Ми та «Інший»

Гуманітарні науки України, донедавна закостенілі в жорстких рамках радянської ідеології, сьогодні переживають правдиву епоху ренесансу (на жаль, не всі і не всюди). Однією з таких наук є історіографія, якій є що переглядати, від чого з несмаком відмовлятися і кого наздоганяти. Адже радянська держава (як і Російська імперія) вважала історію тільки зручним знаряддям управління минулим заради запланованого майбутнього, а всі ті нові історіографічні концепції і методології, якими кипить Захід, об’являла великою і небезпечною єрессю.

Радянську історіографію відзначала, зокрема, повна відсутність поваги й уваги до поглядів, інтересів, особливостей та прав «Інших» (не росіян, не радянських, тобто всіх «ненаших»), які тоді практично не мали шансів бути серйозно представленими в історії. Одним із простих доказів цього може слугувати хоча б те, що в філіалі Московського інституту історії СРСР, який займався історією неросійських національностей, не було жодного науковця, який знав би мови тих національностей. Але як можна зрозуміти «Іншого», не знаючи його мови? Ніхто, втім, і не намагався розуміти — адже писалась тільки історія СРСР, а історії більшості націй, окрім російської, були всього лиш епізодами історії Союзу. То ж «Інші» мали приймати таку історію, яка іноді повністю розходилася з їхнім баченням свого минулого, своїх героїв і недругів. Особливо, коли йшлося про такі події, як «покорение Сибири Ермаком», «присоединение» до Росії древньої Грузії, «воссоединение восточных словян», «добровольное присоединение Прибалтийских республик» до СРСР або скасування гетьманщини в Україні.

Тому однією із новітніх ознак сучасної історіографії є підкреслена увага до проблеми «Іншого» — до людини (спільноти), яка належить до відмінного світоглядного простору і має свої погляди на історію. Повага й увага до інших «інших» — то є визнання чужих поглядів і проблем навіть тоді, коли вони відрізняються від поглядів історика або суперечать політичним інтересам так званої «табельної нації». У демократичному суспільстві голос «Іншого» має бути почутим.

Наприкінці минулого тижня в Інституті історії України Національної академії наук України проходила дводенна міжнародна конференція під назвою «Образ іншого в сусідніх історіях: міфи, стереотипи, наукові інтерпретації». Тема конференції є сьогодні надзвичайно актуальною для нашого суспільства, як була вона актуальною завжди, хоча в різні часи називалася інакше або, найчастіше, ігнорувалася. Адже проблема «Іншого» (відмінного від нас за національністю, мовою, світоглядом, вірою, побутовими звичками) завжди грала і грає неабияку роль у стосунках між людьми, країнами, континентами. «Інший» часто є синонімом «чужий» або й «ворожий». На жаль, можна сказати і навпаки: ворожий тому, що інший. Є чимало прикладів, коли ярлик «інший-чужий-небезпечний» століттями розділяє народи, особливо сусідні (вони найбільше контактують між собою), навіть і тоді, коли вже давно щезли з лиця землі старі протистояння. Це як зловісна посмішка відомого чеширського кота, яка залишається з вами навіть тоді, коли кіт давно кудись подівся.

На конференції обговорювалися питання, пов’язані з образ Іншого в історії сусідніх народів і держав. Йдеться про місце його формування (в школах, в політиці, на побутовому рівні, у безпосередніх стосунках, в історичній науці). Про те, чи можна відрізнити формування образу «Іншого» від проявів ксенофобії? І як сполучити розбудову національної самосвідомості з доброзичливим ставленням до мови, культури, історії, звичок народу, що живе поруч з нами? Або ще складніше — як виховувати в собі, в народі позитивне ставлення до людей, пращури яких колись, за дідів-прадідів, були нашими ворогами? Чи нащадки старих ворогів приречені завжди бути для нас «іншими»? Не варто заперечувати, що ця, здавалось би, чисто академічна, тема є вельми актуальною для держав, які повстали на пострадянському просторі і знаходяться у стані формування своєї ідентичності. Яке місце має зайняти історія, історіографія в цих процесах? Чи зможуть учені замінити старі стереотипи чимось конструктивним?

У цій проблематиці є й таке просте запитання: «Із ким народи більше ворогують — із ближніми чи дальніми сусідами? Виявляється, що цим питанням люди займалися ще в античні часи і давали на нього неоднозначну відповідь. Так, начебто за Геродотом, давні греки вважали найкращими своїх найближчих сусідів, з якими їх поєднували мова, звичаї, родичі, спільний захист від ворогів, спільні боги. А дальні — то може зовсім і не люди? Але є ще так званий «Гомерівський варіант», згідно з яким найближчі сусіди — то підступні вороги, які завжди зазіхають на вашу землю, намагаються перекрити виходи до моря, крадуть ваших жінок і ображають богів. Якщо повернутися до сучасності, то ця остання позиція, мабуть, таки домінує у стосунках між державами, які іноді століттями змагаються за якийсь неродючий клапоть землі.

Для обговорення цих проблем у Києві зібралися історики Польщі, Росії, Білорусії, Німеччини, Британії та України. Нижче подаємо неповний (на жаль) огляд матеріалів, виголошених на засіданнях конференції.

На початку 90-х років в пострадянських країнах розпочалися процеси «націоналізації історії». Це й недивно, бо в радянській історії більша частина проблем, і то — найскладніших, була закрита для досліджень. До того історія була майже повністю «безлюдною» через те, що більшість історичних героїв не відповідали вимогливим критеріям влади. Сьогодні почали розроблятися заборонені раніше теми, відбувається «переподіл історичної пам’яті і простору», а також — формуються нові табу. Найбільшою небезпекою є тут втручання держави в історичну науку. Тим більш, що в багатьох нових країнах ті самі історіографи, які нещодавно обслуговували радянську ідеологію, сьогодні взялися активно «допомагати» сучасним політикам. Хоча добре відомо, що чим більше історіографія заангажована в політику, тим більша вірогідність появи нових стереотипів, нових портретів «Інших», аж ніяк не більш конструктивних, ніж попередні. (Як зауважив один із учасників конференції, «історіографія без стереотипів — це тільки недосяжна мета».) Першими жертвами цих стереотипів стають самі ж історики.

Однією із помітних рис сучасної української історіографії є активний і часто з переважанням негативних рис процес «іншування» (це новий термін Інституту історії України, який означає творення образу «Іншого») нашого східного сусіда. Тобто сьогодні з росіянина знімають образ «свого», а тим більше — особливого «свого», і перетворюють його на «Іншого». А щодо західного сусіди, то для значної частини українців він завжди був «Іншим». Погано те, що за останні 10 років образ поляка став в Україні значно більш негативним, ніж навіть раніше; однією з причин цього є те, що формування образу власного народу часто пов’язане з приниженням інших, найчастіше — сусідів.

На жаль, у польській проблематиці українські історики не помітили нових реалій і нових наукових підходів. Не тільки в Росії, але й в Україні все ще живуть старими стереотипами щодо Польщі — образ ворога, сформований радянською історіографією, досі зберігається навіть у підручниках. Росія нав’язала Україні таку історію, яка майже зовсім віддалила нас від Польщі — «чужої», «ворожої», «католицької», яка хоче нас поневолити, захопити наші землі. Окрім усього, українські історики мало цікавляться історією Польщі, тоді як у книгарнях Польщі можна знайти численні серйозні сучасні дослідження української історії... Втім, є й винятки. Це, наприклад, історик Наталя Яковенко, яка пов’язує із Польщею, зокрема, місію передавача західних ідеалів просвітництва на території України. А щодо минулого, то «тоді поляки діяли, як у минулому». У будь-якому разі, про «інших» треба писати, обов’язково враховуючи їхній світогляд, особливості народного життя, проблеми, бачення історії та час, про який ідеться. І пам’ятати, що заразі твориться не остання версія української історії (останньої не може бути) і не останні образи «інших».

Насамкінець ще раз підкреслимо, що цивілізаційна тема сприйняття «іншого» тісно пов’язана з проблемою толерантного ставлення до стилю життя, поглядів та віри інших людей. Тут ідеться про таку толерантність, яка обов’язково включає в себе визнання того, що він — «Інший» — є «хронічно» інакшим і залишиться таким навіть після контактів з тобою. Що, звичайно, не виключає можливості зустрічі з людьми, які можуть сприйматися тільки як агресивні протагоністи. Але то вже зовсім відмінна справа.

У матеріалі використані думки учасників конференції «Образ іншого в сусідніх історіях»: д-р Горізонтов, д-р Касьянов, п. Толочко, д-р Зашкільняк, п. Йільге Вільфрід, п. Сагановіч Генадзь, д-р Кульчицький.