«Закатовані стоять за спиною»

Дві непересічні події, які щойно синхронно відбулися в Києві, й про які розповідає сьогодні «День» (презентація книги італійських вчених «Смерть землі. Голодомор в Україні 1932—1933 рр.» та Міжнародна конференція «Совєтський тоталітаризм в Україні: історія та спадщина») об’єднує одне: це — лікування свідомості нації через Пам’ять. Адже в нашому минулому стільки жахливих «чорних дір» совісті, відповідальності, людяності, що пам’ятати про нього (хоч би як це не було нестерпно важко) — наш обов’язок, якщо хочемо далі бути людьми. «Хто не пам’ятає минулого — приречений пережити його знову». Ці слова найбільшого американського філософа ХХ століття Джорджа Сантаяни повинні завжди «стукати в серце» КОЖНОГО, хто вважає себе українцем.

Закатовані стоять у нас за спиною. Це — не художній образ, не романтичне перебільшення, а точна констатація факту. Бо історичний процес за своєю структурою — не просто минуле, яке назавжди безповоротно віджило; це — процес тривимірний (минуле — теперішнє — майбутнє), і в такій тріаді найважливішим для нас є останній, третій компонент. Саме заради цього, саме в ім’я прийдешніх поколінь вітчизняна суспільна свідомість зобов’язана пройти до кінця важкий шлях очищення від тоталітарного «токсикозу», від спадщини брехні, насильства та геноцидних експериментів над людьми — від усього, чим позначена українська історія першої половини та середини ХХ століття. Є всі підстави сподіватися, що важливою віхою на цьому шляху стане міжнародна наукова конференція «Совєтський таталітаризм в Україні: історія та спадщина», що працювала в Києві з 2 по 6 вересня та була організована Українським науковим інститутом Гарвардського університету (США), Держкомархівом України та Інститутом критики за сприяння Міжнародного фонду «Відродження», ряду інших громадських організацій, а також посольств Італії, Польщі, США, Франції в Україні.

Насамперед слід зазначити, що в Україні вперше проводиться захід такого масштабу, за участю не лише провідних вітчизняних вчених та громадських діячів (академіки Іван Дзюба, Мирослав Попович, народний депутат України Лесь Танюк, професор Юрій Шаповал, філософ Євген Сверстюк), але й всесвітньо відомих фахівців із країн Західної Європи, США та Росії (професори Ален Безансон, Андреа Граціозі, Григорій Грабович, Борис Дубін, Роман Шпорлюк, Анджей Менцвель...). Але річ не лише в масштабності. Парадоксальним фактом, що потребує осмислення й взагалі окремої розмови, є те, що лише зараз, на 14 му році незалежності (!), українське суспільство та громадська думка «дозріли» до такої серйозної, ґрунтовної розмови про найголовніше для нас зараз — як «вилікувати», очистити душі громадян від тоталітарних комплексів, страхів і забобонів. І головне — відповісти на основне запитання: чому ж, власне, подібне могло статися з Україною?

Як зазначив, відкриваючи конференцію, професор Гарвардського університету Григорій Грабович, перед її учасниками постає комплексне завдання: по перше, ініціювати наукове обговорення проблеми тоталітаризму; по друге,не замикаючись лише в тісних суто наукових рамках, організувати громадські читання, присвячені тоталітарній спадщині та її подоланню (забігаючи наперед, зазначимо, що ці читання стали дійсно непересічною подією, розповідь про них — нижче); по третє, зробити все можливе, щоб довести думки, що будуть висловлені, до української влади. Більше того, професор Грабович висловив переконання, що питання спадщини тоталітаризму мало б стати пріоритетним передусім саме для держави, а не тільки для вчених та представників громадськості. Бо тоталітаризм тримав у лабетах наше суспільство протягом майже всього ХХ століття, і держава просто зобов’язана це враховувати.

Відчувалося, що найважливіше для всіх доповідачів та учасників — це втриматися від спокуси мислити й аналізувати шаблонно, за старими, відпрацьованими схемами, що призводить до неминучо шаблонних, малозмістовних висновків. І тон в цьому відношенні задав виступ визначного вченого, академіка Івана Дзюби. Зазначивши, що історичний та світовий контекст радянського тоталітаризму досліджено ще вкрай недостатньо (і заповнити цю прогалину якраз і покликана конференція), Іван Михайлович відразу поставив кілька фундаментальних запитань, визначально важливих для розуміння самої природи тоталітаризму в Україні та її спадщини. Зокрема: чи був наш народ лише жертвою тоталітаризму як результату зовнішньої агресії з Північного Сходу (а агресія, безперечно, була!) — чи все ж таки сталінський режим мав якоюсь мірою і внутрішньоукраїнське, іманентне коріння (слід сказати, що конференція в цілому підтвердила, що таке коріння теж було — без цього утвердження тоталітаризму було б неможливим!). Ще запитання: якими, власне, були конкретні етичні та психологічні механізми впливу тоталітаризму на свідомість людей? Чи є зв’язок між тотальною критикою капіталізму, яка лунала мало не в усіх розвинених країнах Європи на початку ХХ століття, з тим зарядом нібито «всесвітнього оновлення» (страшна ілюзія!), що ніс тоталітаризм? Особливо важливо, підкреслив академік Дзюба, дослідити українські джерела та резерви загальнорадянського тоталітаризму, не пояснюючи все лише дією радянських багнетів. Тут не обійтися без подолання наявних ілюзій.

Емоційним був виступ народного депутата Леся Танюка. Проблема, заявив промовець, полягає в недооцінці самої сутності тоталітаризму як етичної системи (при цьому він послався на слова видатного грузинського філософа Мераба Мамардашвілі про «острівці тоталітаризму» у свідомості).

Треба попередити владу, зазначив Лесь Танюк (а там здебільшого — «бігуни на коротку дистанцію»!), щоб вона не кувала цвяхи для власного розп’яття: адже, на думку народного депутата, зі 120 партій, зареєстрованих в Україні, лише 7–8 не мають «політбюро» яскраво вираженого тоталітарного типу...

За час роботи в секціях учасники конференції комплексно, використовуючи міждисциплінарні методи досліджень, проаналізували десятки проблем (названих і неназваних вище), виходячи з того, що без правильно сформульованого запитання просто неможливо отримати необхідну правильну відповідь. А заключним «акордом» конференції (і, либонь, найважливішим) стали громадські читання, що відбулися в рамках її програми 5 вересня в Українському домі.

Багато хто з дослідників підкреслював особливу важливість конкретики в дослідженні різних форм уярмлення тоталітаризмом людської свідомості. І ось у цьому зв’язку сильне враження на запрошених на читання справили фотовиставка архівних документів, названа «Як дбайливий садівник вирощував товариш Сталін радянську людину...» (хто знає історію тоталітаризму, той визнає, що це справді так!), і документальний фільм українських кінематографістів «Слава вождю», присвячений 70-річчю Сталіна (грудень 1949 р.). Особливо цікаво було дивитися на фільм: воістину великі митці, поет Максим Рильський та композитор Левко Ревуцький, які «за священним покликом серця» створюють пісню во славу тирану (що ще, крім страху, спонукало їх на це? Ось головна таємниця!), сам Сталін, який дивиться на людей у залі Большого театру, що істерично аплодують йому, з безмежною зневагою й презирством, властивим його зміїному поглядові...

Мирослав Маринович, ректор Українського католицького університету, чий виступ у концептуальному відношенні був одним із найкращих на громадських читаннях, навів цифри інтерактивного опитування на одному з українських телеканалів, згідно з яким 70% глядачів вважають, що тоталітаризм ще ніякою мірою не подоланий у нашій державі, а 10% — що він не буде подоланий ніколи! Тотальність держави, переконаний пан Маринович, складніша, ніж просто деспотизм. Бо Сталін усіх пов’язував круговою порукою злодіянь («всех брал по делу», кажучи табірною мовою) — отже, хоч як це важко, треба говорити про вину всіх. Але, з іншого боку, заявив промовець, причини неподоланості тоталітаризму криються і в непокараності, бо, як мінімум, неприпустимо абсурдною є ситуація, коли ветерани НКВД засуджують ветеранів ОУН-УПА і вважають за можливе давати їм моральні оцінки...

Честю для конференції була участь у ній таких знаменитих учених, як, наприклад, видатний французький історик і філософ, професор Ален Безансон. Під час громадських слухань професор Грабович зачитав текст його виступу на одній із секцій (сам науковець уже відбув до Парижа). Зокрема, Ален Безансон згадує вражаючий факт свого життя: він, уже відомий у Європі спеціаліст, дізнався про справжні масштаби Голодомору в Україні лише в 1972 році (!) з повісті визначного російського письменника Василя Гросмана «Все тече»... Чи потрібна ще якась ілюстрація до настроїв тодішньої (та й сучасної) європейської інтелігенції, котра часто не бажає (або не має змоги) знати правду?

Із особливою увагою було вислухано виступ російського соціолога, професора Бориса Дубіна (центр Юрія Левади, Москва). Ставлення російської влади до тоталітаризму, заявив пан Дубін, можна визначити словами: «Слідство закінчено, забудьте!» Характерний вислів президента Путіна (це поточний, 2005 рік!): «Мы не позволим прошлому хватать нас за рукава». І якщо врахувати, що переважна більшість росіян поділяє погляд Путіна на розвал СРСР як на «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття», що засоби масової інформації Росії є фактично суцільно одержавленими (на тлі всевладдя «людей у погонах»), що, на авторитетну думку професора Бориса Дубіна, сучасна російська людина — це людина закрита в собі, недовірлива, нерідко діюча під впливом страху, людина, котрій притаманні ксенофобія та схильність до авторитаризму (ось страшні дані останнього опитування, що їх навів Борис Дубін вашому кореспонденту: 2/3 росіян підтримують гасло «Россия для русских», а 61% схвалюють висунення кандидатури Путіна на третій термін), якщо врахувати все це, то сказати, що є підстави для тривоги за демократію в Росії — це нічого не сказати... Підсумовуючи, професор Дубін заявив: «В Україні на годинниках — теперішній час; в Росії, на превеликий жаль, — вчорашній та позавчорашній».

Іще багато можна було б розповісти про «творчий збір врожаю думок», яким стала конференція. Закінчимо ж словами професора Григорія Грабовича: «Лише подолання тоталітарної спадщини в повному обсязі — в першу чергу в душах людей — дасть нам право зустрічати майбутнє з надією».