Ренесанс інтернаціоналізму?
Певний час тому я мав задоволення познайомитися і поспілкуватися із завідуючою кафедрою міжкультурних комунікацій Харківського національного технічного університету «ХПІ» професором Антоніною Бадан. Антоніна Анатоліївна поділилася своїми враженнями від роботи викладачем Східно-Мічиганського університету, в якому вона вивчала особливості американських міжкультурних комунікацій. Слухаючи її, я в котре подивувався евристичним можливостям мистецтва, що являє собою, як обґрунтовано багато хто стверджує адекватні відображення дійсності. Річ у тім, що для чіткого, як виявилося, умогляду американської дійсності у мене немає потреби їхати за море-океан, а лише дві зупинки на метро — до харківського книжкового ринку «Райський куточок». Саме там я кілька років тому купив книжку досить відомого сучасного американського письменника Еда Макбейна (він же — Івен Хантер). Прочитане дивовижно точно співпадало зі свідченнями очевидиці американської дійсності пані Антоніни.
Виявляється, в один голос запевняють український професор й американський письменник, що «немає більше жодної плавильної сурми, ось у чому біда. Ми думали, що запросимо їх усіх до себе, приймемо у свої обійми, будемо пестити їх, як рідних, і створимо з сотень народів єдиний сильний і життєздатний народ. Ось така була ідея. Насправді досить непогана ідея. Єдиний народ. Єдиний добрий, порядний, хоробрий, благородний народ… Нинішня актуальна ідея полягала у збереженні спадщини віддалених земель й іноземних мов. Не об’єднати усі ці скарби у володіння одного народу, не розділити їх між усіма членами великої нації, а, навпаки, кожному зберігати свої багатства окремо.
Колись люди били себе у груди і кричали: «Забудемо, що ми чорні, забудемо, що ми латиноамериканці, забудемо, що ми азіати!» А тепер ті ж люди кричать: «Не забуватимемо, що ми чорні, не забуватимемо, що ми латиноамериканці, не забуватимемо, що ми азіати!» Колись можна було пишатися тим, що ти американець, це давало гордість і почуття власної гідності, тепер же залишився лише відчай від того, на що перетворюється Америка. Чого ж дивуватися, що у спогадах емігрантів їхні рідні країни починали здаватися більш безтурботними і стабільними, ніж це було насправді. Чому ж дивуватися, що вони починали чіплятися за етнічну приналежність, яка здавалася їм чимось вічним і незмінним, більш надійним, ніж усі ці розмови про єдиний народ зі свободою і правосуддям для усіх».
Своє недавнє знайомство з українським фахівцем з міжкультурних комунікацій і давно прочитаний роман американського письменника я пригадав у зв’язку з публікацією Марії Кармазіної «Національна ідея або наднаціональний ідеал? Що може нас об’єднати» («День», №113 від 2 липня ц. г.). Її автор, вивчивши досвід інших націй (американської у тому числі), категорично заявляє щось абсолютно протилежне дійсності: «Хоч як би там не було, але очевидним є одне: про національні ідеї (як ідеї етнічні) вже не йдеться». Про що ж йдеться? А про такий собі наднаціональний ідеал. Ідеал у тому гегелевському розумінні, що, мовляв, якщо ідея не співпадає з дійсністю, то тим гірше для дійсності. Тим гірше для тих письменників і вчених, які, адекватно сприймаючи дійсність, не бачать жодного креативного «наднаціоналiзму», а лише націоналізм.
«Еліта має озвучити, — вважає М. Кармазіна, — український наднаціональний ідеал (концентрований державний інтерес, державну доктрину) так, щоб ідеї, закладені і проінтерпретовані у його межах, виявилися прийнятними для лівих і правих, бідних і багатих, людей похилого віку і молоді, етнічних меншин і титульної нації». Так не буває. Не буває представницького «Мерседесу» зі швидкістю «цапа» за ціною «Запорожця» (М. Соколов). Такі чудові гібриди існують тільки у передвиборних обіцянках політиків, але не у суворій реальності. Істинно всезагальне не є загальне для усіх — це ще Руссо встановив. Для своєї реалізації національна ідея не потребує стопроцентного «оволодіння масами». «Прийнятні» ж для усіх і тому абстрактні заклики типу «Обніміться, мільйони!» («Обнiмiться ж, брати мої, молю вас, благаю!», Т. Шевченко) органічно звучать у вустах поетів-романтиків, але, щонайменше, дивно — у філософських конструкціях і тим більше у політтехнологічних рекомендаціях відносно «суті етапів» і «структури механізмів» конкретних суспільних перетворень.
