці чинитимуть опір диктатурі. Їй не сприятиме вся суспільна атмосфера, а отже, вона не відбудеться. Тож популістська влада вельми ймовірна і цілком можливо, що якийсь час вона може бути авторитарною (чи то формально, чи то просто неформально). Але це найгірше, що я можу припустити...