Пряничне підсвідоме
Є певний символізм, навіть, точніше, доречність у тому, що фільм Алекса ван Вармердама «Нові казки братів Грімм» (в оригіналі — просто «Грімм») вийшов на екрани саме зараз. По-перше, тому що після 2003 року, коли вийшла картина, Вармердам нічого більше не знімав — це дуже неквапливий режисер. Перед виходом «Казок» він тримав паузу цілих п’ять років. По-друге, — також цього місяця вийде на екрани фільм «Брати Грімм» іншого обдарованого кінодивака, Террі Гільяма, — цікаво, що на свою версію життя легендарних казкарів він також витратив повноцінну п’ятирічку. Таким чином, глядачі мимоволі виявляються втягнуті до своєрідної дуелі «гріммознавства», влаштованої двома дуже несхожими талантами.
Проте тут потрібно утриматися від спокуси порівнювати і зіставляти принаймні поки не вийшла сага Гільяма — кожний iз фільмів є самодостатнім. Вармердам так говорить про свою роботу:
«Як випливає з назви, ця історія містить елементи казок братів Грімм. Деякі з них більш очевидні, інші приховані. Казкам братів Грімм зазвичай не вистачає гумору, чого не можна сказати про мою картину. Яким би фільм не виглядав похмурим, місцями він дуже легковажний і веселий. За сюжетом — оповідання відводить нас iз холодних і туманних північних лісів до сонячної, але похмурої Іспанії. Я не прагнув розповісти історію в стилі казки, швидше вибрав манеру, яку я називаю «стилізований реалізм». Оскільки структура фільму вже нагадує казку, вона стає контрапунктом стилю. Я зняв чотири дуже «голландських» фільми. У «Нових казках братів Грімм» я не лише вивів за межі Голландії своїх героїв, Якоба і Марі, але і себе як режисера в тому числі. Я хотів сфокусувати свій голландський кінопогляд на іншій країні, іншій культурі».
Як здається, режисер трохи лукавить — його кінопогляд настільки ж голландський, наскільки й взагалі європейський; національну ідентифікацію тут провести складно. Фільми Вармердама стали відомі українським цінителям іще в 1990-х — коли на фестивалі «Молодість», а потім і по телевізору показали його «Сіверян» (1992 р.). Трохи пізніше дійшли й дебютний «Авель» (1986 р.), «Маленький Тоні» (1998 р.), а справжньою сенсацією арт-хаузного прокату стало, звичайно ж, трагікомічне «Плаття» (1996 р.) І всі ці картини об’єднані дуже чіткими стилістичними рисами.
По-перше, манера Вармердама гранично умовна. Практично всі сюжети розгортаються у невеликих містечках, повністю вибудованих у павільйонах, що навіть не приховується. Тобто це такі взагалі-міста, без особливої географічної прив’язки. Мало того, якщо в кадрі необхідний пейзаж, наприклад, густий темний ліс (частий мотив) — то він однаково успішно конструюється в студії. Іншими словами, простір будь-якого фільму Вармердама — не тільки кінематографічний, але й сценічний, що є закономірним, оскільки у себе на батьківщині режисер відомий насамперед як театральний постановник. По-друге, — всі сюжети розгортаються в сім’ї, так або інакше пов’язані з нею. Сім’я руйнується, інтригує, відтворюється знову, зазнає насильства, божеволіє, вирушає у подорож. По-третє, герої — практично поголовно — не від миру сього. Якщо спочатку якийсь, нехай навіть епізодичний персонаж здається зразком осудності, дуже скоро він або виявляє яке-небудь раніше приховане дивацтво, або зовсім вчиняє щось незвичайне. Нарешті, почуття гумору. Абсолютно чорного, завжди точного і часто безпощадного. Для висмiювання немає кордонів, і будь-які жорстокі сцени зроблені так, що викликають гомеричний смiх у залі.
Є й безліч інших, вельми цікавих прикмет авторського почерку. Наприклад, у даному фільмі Вармердам успішно виступив ще і як композитор, прошарувавши дію розміреними блюзами в стилі раннього «Пінк Флойд». Але названі характеристики — найважливішi. І їм повністю підлеглі «Нові казки…»
До творчості Грімм вони не мають прямого відношення. Звісно, спочатку — знову сім’я, причому небагата, яка страждає від голоду й холоду. Старші відштовхують від себе молодших — сучасних Ханзеля і Греттель звуть Якоб (Якоб Дервіг) і Марі (Халина Рейн), їх також залишив батько в промерзлому лісі. Але далі зовсім не юна (помітно за двадцять) пара бере долю у свої руки і починає боротися з несприятливими обставинами. Ландшафт «Казок» по-вармердамівськи умовний, хоча камера явно вийшла за межі павільйону. Але — чи автобан на екрані, чи запорошені горби Іспанії — всі ці натурні багатства все одно виглядають як декорації для чергової перевірки людської натури нестерпним абсурдом ситуацій. Герої переміщаються з одного світу до іншого з легкістю неймовірною: проскакали під обшарпаним місточком — опинилися в Іспанії, ударили по газах роздовбаного «пікапа» — і потрапили до вестерну, вірніше, до цілого кіномістечка часів Дикого Заходу. Вармердам зіштовхує не тільки місця, але й жанри — мелодрама, любовна історія, медичний трилер, навіть роуд-муви, а згаданий вестерн — це апофеоз глузування над обставинами, героями і глядачами — Якоб і його антагоніст, зловісний хірург Дієго, влаштовують дуель під час пилової бурі в підробленому ковбойському містечку, користуючись мисливською рушницею і… луком. Проте братику і сестричці, що б’ються за свою гідність і один за одного, весь час доводиться убивати, причому «Природжені вбивці» й інші Бонні з Клайдами тут ні до чого: просто вармердамівські диваки стали набагато злішими і намагаються використати безправну молодь у непривабливих цілях. Режисер розгортає цілу галерею людських вад, носіями яких виступають, як правило, вельми респектабельні члени суспільства. Пощади немає нікому: ні фермеру, який під дулом рушниці примушує Якоба улещувати свою повнотілу дружину, ні багатію в чорному лімузині, який звик купувати собі дешевих повій під мостом, ні хірургу, який ріже кого і коли схоче… Не відмовляє собі уїдливий нащадок гезів у задоволенні пройтися і по найсвятішому — національній амбітності; причому дістається на горіхи й голландцям, і іспанцям, що особливо двозначно, якщо пригадати, хто був колись колонією, а хто метрополією. Зрозуміло, що простодушні молоді люди в цьому паноптикумі стають ледь чи не ангелами відплати, а кожна сцена протиборства (по суті, вбивства), виконана смішніше й винахідливіше за попередню. Уже наскільки після Тарантіно в кіно немає нестачі у веселому кровопролитному цинізмі, але все ж європейській усмішці над смертю, як і раніше, немає рівних. Ну, а якщо додати розкидані по всьому фільму натяки на те, що Якоб і Марі люблять один одного не лише як брат і сестра, то картина набуває справжньої аморальної завершеності. Хеппі-енд тут неминучий — для смутку в такому варіанті реальності просто немає причин.
Адже будь-яка казка, навіть найцинічніша і найвідчайдушніша, має закінчуватися добре. Героям Вармердама вдалося перемогти темне чаклунство буднів, те зло, яке сховане за вітриною цивілізації. І тому вони з чистою совістю і білим біблійним ослом на мотузку повертаються додому. А Вармердам, розсмішивши, розсердивши і обеззброївши публіку, залишає її віч-на-віч з чаклунами і демонами, які в кожного свої.
А от пряничний будиночок, навколо якого танцює ця казкова братія, один на всіх.
