Народження нації
Світ збожеволів. Принаймні, та його частина, в якій живу я, — Україна, місто Київ. Натан Щаранський зараховує Україну до однієї з трьох країн світу, в якій зростає антисемітизм. Нарівні з Великою Британією та Росією. Сусідство зовсім не втішне. Але ніде правди діти — щойно в Росії з’явився сумнозвісний ксенофобський «лист п’ятисот», як уже наші погромники (зібрані, до речі, переважно під дахом одного закладу, що вельми процвітав за Кучми і має нахабство називати себе «академією») хутенько склепали абсолютно аналогічного «листа ста». І це добро також адресується до вищих інстанцій, у нашому випадку — аж до Президента країни. І там також є підписи кількох депутатів, а також цілої купи «академіків», яким, вочевидь, давно ніхто по мордяці не бив. І Президент, і прем’єр, і Генпрокуратура скромно так промовчали. Особливо зворушливим на цьому тлі виглядає напіввиправдувальне белькотіння гуманітарного віце-прем’єра, що, мовляв, не так усе погано, як Щаранський каже.
Що ж це, виходить, Щаранський такий поганий, а влада, котра терпить таких «академіків», — помаранчева і пухнаста? І всілякі тягнибоки, як і раніше, — видатні діячі революції?
А ще ось цікаво — чи вибачився пріснопам’ятний Вадим Долганов перед народом ромів за те, що назвав у прямому ефірі наметове містечко акції «Україна без Кучми» циганським табором? Зрозуміло, що давно було, зрозуміло, що «всі так кажуть» (еге ж, а в Москві українців хохлами називають) — але просто цікаво, вибачився чи ні? Треба ж з чогось починати — ось би й почали, чи не так?
Знову риторичні запитання. Такий однак заяложений прийом. Одні прикрощі. Краще про кіно щось…
На початку ХХ століття у США жив режисер Вільям Гріффіт. За значенням для світового кіно його творчість прирівнюють до спадщини Ейзенштейна або Довженка. Прославився Гріффіт двома фільмами — «Народження нації» та «Нетерпимість». Це — справжні шедеври. У «Народженні нації» йдеться про часи громадянської війни. Значення фільму для світового, і, зокрема, американського кіно, навіть надихнуло гідного спадкоємця Гріффіта, найрозумнішого режисера й філософа екрана, Жана- Люка Годара, на висновок, що будь-яка велика кінематографія тільки тоді й вважається великою, якщо в джерелі своєму фіксує народження нації, створює епос про свій народ. Таким був і «Броненосець «Потьомкін» у Росії, і німецькі «Кільця Нібелунгів» (незрівнянний Фріц Ланг).
І все б у тому фільмі Гріффіта було добре, але тільки доблесними бійцями там зображені такі собі рицарі в гостроверхих білих капюшонах, а лиходіями — звільнені чорношкірі.
Але Гріффіта недарма вважають великим. Оскільки вже в наступній стрічці з усією силою свого генія вiн дав розгорнену в часі та просторі картину нетерпимості — релігійної, расової, побутової, політичної. І саме в цей момент остаточно народилася сучасна американська нація — зрілий та мудрий народ. Те саме сталося з німцями вже після Другої світової — коли вони повною мірою усвідомили жах скоєного ними, зрозуміли, наскільки невірно вони витлумачили величний пафос саги про Нібелунгів…
«Земля» Олександра Довженка ініціювала, а Майдан продовжив народження політичної української нації. Але тепер, щоб відбутися, щоб постати на повний зріст серед інших народів світу, нам необхідна своя історія нетерпимості. Де її створять — на екрані, на папері, у формі політичних акцій — не так важливо. Ліки можуть бути як завгодно гіркими, однак і хвороба ж така, що навіть її найменші ознаки не дозволяють із гідністю дивитися в очі своїм сусідам. А сусіди ці — ні багато ні мало — та сама цивілізована Європа, до якої ми всі прагнемо. Весь світ, який дізнався про нашу країну, але ще не знає — яка вона. «Академіки» і расисти-депутатики повинні знати своє місце.
І тоді нетерпимість — потворна хвороба минулого — саме там, у минулому, і в кількох очманілих головах (що одне й те саме) і залишиться.
А ми зможемо з чистим серцем сказати одне одному — «З днем народження!»
