У день затемнення
Вперше я потрапив до Києва в піонерському 1977 році, коли ми всім класом поїхали у велику подорож по містах-героях. Єдине, що збереглося в пам'яті, — два монументальні кіоски на Хрещатику (і досі там стоять): всім хлопцям класу цигарки продали, а Костеві Рощину, найнижчому на зріст, сказали: «Дітям не продаємо»; вочевидь, це пізніше привело до його рішення стати офіцером. Та менше з тим.
А справжня зустріч відбулася через 13 років. Я приїхав уже сам, з порожніми кишенями і розбитим серцем, тож не одразу оцінив подарунок: жодної надії, нічого… окрім вересня.
Так, це був вересень, що вів за собою справжню київську осінь. Гаптував дні прозоро-білими і золотими нитками. Робив повітря прохолодним, солодкуватим і трохи п'янким. Перетворював найкращі у світі парки на палаци, влаштовані тільки для тебе, для тебе одного, здичавілого і безпритульного.
Київ плив наді мною куполом милосердя. Загоїв усі рани. Я й незчувся, як це сталося, але одного дня виявилось — ходжу по цій бруківці, попід цими деревами, ворушу це листя і просто сміюся від щастя.
Потім була зима, і весна, і літо, і знову осінь, і до мене дійшло: Київ — то є місце, де самотність найменш нестерпна серед усіх міст і містечок на землі. Єдине місто, де можна тішитися величезними кучугурами на маленькому подвір'ї на Татарці. Або йти босоніж травневим світанком по Повітрофлотському проспекту на якесь дуже неурочне побачення, крізь урочисті шеренги квітучих каштанів, розганяючи горобців, що опанували середину вулиці.
Або вилазити на горище старезного будинку в районі Михайлівської, щоб, визирнувши з запорошеного віконця, побачити море гострих різнобарвних дахів, царство котів, голубів і мрійників…
Блукати по Андріївському пізнім осіннім вечором, коли засвічуються ліхтарі, і їхнє світло висне в тумані обережними німбами…
Байдикувати на схилах, на дерев'яних сходах за перехрестям Великої Житомирської і Володимирської, понад Гончарами-Кожум'яками, потроху зливаючись з травою, тихо радіючи сонцю і літечку і наявності таких же, як ти, безтурботних безумців поруч…
Слухати вільних барабанщиків та чаркуватися з друзями, яких сто років не бачив, на велелюдному святі коло Історичного…
Сидіти у внутрішньому дворику Софії Київської, втупившись у небеса, і намагатися зупинити поглядом ошатну дзвіницю, — ось-ось упаде, але не на землю, а на найближчу хмарку…
Цілуватися під липневою зливою у Новому ботанічному саду і випадково побачити, як на далекому пагорбі, в дощовому мареві, друга дзвіниця, Лаврська, перетворюється на примару…
Підсміюючись зі своїх гостей, давати їм завдання відшукати крокодила серед кам'яного бестіарію на Банковій...
Міряти ногами геометрію стежок на Володимирській гірці, гойдатися на лаві гойдалці поблизу руїн водонапірної вежі...
Перелітати за частку секунди на Лівий берег і назад, стоячи на майданчику поблизу Маріїнського палацу…
Цю абетку кожен відкриватиме і дописуватиме, щоразу, на жаль, стикаючись зі все більшою кількістю порожніх сторінок...
Неважливо, хто тут стане мером, хто і скільки грошей вкладе у чергову забудову.
Тільки б відступила нарешті холодна тінь варварства.
