Боротьба за світло

Коли в «Дні» задумували другу книжку з бібліотеки газети — «Дві Русі», про історію українсько-російських відносин, — ми спробували знайти тих росіян, які зі співчуттям ставилися до «українського питання», визнаючи наше право на власну державність. Слід визнати, що список вийшов дуже коротким: Рилєєв, Герцен, Короленко, Маяковський, Горький (до 20-х років минулого століття), ще «табірний» Солженіцин. І звісно ж — Андрій Сахаров. При спогаді про цю особистість з’являється стійке відчуття того, що нинішня Росія тим далі від України, чим далі вона від Сахарова. Хоч би як закінчилися нинішні вибори в нас у країні, абсолютно очевидним є те, що нам знадобиться нова мова і нова концепція відносин із північно-східним сусідом. І в цьому сенсі є величезний дефіцит таких особистостей, як Андрій Сахаров. Особистостей, які могли б, як у легендарні часи Міжрегіональної демократичної групи, об’єднати росіян i українцiв в єдиному русі до демократичних цінностей.

17 грудня 1989 року світ прощався з академіком Сахаровим. Сотні тисяч москвичів (а разом із ними символічно були мільйони жителів колишнього СРСР, яких він зробив Громадянами) стояли на пронизливому зимовому вітрi. Годинами терпіли сильний снігопад — лише для того, щоб на кілька секунд увійшовши до залу Палацу молоді, прошептати покійному лише кілька слів: «Пробачте нас!». Ритм історії невблаганний, і нинішнім 20-річним, як правило, треба вже пояснювати не стільки те, яку провину відчували ці люди перед академіком, скільки, на нещастя, те, а ким же був Андрій Дмитрович: один із найвидатніших фізиків XX століття, «батько» радянської водневої бомби, тричі Герой Соцпраці — і він же всесвітньо відомий громадський діяч, правозахисник, мислитель і гуманіст, лауреат Нобелівської премії миру 1975 року, духовний предтеча і провісник тих революційних змін, які назавжди залишили в минулому Радянську імперію і тоталітарний лад...

Особистість Сахарова — дійсно виняткова за своїм масштабом. Великий вчений, чий дар органічно поєднував унікальні здібності найвищого теоретичного аналізу (Андрія Дмитровича завжди, особливо в 70—80-ті роки ХХ століття, цікавили найбільш загальні закони устрою і розвитку нашого Всесвіту), талант експериментатора-практика та рідкісні задатки інженера-конструктора — і три зірки Героя свідчать, що саме Сахаров був дуже рідкісним прикладом генія науки, який вбирає в себе одночасно всі три ці компоненти. У 32 роки (!), невдовзі після захисту докторської дисертації, його обирають академіком АН СРСР. Суспільне визнання, нагороди, пошана, телефон прямого зв’язку з М.С. Хрущовим, одним словом, Успіх.

Проте він обрав інший шлях. Коли 1989 року на трибуну з’їзду народних депутатів СРСР виходив депутат Сахаров — увесь світ бачив фізично слабку, з непоправно підірваним здоров’ям людину (жити Андрію Дмитровичу залишалося лічені місяці...), але нескінченно сильну духом, яка знала, в чому її переконання, вміла їх логічно викладати та відстоювати. У ньому була спокійна мужність, але, крім того, і конструктивний розум, і етична сила, яку можна сформулювати так: він був завжди готовий допомогти кожній людині, чиї права зневажала влада.

Кажучи про те, чи актуальні ідеї Сахарова нині, коли його вже 15 років немає з нами, треба, щоб досягнути необхідної ясності, сформулювати ці ідеї в найбільш загальному вигляді. Спробуємо це зробити. По-перше, Андрій Дмитрович не втомлювався наголошувати: порушення прав людини (політичних, економічних, гуманітарних) не є й не може бути внутрішньою справою будь-якої країни. По-друге, Сахаров ясно розумів: комплекс свобод людини (вільно писати й говорити, що думаєш, вільно вірити, вільно обирати — ось що для нас, громадян України грудня 2004 року, є особливо близьким!) не дарується людям «доброю» владою — громадяни наділені всіма цими правами від народження і можуть розглядати їх як своєрідну невідчужувану власність. Ось це і є концепція громадянського суспільства. По-третє, Сахаров одним із перших усвідомив: люта сутичка «двох систем» на нашій планеті є смертельною загрозою політичній, економічній та екологічній безпеці Землі та загрожує самому існуванню людства. Звідси — сахаровська ідея «конвергенції», поєднання найбільш прогресивних сторін капіталізму і соціалізму, викладена ним у знаменитій праці «Роздуми про прогрес, мирне співіснування та інтелектуальну свободу» (1968 р.).

Боротися за право кожної окремої людини на свободу в умовах тоталітарного суспільства, як це понад два десятиріччя робив Сахаров, — це вже був Подвиг. Він рятував життя і свободу тисячам людей (в тому числі й українським правозахисникам), виступав у залах судів — закритих, радянських судів, зауважимо! — підписував сотні відозв, їздив до колоній... Найвищою перемогою для нього було отримати право сказати про дисидента: «І все ж таки життя йому я, здається, врятував!..» І це при тому, що Андрій Дмитрович ніколи не був «професійним революціонером», боротьба не була для нього способом самоздійснення — а відстоювати свободу думки і переконань було чистим трудом совісті.

У січні 1980 року Сахаров першим підніс голос протесту проти агресії військ СРСР в Афганістані. Широко відомо, що покаранням за це стало заслання вченого разом із дружиною, Оленою Боннер, до закритого міста Горький. Там Сахаров провів майже 7 років, до грудня 1986 року. Що йому довелося пережити в той час, можна хоч би частково уявити собі, прочитавши листа академіка, адресованого тогочасному президенту АН СРСР О.П. Александрову (жовтень 1984 р.): «Способи примусового годування мінялися, відшукували найважчий для мене спосіб, щоб примусити мене відступити. 11—15 травня 1984 р. застосовувалося внутрішньовенне вливання живильної суміші. Мене валили на ліжко (йдеться про «лікарів» від КДБ. — І.С. ) і прив’язували руки і ноги. У момент введення у вену голки санітари притискували мені плечі. 11 травня до введення живильної суміші мені ввели у вену якусь речовину малим шприцом. Я знепритомнів». Додамо справжні, записані слова «лікуючого» Сахарова лікаря, А. Обухова: «Померти вам ми не дамо, а ось інвалідом на все життя зробимо»...

Чи дивно, що із заслання повернулася тяжкохвора людина, по суті — глибокий старик, який виглядав набагато старшим за свої роки (Сахаров не дожив і до 69-ти). Але саме 1987 — 1989 роки — це час найактивніших виступів Сахарова як суспільного діяча. Боротьба за демократизацію радянського суспільства (по суті, вона наближала неминучий розвал СРСР, незалежно від того, чи розумів це академік!) була сенсом його життя. І в тій боротьбі ця інтелігентна, м’яка людина бувала порою і жорсткою, непоступливою; так, вимагаючи скасування 6-ї статті Конституції СРСР, що передбачала всевладдя КПРС, він закликав до загального страйку; це було за 2 дні до смерті Сахарова...

Батько Андрія Дмитровича, Д.І. Сахаров, найталановитіший популяризатор науки й автор чудових шкільних підручників із фізики, одну зі своїх книг (йшлося про історію електрики) назвав «Боротьба за світло». Важко точніше визначити смисл життя його великого сина.