ЩОДЕННИК

15 листопада

Я йшов по пустелі, і нічого не було живого навколо: мертва дюна з сухим гарячим піском, чисте блакитне небо і безжальне сонце. Вже і я був неживий. Мені здавалось, що серце моє не б’ється, і я вже не відчував, що мої п’яти зовсім погоріли, опіки не залишили на них живого місця. Я просто вже не про що не міг думати. Життя мене покидало. Сам собі я шепотів: «Вода... вода... вода...». Аж раптом я відчув, що мені потрапило щось під ногу. Я опустив голову і побачив, що щойно збив кубок. З нього вилилась вода, яку жадібно увiбрав у себе мертвий пісок, — усе моє життя, яке я розлив, щойно пройняв пісок.

З останніми силами і своєю подряпаною та потертою надією кинувся я до кубка, підняв його. Мені пощастило: в ньому залишилось ще трохи мого життя. Я випив воду. І було байдуже, що вона була забруднена піском. Потім я вирішив, що мені варто відпочити, і ліг прямо посеред пустелі. Незабаром прокинувся, бо відчув, як з неба на мене падають краплі дощу: наді мною з’явилась хмара, яка почала сипати водою...

Вода — це життя. Як вона потрапила сюди з цим кубком? Може, так і виникло наше життя на планеті: раптово та спонтанно? Краплинка за краплинкою — з’являється океан. Так і життя з’являється наше — краплинка за краплинкою. Життя наше, як і вода: інколи чуємо затишну пісню океану, мрійливу та романтичну; а часом відчуваємо гнів його могутніх хвиль. Буває таке, що сам себе відчуваєш океаном, непереможним та великим, всемогутнім і лютим, або спокійним і витриманим. Головне, щоб у тебе завжди була «вода» — така річ у твоєму житті, яка робила би тебе сильним, живим. Без цієї «води» ти не зможеш довго жити, бо просто згаснеш, зів’янеш.

Знайди кубок із «водою», пий «воду», щоб твій океан став багатшим, щоб ти став могутнішим.