Машина часу
Нещодавно довелося мені писати про фестиваль документального політичного кіно. Фестиваль як фестиваль, фільми як фільми. Серед усього іншого була там і картина про становище з правами людини в одній дуже великій, дуже сильній і шанованій далекосхідній країні. Картина розповідала — з кадрами, що пiдтверджували, — про те, як дуже сильна влада цієї країни кривдить своїх слабших співгромадян, які мають нещастя в цій величезній країні становити явну меншину — як етнічну, так і релігійну. Автор цих рядків, прагнучи бути правдивим зі своїми читачами, чесно написав усе, що бачив на фестивалі, — серед іншого згадав і цей фільм.
Стаття вийшла в п’ятницю. А вже в понеділок почалося щось неймовірне. З самого ранку телефони в редакції просто розчервонілися. Телефонували з посольства Великої й Сильної країни. Турбували начальство всіх рівнів, співробітників і співробітниць, допитувалися, хто я такий, як зі мною можна зв’язатися, який у мене домашній номер, який мобільний. Отакої, оце зворотний зв’язок, ось так успіх! — подумав автор, прийшовши на роботу і почувши про ранкові тривоги. Невдовзі задзвонив телефон, і довгоочікуваний контакт із посольством відбувся.
Співрозмовник чудовою російською мовою представився аташе з культури Великого й Сильного посольства. Він одразу запевнив мене, що, боронь Боже, мої політичні переконання жодною мірою для нього (них) проблемою не є. Але ось вкрай цікаво, що це за фільм? І звідки він у Києві взявся? І хто його зняв? І що це за фестиваль? І хто цей фестиваль організовував? Як їх звати? Куди вони поїхали? Які у них телефони? Де ці люди живуть?
Автор смиренно відповідав — «не знаю, не знаю, не знаю». Однак культурний аташе, знову й знову, як буддійську мантру, навіть без особливих варіацій, продовжував допит: імена? телефони? адреси? явки? паролі? І чим більше він запитував, тим більше в автора посилювалися давно забуті відчуття… Десь, колись уже була така розмова…
Потім пригадав. У чудовому 18-річному віці зі мною, тоді ще студентом-першокурсником Дніпропетровського гірничого інституту, трапилася вельми неприємна оказія. Я, переповнений юним завзяттям і прагненням новизни, приєднався до тамтешніх «неформалів», які іменували себе «панками». З таким самим успіхом вони могли називатися «хіпі», «металістами» тощо — оскільки не мали про все це ані найменшої гадки, ну, молодості такі виверти можна простити. Отож оказія полягала в тому, що я трохи не вгадав із часом: надворі була осінь 1982 року. Якби я подався у «панки» на п’ять років пізніше, ніхто б і уваги не звернув. Але тоді, та ще й у залізобетонному, чавунному, безпросвітно-партійному Дніпропетровську, такі дитячі витівки прирівнювали до жахливої єресі. Підсумком мого «панкування» стало виключення з інституту з подальшою висилкою в армію кудись аж у степи Казахстану й публічне зарахування нашої сім’ї до сонму злісних порушників соціалістичної моральності (подейкують, навіть спеціального листа від партійних органів у школах і вузах зачитували). Ну, крім усього іншого — кілька задушевних розмов із працівниками КДБ.
Ось тут-то і відновився зв’язок часів. Бо розмова по телефону з Великим і Сильним аташе абсолютно вся — і формою, і змістом — нагадувала ті самі, е-е-е… співбесіди.
Як все ж таки дивно влаштоване наше життя. Не треба ніяких фантастичних механізмів і теорій відносності, не треба навіть зайвий раз перечитувати, як хтось сказав, обдумані кошмари Герберта Уеллса. Досить лише невеликої телефонної розмови з аташе (культурою він, напевно, все ж таки займається, за сумісництвом) держави, де досі через чисте непорозуміння народ терпить владу комуністів — і двох десятків років як не бувало. І Ленін, такий молодий і юний… Тьху, чорт!
