Розгублені?
У Центрі сучасного мистецтва відкрилася виставка з привабливим ароматом. Таке ось дивне речення спало на думку після відвідування експозиції «Розгублені». Але так і є. Адже молодість, дійсно, — кращий із ароматів життя. А у названої експозиції саме вікова категорія є основною якістю.
Сама виставка невелика — лише три митці — Микита Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Щербак, — і три полотна плюс чотири графічних роботи. Ніяких маніфестів і закручених у постомодерністському дусі назв. Навпаки, більшість робіт — позначено скромним «без назви», лише одна — Микити Кадана — носить назву в повній відповідності до сюжету — «Людина, яка висить догори ногами».
Однак зайві слова тут особливо й не потрібні. Бо вже вік художників (найстаршому — визивні 23 роки) є найкращим маніфестом. Усі троє в тій чи іншій мірі мають стосунок до народженого на «помаранчевій» хвилі угруповання «РЕП» (революційний експериментальний простір). Група вже встигла відмітитися парою доволі яскравих виставок, а також скандальною акцією з приводу підготовки України до Венеціанського бієнале — причому прямо в кабінеті міністра культури. Майстерня групи знаходиться в Центрі, біля входу — як не поглянь, підривне угруповання. Ну це, так би мовити, зовнішні характеристики. А що ж там, власне, намальовано?
Якщо спробувати застосувати короткі описові характеристики, то мимоволі потрапиш у глухий кут суперечностей. Ось приблизно так: доволі похмуро (але не безвихідь!), яскраво, іронічно, романтично. У Кадирової — бузково-синій двірник із такою ж мітлою йде світло-салатовою набережною, між золотих пальм, біля перламутрового моря. На іншій її картині — внизу товчуться Санта-Клауси, видно лишень гострі червоно-білі ковпаки, і дивляться вони на перенапружений від червоно-жовтого чи то заходу, чи то світанку, обрій. У Кадана — людина дійсно висить догори ногами. Людина оголена, чоловічої статі, жовтогаряча, прив’язана за ноги, на палаючому тлі. Вираз обличчя досить веселий. Внизу, замість підпису, накреслено того ж підвішеного, тільки в формі строго геометричної піктограми.
Щербак на своїх графічних аркушах виводить цілу популяцію дивних зайцеголових громадян. Один із них сидить спиною до глядача мало не в позі Роденівського мислителя, група інших «зайчиків» займається перегонами, прив’язавши до ніг височенні й жахливо незручні колодки, треті пускають літачки, четверті в цілком ділових костюмах стоять на автобусній зупинці чи все ж таки ловлять рибу? — Бог його зна’.
Враження від усього цього — як і було сказано — суцільні суперечності. Намальовано більш-менш грамотно, навіть, можна сказати, грубувато й місцями дико. Митці не передають глядачеві якийсь там мистецтвознавчий «месидж» (послання), а звертаються прямо й без викрутасів — ось тобі людина догори ногами, а ось тобі й фарби яскраві, а ось тобі й зайці, які понуро грають. Головне, однак, — та сама чарівна цифра — від 23 і молодші. Три «репери» — юні, і ця юність відчувається в кожній картинці та кожному мазкові. І за це можна пробачити багато що.
У всіх інших чотирьох залах Центру висить уже третій тиждень виставка нашого надзаслуженого фотографа Віктора Марущенка «Донбас — країна мрій». Половина знімків — постановочні: шахтарки в красивих, бальних і вечірніх сукнях, половина — соціальні: шахтарі на нелегальних шахтах-копанках вручну виколупують вугілля.
Ходити після «РЕПу», дивитися аж ніяк не розгубленого фотографа нудно. Не від шахтарів. І не від відсутності новизни — бо тих же вуглекопів, набагато більш екстравагантно, декілька років тому вже відобразив Арсен Савадов. А нудно — від чергового корифея, який у черговий раз вирішив стати актуальним митцем. Та скільки не намагайся бути молодим...
Є один доволі немилосердний критерій оцінки якості малярства: повісив би ти ту чи іншу картину у себе вдома на стіну чи ні.
Картини «Розгублених» я б у себе вдома не повісив. Поки що. Але на наступну виставку піду обов’язково.
