Через прірву — за два стрибки

Півстоліття — це, можливо, достатня історична відстань для того, аби робити більш-менш серйозні висновки про важливу політичну чи духовну подію в житті суспільства й, головне, засвоїти деякі фундаментальні уроки, що з цієї події випливають. Рівно 50 років тому, 25 лютого 1956 року, на останньому ранковому засіданні ХХ з’їзду КПРС (заздалегідь оголошеному закритим) перший секретар ЦК Микита Хрущов виступив з доповіддю, яку присвятив культу особи Сталіна та його наслідкам (сам цей термін з’явився дещо пізніше).

Далеко не всі — і сам Хрущов теж — уявляли, що цей дійсно непересічний акт політичної мужності покладе початок тривалому історичному процесу, сутність якого можна сформулювати так: криза, а згодом i крах тоталітарної системи в СРСР. Не дивно, що Хрущов не міг передбачити дійсних результатів свого вчинку; адже філософи давно вже помітили, що будь- яка історична подія має спочатку в першу чергу саме такі наслідки, на які ми розраховуємо, але в другу та третю чергу, згодом, наслідки часто непередбачувані для нас...

Проте зараз варто поговорити саме про уроки ХХ з’їзду. Один iз них полягає ось у чому: жахливий результат тоталітарної системи, окрім крові, жертв, терору, духовного зомбування мільйонів людей, створення світської псевдорелігії, виражається ще й у тім, що вийти з тоталітаризму реально можна лише зусиллями тих політиків, які від самого початку вже цим тоталітаризмом «заражені» (а інших політиків просто немає, вони знищені — оце головна драматична проблема!). Так і Хрущов, який ініціював прорив суспільства до свободи (хай обмеженої — це так!) — не тільки брав безпосередню участь у сталінських злочинах, а й не зміг до кінця духовно звільнитись від сталінізму... Так і Горбачов, Єльцин, проголошуючи «перебудови» й реформи, не змогли до кінця відмовитись від «випробування» партійних методів керівництвa. Так і зараз наше нинішнє «помаранчеве» керівництво, будучи внутрішньо суперечливим, несе на собі печатку політичної фірми «Кучма і Ко » (хоч, здається, тоталітарні часи минули). Інакше кажучи, і зараз є чимало охочих «підлатати шинель» вождя народів. Ось така серйозна проблема, політична «квадратура круга», яка пояснює багато чого з сучасних українських реалій...

«День» звернувся до відомих в Україні людей, наших експертів, з проханням відповісти на такі запитання: які думки та відчуття викликає у вас зараз знаменита доповідь Хрущова, людини, яка за образним висловом Черчилля, «прагнула перескочити через прірву за два стрибки»? І яка тенденція все ж таки перемогла — хрущовської «відлиги» чи модернізована сталіністська?

Пролом

Юрій ЩЕРБАК , Надзвичайний і Повноважний Посол України

— Упродовж мого життя, яке почалося в 1934 р. — негайно після Голодомору й напередодні Великого Терору 1934–1937 рр. — було заледве кілька подій, які драматично визначили долю: арешт у 1948 р. органами МГБ старшого брата Миколи, звинуваченого у приналежності до ОУН; смерть Сталіна й повернення брата з таборів; таємна доповідь М. Хрущова на ХХ з’їзді Компартії; Чорнобиль і горбачовська перебудова й гласність, а також — проголошення незалежності України в 1991 р.

Доповідь М.С. Хрущова «Про культ особи та його наслідки» пролунала як глобальний підземний ядерний вибух, що струсив фундаменти світової комуністичної системи, залишив величезний пролом у залізній завісі й прозвучав смертним вироком для режиму, який будував свою владу на євангельських гаслах добра й справедливості та на крові мільйонів невинних жертв, закатованих романтиками червоного терору.

Пам’ятаю лютий-березень 1956 року, коли київська багатосніжна й морозна зима раптом зламалася й у місті запанувала тривожна атмосфера очікування небачених змін.

По місту повзли чутки про доповідь М. Хрущова, яку зачитували на закритих партійних зборах: зайшовши до поліклініки на Бесарабці (тепер там ампірний будинок «Арена- сіті»), я, студент четвертого курсу медінституту, переконаний безпартійний, потрапив на такі збори, на яких люди, затамувавши подих, слухали страшні, наче сплетені з колючого дроту, слова. І перша реакція — шок. Шок, незважаючи на те, що люди (особливо ті, хто пережив окупацію) були не такі наївні й немало знали про характер рідної радвлади й доброту «батька всіх народів»: у поштовому відділенні, що містилося в будинку поряд з поліклінікою, з 1947 по 1956 рр. стояли довгі черги людей з фанерними скриньками в руках. Люди відправляли посилки з продовольством у сталінські табори. Тим, кого ще не стратили.

Звуки весни лунали в київському повітрі, лякаючи батьків, людей старшого покоління, усіх тих, хто добре пам’ятав 30-ті роки: досвідчені громадяни боялися, що ось-ось щось поміняється (так і сталося з приходом Л. Брежнєва) і тоді всіх, хто слухав страшну правду про Й. Сталіна, заарештують і вишлють до Сибіру.

Звуки весни лунали по радіо, де звучав реабілітований джаз, який став для мене музикою свободи. На студентських вечірках танцювали під пісні Лещенка й Козіна — жертв Й. Сталіна, найбільш свідомі (й неблагонайдійні) елементи палили портрети вождя. Кати і жертви — усе перемішалося в післяз’їздівському суспільстві: кати, плачучи крокодилячими слізьми, казали, що нічого не могли поробити з «культом», бо «час був такий», а жертви — сам бачив таких, зустрічав — казали, що ніякі помилки(!) Й. Сталіна не змінять їхньої віри в соціалізм.

Мільйони поляків у Варшаві змели післясталінське керівництво, утвердивши Польщу як найвільніший барак у комуністичному концтаборі, а волелюбні мадяри відбивали атаки радянських, присланих з України, танків у центрі Будапешту. Закохані парочки в київських парках мріяли про щастя й однокімнату квартиру в «хрущовці», а в Західній Україні продовжувалися спецоперації по винищенню бандерівського підпілля.

У Київському медінституті кілька студентів (один iз них працював зі мною у студентській сатиричній газеті), заохочені доповіддю М. Хрущова, розклеювали антирадянські прокламації цілком у стилі «Солідарності» — й були заарештовані.

У 1993 р. в Тель-Авіві, будучи послом України в Ізраїлі, я передав двом учасникам цієї справи архівну справу КГБ, з якої були акуратно вирізані імена стукачів.

Радянський соціалізм конав довго й болісно, хоча М. Хрущов — сам не бажаючи того — поставив йому смертельний діагноз. Промова М. Хрущова, як це часто буває в історії, вийшла далеко за межі, визначені для неї кремлівськими небожителями.

Пролом у залізній завісі так і не вдалося залатати: вже в 1958 р. у військових таборах для студентів-медиків ми організували рок-групу, в якій я успішно доламував гарнізонне піаніно. Ми ще не знали, що наше покоління назвуть поколінням ХХ з’їзду або шестидесятниками.

Ми вірили в югославський, польський, чехословацький соціалізм з людським обличчям, але не могли уявити дикого українського капіталізму з обличчям одного з героїв журналу «Форбс».

...І все ж, незважаючи ні на що, Микиті Сергійовичу Хрущову слід поставити пам’ятник навпроти входу до центрального стадіону, названого колись його іменем.

Революція совісті

Сергій КРИМСЬКИЙ , доктор філософських наук, професор

— Доповідь Микити Сергійовича Хрущова, яка розвінчала Сталіна, при всій своїй історичній значущості, не була «одноактною» подією завершення ХХ з’їзду КПРС. Він мав преамбулу у внутрішньопартійній боротьбі після смерті Сталіна, мав і кардинальні наслідки — йдеться про перебудову Горбачова та відкриту відмову Єльцина від «захисту соціалізму».

Унаслідок прямого обвинувачення Сталіним видних діячів політбюро в шпигунстві, а потім і «справи Берії» зруйнувалася «осьова» для радянської влади ідея вождізму, а заразом і пропагандистська теза, згідно з якою «партія — розум, честь і совість нашої епохи». Політбюро стало не уособленням вождів, а прихистком заплямованих кров’ю політиків! Відповідно почався і процес «переадресування злочинів» — від Леніна до Сталіна, а від Сталіна до Берії, а потім і до сталіністів у політбюро, якi утворили пасивну (на початку) опозицію.

І ось доповідь Хрущова була кульмінаційним пунктом цього переадресування. І хоча виступ Хрущова мав на меті очищення комуністичного фундаменталізму від «помилок» — його результат виявився незрівнянно значущішим. Тут виправдалося висловлювання Гегеля про те, що «люди самі роблять свою історію, але не знають, яку». Значення цієї історії, на мій погляд, виразив популярний журнал «В защиту мира», що видавався тоді більшістю європейських мов. На обкладинці журналу було надруковано цитату з праці Карла Маркса «18-е брюмера Луї Бонапарта»: «Покровы спали, и перед нами предстала голая фигура абсолютизма. Вам стыдно? Да; но стыд — уже революция». Саме ця «революція сорому» і стала епілогом радянського режиму!

На всю країну громом небесним прозвучав вигук Солженіцина, звернений до сталіністів: «Що вони роблять із нашими серцями!». Це зрозуміла інтелігенція (і абсолютно правильно!) як заклик до морального очищення, а не до соціального радикалізму. Але серед інтелігенції стали розповсюджуватися самовиправданні міркування, згідно з якими історія як творчий процес має не лише блискучі сторінки, але й «історичні чернетки», яким і виявився російський соціалізм. Це відчуття себе персонажем «історичної чернетки» виявилося жахливішим за те покаяння, яким полегшували свою совість народи і громадяни країн — учасниць світової трагедії на кінці другого тисячоліття нашої ери.

Джин Хрущова

Володимир ПАНЧЕНКО , доктор філологічних наук, професор, віце-президент НаУКМА

— Доповідь М. Хрущова викликала в тих, хто її слухав, шок. Про це є чимало свідчень очевидців. А далі все відбувалося так, як у всі часи: одні (запеклі сталіністи) вичікували слушного моменту, щоб перейти в атаку й відвоювати втрачені позиції; інші (конформісти) швиденько пристосовувалися до нової риторики; треті (переважно молодь) повірили в невідворотність змін.

Лібералізацію часів М. Хрущова з легкої руки І. Еренбурга стали називати «відлигою». Ішлося, головним чином, про десталінізацію, критику «культу особи» й повернення до ленінських принципів соціалістичного будівництва. Про доктринальні помилки утопічного соціалістичного проекту не могло бути й мови. Але той, хто випускає джина з пляшки, ніколи не знає, чим усе закінчиться. Джин, випущений Микитою Сергійовичем, виявився примхливим і «свавільним». Ковтка свободи виявилося достатньо, щоб сформувалося покоління «дітей ХХ з’їзду». Я зараз під свіжим враженням від щоденників Ігоря Дєдкова (1934— 1994), інтелектуального лідера студентства Московського університету часів «відлиги», блискучого літературного критика й публіциста 1960— 1980-х рр. Він був серед тих, хто після ХХ з’їзду домагався глибшого реформування політичної системи, через що мав проблеми з КДБ, який зробив усе, щоб І. Дєдков не залишився в Москві. Він «осів» у Костромі й таки зумів виконати свою життєву місію, ставши уособленням совісті й некон’юнктурної думки. Інша справа, що на початку 1990-х рр. І. Дєдков пережив світоглядну драму, яка, напевно, і вкоротила йому віку. Демократія єльцинського зразка з її гримасами викликала в нього реакцію відторгнення, болісні сумніви аж до відчуття своєї непотрібності.

Щось подібне сталося й з багатьма нами в Україні. Коли я читаю, скажімо, статті й виступи Івана Дзюби, ровесника Ігоря Дєдкова, то так само помічаю конфліктність його стосунків з «дикокапіталістичною» й «дикодемократичною» дійсністю, намагання відшукати не чорно-білі, а різнокольорові формули в оцінках минулого й сучасного суспільного досвіду. Не сумніваюся, що «синдром Дєдкова» добре знайомий нашим шістдесятникам, які колись мріяли про ідеали соціалізму з людським обличчям.

Та й молодшим непросто: колізія мрії й дійсності, напевно, вічна.

Я у зв’язку з цим часто згадую поему Івана Франка «Мойсей» (згадував про неї й у розмовах зі своїми студентами під час «помаранчевих» подій). Там йдеться, як пам’ятаєте, про народ, який простує до землі обітованої, й про пророка Мойсея, який цей народ веде за собою. Пророк знає, що РАЮ НЕ БУДЕ, і з цього починається його драма. Адже як переконувати інших, коли ти сам сумніваєшся? Єгова карає Мойсея за сумнів: йому самому не дано потрапити на землю обітовану. Народ побиває Мойсея камінням і обирає собі нових поводирів. І це, власне, є Франків висновок: раю не буде, але йти треба. Як у Біблії: дорогу здолає той, хто іде. Історичний поступ — суперечливий та драматичний, проте іншого вибору немає.

А на закінчення хотів би познайомити читачів «Дня» із дуже цікавим свідченням колишнього радника М. Хрущова Федора Бурлацького про те, як Микита Сергійович набрався відваги виголосити свою знамениту доповідь. Виявляється, допоміг йому в цьому... Володимир Винниченко! «Вот меня часто спрашивают, как это я вдруг вышел и сделал тот доклад на ХХ съезде, — згадував М. Хрущов у вузькому колі слухачів, серед яких був і Ф.Бурлацький. — Столько лет мы верили этому человеку. Поднимали его. Создавали ему культ. И риск тоже был огромен. Как еще отнесутся к этому руководители партии и зарубежные деятели, и вся наша страна? Так вот, я хочу рассказать вам историю, которая мне запомнилась с детства, еще когда обучался грамоте. Была такая книга «Чтец-декламатор». Там печаталось много очень интересных вещей. И прочел я в этой книге рассказ, автора не помню. Сидели как-то в тюрьме в царское время политзаключенные. Там были и эсеры, и меньшевики, и большевики. А среди них оказался старый сапожник Пиня, который попал в тюрьму случайно. Ну, стали выбирать старосту по камере. Каждая партия предлагает своего кандидата. Вышел большой спор. Как быть? И вот кто-то предложил сапожника Пиню, человека безобидного, не входящего ни в одну из партий. Посмеялись все, а потом согласились. И стал Пиня старостой. Потом получилось так, что все они решили из тюрьмы бежать. Стали рыть подкоп. Долго ли рыли, неизвестно, только вырыли. Ну, и тут возник вопрос, кому идти первым в этот подкоп. Ведь, может, тюремное начальство уже дозналось о подкопе и ждут там с ружьями. Кто первым будет выходить, того первым и смерть настигнет На эсеров-боевиков указывают, а те на большевиков. Но в этот момент из угла поднимается старый сапожник Пиня и говорит: «Если вы меня избрали старостой, то мне таки и надо идти первым. Вот так и я на ХХ съезде. Уж поскольку меня избрали Первым, я должен, я обязан был, как тот сапожник Пиня, сказать правду о прошлом, чего бы это мне ни стоило и как бы я ни рисковал».

М. Хрущов переказав сюжет оповідання В. Винниченка «Талісман», дія якого відбувається в Лук’янівській тюрмі.

Свобода від страху

Мирослав ПОПОВИЧ , директор Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, академік НАН України:

— Я думаю, що, незважаючи на неминучість повернень до тоталітарних й авторитарних методів розв’язання соціально- політичних задач (і тим самим повернення до більш або менш суттєвих елементів сталінізму), в цілому розвиток прямує до все більш рішучого подолання цієї схеми й цього методу управління державою та суспільством. Це — неминуче.

Справа ось у чому. Якщо ми порівняємо, скажімо, хрущовську «відлигу» та сталінський режим, який історично передував їй, то побачимо, що М. Хрущов не збирався ліквідувати тоталітарну систему як таку. До його намірів входило лише позбавити цю систему механізмів терору. Микита Сергійович був готовий залишити диктатуру «марксистсько-ленінської ідеології», втручався буквально в усі сфери життя — від вирощування кукурудзи до абстрактного живопису. Але він не хотів керувати за допомогою кривавих методів, не хотів писати історію кров’ю. І це не лише його особиста забаганка — ніхто не хотів цього.

Так, безперечно, не раз намагалися повернутись до авторитаризму із його яскраво вираженими «запозиченнями» зі сталінської «спадщини» — як, наприклад, у брежнєвську добу, яку дехто в Росії та у нас, вважає мало не благословенною. Але вирішальну роль у суспільному розвитку другої половини ХХ століття, якщо говорити узагальнено, відіграв один винятково важливий чинник: зник страх перед масовими репресіями (і будемо вірити, що це вже — назавжди!). Саме це вже від початку прирекло до ганебного провалу сумнозвісну авантюру ГКЧП у 1991 році. І саме це, на мою думку, є й буде запорукою того, що процес реальної, а не вдаваної демократизації буде йти вперед попри всі рецидиви авторитаризму — чи йдеться про Україну, чи про Росію, чи про інші держави, що утворились на теренах колишнього СРСР.

Гробарі культу, але не системи

Юрій ВІЛЬЧИНСЬКИЙ , доктор філософських наук, професор Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана:

— ХХ з’їзд був необхідний. Більше того, він був історичним і зробив свою справу. Найближче оточення Сталіна стало могильником не стільки системи, скільки культу особи і всього, що пов’язане зі Сталіним особисто. Але, на мою думку, питання лежить дещо глибше. Сталіна і сталінізм не засудили. Те, що зробив Сталін, ще залишилося і живе. Наприклад, за сутністю ми по сьогоднішній день живемо в державі, яку нам побудував Сталін. За формою, звичайно, вона багато в чому змінилася. І ХХ з’їзд вніс у це свої корективи. Але глибинні перетворення так і залишилося на рівні косметичних змін. Власне, якби тоді були зміни глибокі та фундаментальні, то не було б тоді 1991 року. Особисто я сприйняв цей з’їзд також як необхідність. І як сподівання, що щось зміниться. Але через якийсь час ми побачили, наскільки цей процес був неглибинний, а зовнішні косметичні зміни ні до чого особливого не призвели. Ми побачили (хай за Брежнєва все було не так і відверто), як поступово можна почати повертатися в ті русла, з яких усе й витікало. Хоч і не в такому вигляді, як за Сталіна, але система продовжувала існувати. Безумовно, Хрущов зробив велику справу. Мабуть, більше він і не міг зробити. А тому і була небезпека реставрації. Що, власне, і відбулося. Хоча прямо про це не говорили, однак це відчувалося. Тому ті питання, які не розв’язали на ХХ з’їзді, через деякий час і спливли на поверхню.

Тінь Cталіна

Леонід КОНДРАТИК , завідувач кафедри соціології, директор Інституту соціальних наук Волинського державного університету ім. Лесі Українки:

— Враження суперечливі. По-перше, достеменно не відомо, якими намірами керувалися ті, хто засуджував культ особи Сталіна. Чи це було зведення політичних рахунків, чи бажання відправити у минуле державу-монстра, а чи реальне усвідомлення ситуації, що склалася, чи ще щось інше? Звідси і непослідовність подолання сталінізму. Безперечним є те, що сам цей з’їзд дав певну віддушину. Але реальних перетворень не відбулося. Громадянське суспільство не утворилося, економічні механізми залишилися ті ж самі, політичне переслідування процвітало і від того, що воно набуло менших масштабів, легше не стало. І в цьому сенсі Сталін пережив своє здолання. Помирати Сталін почав після розпаду СРСР. Але й на теренах колишнього Радянського Союзу рудименти сталінізму ще не повністю зникли. Що стосується України, то тінь Сталіна зникне тоді, коли ми постійно розбудовуватимемо громадянське суспільство, грунтовно розвиватимемо економіку, дбатимемо про добробут та безпеку особи і щоденно утверджуватимемо суверенітет нашої держави.

Рецидиви можливі

Віктор ТКАНКО , віце-губернатор Чернігівської області, доцент:

— Я народився у 1953 році. А тому шок від виступу Хрущова на ХХ з’їзді пережили мої батьки. Можливо, у генах було закладено ті відчуття, які вони пережили: що сталося, те сталося. Але, на мій погляд, глибинного аналізу події, яка була 50 років тому, так і не було. Ні в суспільстві, ні серед науковців. Чому? За Хрущова критикували Сталіна, за Брежнєва — Хрущова, за Горбачова — Брежнєва. Але вся критика була заради одного — збереження системи. Тієї, яка на сьогоднішній день ще має свої основи і фундамент. Чому ми вживаємо сьогодні фрази типу режим Сталіна, режим Кучми?.. І при цьому й далі продовжуємо жити в минулому. Тому що сьогодні ми ще не позбавилися звички одностайно всіх слухати. Свого часу Євген Марчук у своїй книзі «П’ять років української трагедії» прогнозував подібну ситуацію. Він чітко сказав, що роздерта протиріччями країна є діяльним середовищем для діяльності руйнівних антисуспільних союзів. І сьогодні ми бачимо напрямки розпадання на суспільні групи за територіальними, економічними, національними і соціальними ознаками. Це страшно. З цього треба робити дуже серйозні висновки. Тому сьогодні однозначно сказати — переміг ХХ з’їзд чи Сталін — не можна. Бо сьогодні люди ще мають у своїх головах розруху: моменти 50-річної давнини до кінця ще не вивчені і висновки суспільством не зроблені. І це також страшно. Тому це може мати рецидиви і сьогодні, і завтра, і післязавтра. Думаю, було б правильно взяти книжки з «Бібліотеки газети «День», зокрема книгу «Дві Русі», і почитати. Там є статті Юрія Шаповала, Мирослава Поповича, які піднімали це питання. До речі, вперше такі серйозні питання на глибинному рівні піднімалися саме в газеті «День». І якби суспільство читало і думало про ці речі, то цих моментів уже б, мабуть, не було. А ми все звикли до поверховості, а до глибинності, як це робить газета «День», — ще не доходить.

Чому живий міф?

Анатолій СВІДЗИНСЬКИЙ, завідувач кафедри теорії та історії політичних наук Волинського державного університету ім. Лесі Українки:

— На жаль, всупереч очевидним фактам у свідомості деяких людей Сталін ще не похований. ХХ з’їзд був важливим етапом у розвінчанні міфу про Сталіна. А міф полягав у тому, що Сталін — найгеніальніший і найкращий політичний діяч усіх часів і народів. Однак реальність така, що він заслужено посідає перше місце найбільшого злочинця у світовій історії. В чому справа? Чому повільно це вивітрюється? По-перше, багатьом людям не властиво дуже багато думати про минуле. Окрім того, минуле, незалежно від того, що там було доброго і що було поганого, забувається. Пригадую свою розмову з дівчиною у 1967 році, коли я щось сказав у її присутності про Сталіна. У відповідь вона запитала: «А хто такий Сталін?» І я був дуже радий, що знайшов людину, яка взагалі нічого не знає про цю особу. Це була для мене знакова подія. Люди не схильні дуже багато думати на цю тему.

Однак є політичні групи, яким це вигідно. Передусім — у Росії. Там навіть збираються поставити Сталіну пам’ятник. Це вигідно деяким колам і в нас. У першу чергу — комуністам та людям, які нічого не тямлять в історії. Тому хочеться, щоб були якісь оцінки того, що відбувалося, щоб ті події переглядалися новими поколіннями. Нещодавно одна студентка сказала мені таку фразу: «Найкраще жилося при Сталіну». Я розреготався. Адже вона 1981 року народження. «Що ви, — кажу, — знаєте про нього!» «За Сталіна, — відповідає вона, — був порядок». У свою чергу я дав їй почитати свою новелу «Масло», де на прикладі восьми епізодів про масло я якось умудрився розповісти історію всього Радянського Союзу аж до його розвалу. Коли вона прийшла до мене вдруге, то сказала, що тепер вона все розуміє. Отже, у нас мало думають про те, щоби сказати правду молодому поколінню. Бо, по-перше, є певні групи, які думають, що їм це вигідно. По-друге, є байдужість. По-третє, взагалі існує думка, що не слід копирсатися в минулому. От тільки у зв’язку з цим і залишаються залишки того міфу. А ХХ і ХХII з’їзди — певні етапи. Зокрема я до ХХ з’їзду поставився позитивно і був дуже задоволений.

Я народився у 1929 році, і мені тоді виповнилося 27. У мене не було ніякого краху надій, бо їх у мене ніколи й не було. Я часто ставлю запитання: хто коли прозрів? І згадую один епізод зі свого життя, коли у вітрині одного з магазинів побачив індиків, біля яких стояла табличка з написом «імп.». Ті індики були імпортними. Але я навмисне прочитав це скорочення як «імперіалістичні». І запитав: «Почім ваші імперіалістичні індики?» А продавщиця мені і відповіла: «Не імперіалістичні, а імпортні». А звідки? З Фінляндії. Це було в 1980 році. І коли я почув, що з Фінляндії, то в мене виникло запитання: навіщо величезна країна СРСР отримує імпортних індиків? І порівнюючи скелі, ліси і холод Фінляндії з колосальною кількістю природничих зон, де можна вирощувати індиків для СРСР, я подумав тільки одне: тепер, очевидно, СРСР існувати більше не буде. Я не хочу сказати, що це єдиний аргумент, але це була, так би мовити, точка кристалізації. А щодо оцінки СРСР, як несправедливої держави, то вона була у мене все моє свідоме життя. Так склалося, що і мої батьки це розуміли. Звичайно, вони намагалися при мені, ще малому, не говорити, але про дещо проговорювалися. Та й в оточуючій дійсності я це бачив і розумів. Я бачив, як прийшли арештовувати батька. Дивом його випустили через три дні. Але він був уже зовсім не тією людиною, якою був до арешту. Що там було, як його там катували... Тому я оцінював усе належним чином. З ранніх років я усвідомлено зрозумів (хоча й не формулював, як Рейган, що СРСР — це імперія зла), що живу у державі, яка керується злочинцями. І це усвідомлення було зі мною увесь час. Адже і в роки, які передували смерті Сталіна (приблизно 1951—52), і коли навчався в університеті, я не міг знайти собі місця. Настільки затуркана і страшна була обстановка. Можна було очікувати провокацій в кожний момент. Це було страшно.

Навіть у XXI столі т ті суспільство не готове до суду над комуністичною ідеологією

Рефат ЧУБАРОВ , історик:

— Для мене відповідь однозначна — ХХ з’їзд КПРС лише надламав хребет такому жахливому явищу, як сталінізм. Дійсно, ХХ з’їзд був початком краху комуністичного режиму, чого тоді ніхто не усвідомлював і не сприймав це в такому ракурсі, але для цього потрібно було перейти від предметної критики одного лишень Сталіна до предметної критики сталінізму, до критики Леніна і комунізму, а цього зроблено не було. Більше того, незабаром — за Брежнєва — відбулася певна реабілітація та реанімація сталінізму, принаймні — часткове етичне виправдання його підсумків і методів. Для того, щоб радянське суспільство того часу змогло б подолати сталінізм, необхідно було повністю не лише розкрити злочинну суть комуністичного режиму — основи сталінізму, але й піддати все суспільство тотальній політичній санації з усіма наслідками, які з цього випливають. Зрозуміло, ні Хрущов, ні інші «вірні послідовники Леніна» навіть у думках не могли припустити подібного розвитку ситуації. Та й як інакше, бо вони самі були безпосередньо залучені до прийняття ухвал, що прирекли мільйони людей на насильну смерть. Хоча, якщо об’єктивно, незважаючи на всі потуги Хрущова пояснити масові злочини, здійснені державою проти власного народу, виключно культом особи Сталіна, ухвали ХХ з’їзду не могли, нехай і в опосередкованій формі, не вдарити по самій системі, не похитнути в свідомості людей багато які ідеологеми, які забивалися в їхні голови десятиріччями. Саме це — боязнь за подальшу долю режиму — і послужило основою брежнєвської реабілітації сталінізму…

Про те, що Хрущов і не мав наміру йти далі, ніж він це зробив на ХХ з’їзді, свідчать події подальших років його ж правління: категорична відмова в поверненні та відновленні прав кримськотатарського народу, масовий розстріл демонстрантів у Новочеркаську...

Проте ХХ з’їзд мав, принаймні, два позитивних результати. По-перше, припинилися масові репресії в таких жахливих масштабах і нехтування життям людини. По-друге, він повернув до життя когорту людей, які вже не лише не могли мовчати про своє особливе сприймання радянської дійсності, але й набралися мужності винести свої сумніви й думки на суд громадськості. І хоча цей період відносного вільнодумства видався надзвичайно коротким, сталося головне, — частина людей змогла подолати тваринний жах, що скував радянське суспільство за роки сталінського режиму. Власне, завдяки таким людям, які, усвідомивши безправне становище своїх народів і суспільства загалом, присвятили себе повністю боротьбі з комуністичним режимом, став неминучим, нехай і через 35 років, розпад радянської імперії. Звичайно, відразу ж після ХХ з’їзду КПРС про такий швидкий (в масштабах історії) кінець гігантської держави, скріпленої обручами репресій і страху, об’єднаної всесильною тоталітарною владною машиною, мало хто міг навіть подумати, однак десятиріччя спільної боротьби кращих представників поневолених народів СРСР, не могли не принести свої плоди. Ми можемо пишатися й тим, що саме в ті роки склалося особливе побратимство українських і кримськотатарських патріотів, які разом відстоювали ідеали справедливості та свободи.

Але навіть і після 50 років із часу ХХ з’їзду КПРС, уже за умов незалежної України, рецидиви сталінізму даються взнаки. Більше того, деякі політики не проти ідеалізувати правління Сталіна. Річ у тім, що в справі «подолання наслідків культу особи Сталіна», а насправді сталінізму, як форми державної тиранії, ми зробили лише два кроки вперед, але так і не наважилися на третій необхідний крок. Пояснення таким потугам потрібно шукати в тому, що скинувши Сталіна, суспільство — ні 1956 року, ні навіть у ХХI сторіччі! — так і не спромоглося піддати відкритому судові комуністичну ідеологію, з якої виріс і ленінізм із його ідеологією масового терору, — адже за умов багатопартійності 1917—1930 років, таке недосконале вчення, як перекручений Леніним і Сталіним комунізм, не могло завоювати маси без насильства і кривавого масового терору! — і сталінізм, і яка є й сьогодні живильним середовищем для діяльності політичних вовкулаків.

Від диктатури страху — до квазідемократії. А далі?

Василь ПОПКОВ , політолог (Одеса):

— У 1956 році я був ще дуже маленьким — мені було лише 6 років. І тоді ще було відчуття великої країни та якогось спокою. Потім уже — через навчання в школі, прочитані підручники — прийшло відчуття неспокою. Але справді, ХХ з’їзд КПРС став радикально істотною віхою в історії Радянського Союзу. Від моменту доповіді Микити Хрущова, моменту монтування нової системи політичних відносин після сталінського періоду, фактично був демонтований головний компонент сталінської системи — диктатура страху. Саме цей компонент, який, у принципі, характерний для всіх тоталітарних режимів, був дуже могутнім чинником технологічного розвитку та креативності. Але — за рахунок безпощадної експлуатації людського ресурсу. З таким підходом ми стикалися й у сталінізмі, і в гітлеризмі. Але гітлеризм переважно експлуатував ресурси підкорених народів, а Сталін — власного. Ось в цьому й полягає принципова різниця.

Від моменту ХХ з’їзду з системи був вилучений не тільки головний політичний чинник, а й економічний — тобто розвиток на основі експлуатації. І з вилученням цього чинника одночасно режим почав втрачати і креативність — здатність ставити серйозні масштабні завдання, які могли б справді надихати людей. Так, справді, був після цього Гагарін. Так, після цього були всі космічні польоти. Але, по суті, це була інерція того режиму, що створювався Сталіним, коли все підпорядковувалося позасуспільним завданням. У результаті відбувається поступовий занепад цієї системи. Більш того, на зміну дуже жорсткому, вимогливому та безпощадному підходу політичних верхів до народу фактично настає епоха так званої великої угоди, що була втілена в брежнєвізмі. Брежнєв вирішує всі свої проблеми, помалу набиває свої кишені і народ особливо не чіпає. Народ теж самостійно вирішує свої економічні завдання. Пригадайте дуже відому фразу: Брежнєв жив сам і жити давав іншим. Зрозуміло, що такий режим, який, з одного боку, був некреативним, без якихось гігантських завдань, а з іншого, не націленим, не міг не показати своєї внутрішньої слабкості, суперечності й нестабільності.

Останнім вибивним ударом був Михайло Горбачов зі своєю непродуманою політикою, імпровізацією в політиці й економіці, що зрештою призвело до розпаду Радянського Союзу. Зараз Україна шукає альтернативи: або ми ставитимемо якісь грандіозні завдання та повертатимемося в первинний стан (тоді ми повинні формувати відповідні політичні режими), або за мету ми повинні ставити людину. Тоді це буде реальний демократичний режим. Зараз же ми перебуваємо саме в такій фазі квазідемократії, що може розвиватися і за тим, і за іншим сценарієм. І тому дуже добре, що «День», наприклад, відчуває нерв часу. Це газета, що намагається зняти наявні протиріччя між цими тенденціями та знайти справді конструктивний підхід. Думаю, після виборів буде дуже запитана тематика свободи. І така газета, як «День», що рухається в цьому напрямі, буде дуже важлива.

Півстоліття — півправди

Юрій ШВЕДА , політолог, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка:

— Фактично, на ХХ з’їзді КПРС, забравши Й. Сталіна з п’єдесталу, структура, політична сила, яка сама протягом довгого часу формувала й насаджувала культ особи, залишилася й далі керувала країною. Тому для нас все це має стати певним уроком, висновком: партії можуть бути й тоталітарними, й інструментом демократії, й інструментом авторитаризму. Про це свідчить історичний досвід. Ми сьогодні багато говоримо про багатопартійність, пропорційність, а треба серйозно замислитися над внутрішньопартійною демократією, яка мусить існувати в партіях. Культ особи — внутрішнє явище, яке було притаманне й історичним подіям, і ментальності народу. Тобто подолання культу особи — складний процес, під час якого народу треба пройти велику школу формування громадянської свідомості, щоб ніколи цього більше не сприймати і не допускати. Загалом культи та авторитаризм страшні тим, що призводять до формування людиноненависницької системи. У період культів люди сприймаються не як особистості, громадяни, народ, а як біомаса, якою можна маніпулювати. А характерно це для нерозвиненої свідомості, коли люди схильні свої переживання й очікування проектувати на лідера. А дуже часто лідер лише маніпулює громадською думкою й виявляється не тою особою, яка була б гідна народної довіри (інша річ, що в громадянському суспільстві таке взагалі практично неприпустиме.) Тому ідея формування харизми, культу, повторюю, може призвести до серйозних, небажаних наслідків.

Цікаво, що навіть сьогодні дехто вважає рішення М. Хрущова виступити з доповіддю досить рішучим кроком. Складно сказати, що у нього було в голові, він навіть з близькими, як твердять історики, того не обговорював. Історія його пам’ятає різним — він замахнувся на сталінізм, проте гнобив представників творчої інтелігенції... Лише 50 років тому відбувся з’їзд: піввіку-півправди...

Того лютневого дня за трибуною з’їзду під час закритого засідання Микита Хрущов провів п’ять годин, хоча доповідь була розрахована на 2,5 години. Повного тексту його промови не існує, стенограма не велася, звуковий запис також. На руках у членів Президії було дві доповіді М. Хрущова. Делегатам роздали також по дві перепустки. Одну — на всі засідання, другу (не усім) на останній, 11-й день. Тобто підготовча робота була проведена величезна. Ті, хто не погоджувався з доповіддю, з якою мав виступити Микита Хрущов, після з’їзду втратили свої керівні посади. Як, приміром, Молотов, який був міністром закордонних справ. І це дає підстави думати, що не йшлося про серйозну боротьбу з умовами, що призвели до культу Й. Сталіна, проте яскравим було прагнення усунути представників однієї верхівки, і це було пов’язано із Сталіним, і під приводом прогресивних реформ привести до влади представників іншого клану. Подібні речі відбувалися й пізніше. Згадаємо відставку того самого М. Хрущова, Л. Брежнєва та інших. Проголошуються часто одні задуми та наміри, а цілі переслідуються зовсім інші.

Iдея, яку започаткував М. Горбачов, показала, що реформи, які проводяться зверху, не маючи для цього достатньої суспільної підготовленості, можуть призводити до зовсім інших результатів. І все ж таки, коли про культ Сталіна вперше голосно сказали з трибуни партійного з’їзду (на кухнях, ясна річ, говорили), на зміну «епосі морозів» поволі почало наступати потепління. Надрукований за кордоном «Один день Івана Денисовича», що потрапив до Союзу, став шоком, потрясінням, з якого розпочалося справжнє прощання з тоталітаризмом. Воно відбувається й досі.

Хто не пам’ятає минулого — приречений пережити його знову

В. ПУШКІН , професор, директор Інституту гуманітарних проблем Національного гірничого університету, завідувач кафедри історії та політичної теорії

— Історія знає чимало подій, справжнє значення яких усвідомлюється лише через багато років. До таких подій із достатньою підставою можна зарахувати доповідь М.С. Хрущова «Про культ особистості та його наслідки», з якою він виступив на закритому засіданні ХХ з’їзду КПРС. Минулі відтоді півстоліття кардинально змінили світ, суспільну свідомість, наше життя. Відбулося це в тому числі й під впливом доповіді Хрущова, яка стала, всупереч задуму її авторів, каталізатором подальших потрясінь.

А чи можна було уникнути цих потрясінь? Імовірно, така постановка питання здасться крамольною тим, хто не сумнівається в об’єктивній неминучості краху КПРС та радянського устрою, а заодно комуністичної ідеології загалом. Перед викладом власної версії з цього приводу хочу навести висловлювання академіка Івани Дзюби, чий внесок у руйнування радянської системи загальновизнаний. «Варто мати на увазі, — попереджає Іван Михайлович, — що світ комуністичних ідей — це величезний і різнорідний світ. Світогляд Антоніо Грамші, наприклад, суттєво відрізняється від поглядів Рози Люксембург».

На мою думку, КПРС протягом своєї тривалої історії тричі упустила шанси повернути собі довіру народних мас, стати достовірно демократичною, творчою політичною силою: це період НЕПу, ХХ з’їзд і так звана горбачовська перебудова. Що перешкодило партії відновити свій авторитет, змінивши політичний курс в інтересах народу? Догматизм вождів, складна міжнародна і внутрішня ситуація, відсутність необхідних ресурсів? Частково — так. Головна ж причина полягала в побоюванні партії ослабити своє виняткове становище в державі, в її прагненні до абсолютної влади. А абсолютна влада, як відомо, розбещує абсолютно. І, як наслідок, це обернулося трагедією для мільйонів чесних комуністів, для яких був чужий кар’єризм і користолюбства, які щиро вірили проголошуваним КПРС благородним ідеям, які самовіддано працювали в ім’я їх здійснення. На їхній рахунок, робітників і селян, у яких, за словами Сталіна, «не було можливості розвивати в себе хороший смак», диктатор лицемірно списував ним же запроваджуваний культ власної особи.

Ставши заручниками політичної системи, вони мимоволі перебрали на себе весь тягар моральної відповідальності за жахливі злочини, скоєні партійною елітою та її послужливими поплічниками.

Зосередивши основну увагу на викритті сталінського беззаконня, Хрущов свідомо захищав від критики систему, породженням якої був сталінізм у всіх його потворних виявах. «Було б грубою помилкою, — стверджував він, — із факту наявності в минулому культу особи робити висновки про якісь зміни в суспільному устрої СРСР або шукати джерело цього культу в природі радянського суспільного устрою».

Доводи Хрущова мали непереконливий вигляд та суперечили історичним реаліям. Не випадково керівник Італійської компартії Пальміро Тольятті в одному з інтерв’ю поставив запитання про те, чи не прийшло радянське суспільство «до деяких форм переродження»? Думка найвідомішого теоретика міжнародного комуністичного руху була висловлена в такій делікатній формі, щоб не псувати і без того ускладнені відносини з партійним керівництвом СРСР. А підстав для конкретніших висновків було предостатньо. У консервації системи, основоположною ознакою якої була необмежена влада КПРС у суспільно-державному управлінні, Хрущов та інші діячі партії вбачали гарантію свого довічного привілейованого становища.

Усталена в СРСР політична система була складним і суперечливим явищем. У ній менше поєднувалися елементи демократії, а більше — тоталітаризму. В умовах цієї системи діти робітників і селян мали переважну можливість здобути вищу освіту. Відкривалися театри, палаци культури, дитячі установи. Розширювалася система наукових і навчальних закладів. Величезними накладами видавали книжки, журнали, газети. Література та мистецтво пропагували ідеї гуманізму. У міру стабілізації економіки створювалися передумови для покращання матеріального становища населення. Поступово зникали такі явища, як безробіття, дитяча безпритульність, епідемії. Люди жили вельми скромно, навіть бідно, але зберігали оптимізм, віру в завтрашній день.

Однак це була лише одна сторона медалі. З іншої ж — система породжувала масові репресії, пригноблювала людину, принижувала її гідність, запроваджувала однодумність і загальну покірність. Головний принцип виживання за такої системи — не висовуватися, мовчати, бути як усі. Напрочуд точно висловився на цю тему наш чудовий сучасник філософ Сергій Кримський: «З усіх прав людини найважливішим є право бути іншим». Такого права були позбавлені кілька поколінь, зусиллями яких колись відстала країна за порівняно короткий термін перетворилася на могутню індустріальну державу.

Час не ослабив інтересу до описуваних подій, нарівні з серйозними дослідженнями породив чимало міфів про благородство мотивів і героїчну роль М.С. Хрущова у викритті сталінських злочинів, добродійних якостей одного з головних «викривачів». Тут і «інстинктивний гуманізм», і моральність хрущовського кроку, і навіть «щирий порив», який убачив у діях Хрущова Олександр Солженіцин.

Щоб повністю оцінити діяльність КПРС в обмеженні масштабів політичних репресій, треба розібратися в суті хрущовського феномена, зрозуміти приховані мотиви його вчинків.

Хрущов протягом усієї своєї політичної діяльності, аж до вимушеної відставки, був і залишався переконаним сталіністом, який успішно засвоїв сталінські методи, продемонстрував у реалізації цих кривавих методів притаманні йому енергію й ініціативність. Він настільки зжився зі сталінським стилем, що не міг відмовитися від нього навіть тоді, коли почався несміливий, непослідовний процес розхитування сталінського монумента. Видатний радянський флотоводець адмірал М. Кузнєцов згадував: «Обурювало його зловживання владою. Він поводився, як капризний пан». Як і інші сталіністи, які доживають свої дні в Президії ЦК, він, навіть стоячи на трибуні ХХ з’їзду, виголошуючи викривальну промову, продовжував боятися та ненавидіти Сталіна. Бо не міг забути багаторічних принижень і того, як доводилося танцювати на бажання деспота, в переносному та прямому значенні, удавати простакуватого, недалекого мужичка. Таких Сталін терпів, розумних — цінив і знищував. У цьому причини роздвоєності та видимої непослідовності Хрущова. Це зрештою й занапастило його політичну кар’єру.

Неправда й те, що не було в радянському суспільстві та лавах партії людей, які б наважувалися повстати проти сталінського режиму. Досить пригадати рукопис М. Рютіна «Сталін і криза пролетарської революції», відомий як «платформа Рютіна», відкритий лист Сталіну Ф. Раскольникова. А оце писав у своїй заяві керівництву ГУЛАГу, відбуваючи строк на Соловках, академік Яворський: «...Я особисто «перековуватися» не збираюся, обожнювати «геніального, улюбленого, рідного вождя всіх народів» не бажаю, і взагалі вважаю для себе ганьбою таким чином купувати собі свободу, тим більше, коли десятки тисяч українських інтелігентів гинуть у в’язницях і таборах, ...коли сотні тисяч пограбованих українських селян усівають Росію своїми кістьми на каторжних будівництвах, лісозаготівлях й інших видах примусових робіт, коли стільки ж гинуть від голоду у себе на батьківщині».

Обурення в суспільстві та в лавах партії режимом особистої влади та політичними репресіями постійно наростало, часом виливаючись у відкритий опір. Чи не це примусило сталінських наступників після березня 1953 року піти на деякі превентивні заходи?

Як людина прагматична, наділена витонченим розумом, Хрущов виявився далекогляднішим і розторопнішим за більшість своїх соратників. Він розумів, що рано чи пізно мертві і живі — жертви масових репресій — заговорять, факти та свідчення численних злочинів, що виправдовуються ідеями класової боротьби та революційної доцільності, стануть надбанням гласності. Якщо не можна зупинити процес, треба його очолити. Цим вимушеним шляхом і пішов Хрущов. Пізніше він записав у своїх спогадах: «Ці питання дозріли, і їх треба було порушити. Якби я їх не порушив, їх порушили б інші. І це було б загибеллю для керівництва, яке не прислухалося до веління часу». Таким чином задум Хрущова, на перший погляд, був досить простий: підняти кришку киплячого казана, щоб запобігти вибуху, що загрожував усім тим, з активної участі або з мовчазної згоди яких здійснювалися злочини в країні. І при цьому — отримання лаврів мужнього борця проти сталінізму, усунення політичних суперників, возвеличення на партійно-державному олімпі як одноосібного керівника. У цьому полягала стратегічна мета Хрущова — зберегти в трохи модернізованому вигляді політичну систему, за якої комфортно почувалися партійні бонзи, та добитися особистої влади. А тактичний прийом полягав у тому, щоб пожертвувати Сталіним в ім’я порятунку сталінізму, що є потворною формою здійснення політичної влади із застосуванням методів адміністративно-кримінального примушення. Сам же ризик здійснених кроків передбачливий Хрущов звів до мінімуму: проведення засідання з’їзду в закритому режимі після обрання всіх керівних органів партії, виключення будь-яких дискусій і обговорень.

Здавалося б, усе, що сталося з нами, залишилося в далекому минулому. Якийсь мудрець одного разу сказав, що історія вчить тому, що нічому не вчить. Ніяк не можу погодитися з таким твердженням. Історія нічому не вчить і карає тих, хто не хоче нічому вчитися. А отже, хто не пам’ятає минулого, приречений пережити його знову.