Солярис у ящику

— Оскільки існує уявлення про піанізм як безперервне навчання, чи не могли б ви розповісти про ваше навчання?

— Я, як багато музикантів, закінчив спеціалізовану київську школу-десятирічку, до цього навчався в районній семирічці, у Вінницькій області, де жили мої батьки. Батько віддав мене туди, оскільки страшенно хотів, щоб я став музикантом.

— А батько хто?

— Самоук, досить хвацько грав на трубі в духовому оркестрі, дуже любив музику. Просто вирішив за мене. Я перші роки з великим небажанням займався, як будь-яка дитина, з-під палки. Траплялися комічні історії — треба було займатися півгодини на день, він ставив годинника, сам ішов кудись. Я же переводив стрілки на 15—20 хвилин, і коли батько повертався, я казав — ось, минуло півгодини. Перепадало мені досить сильно... Але десь у 4—5 класі я всерйоз зацікавився музикою, причому перейшов на самостійні рейки.

— Чому такий злам у вас стався?

— Не знаю... Приблизно в цей час до мене випадково потрапила 14-та, так звана Місячна соната Бетховена, — і я вивчив її в тому віці буквально за кілька днів. Репертуар, який давали за шкільною програмою, залишав мене абсолютно байдужим, але, коли потрапляла до рук якась п’єса Баха або Генделя, або частина сонати Моцарта, мене це страшенно цікавило... Я навіть поставив таку умову — щоб далі займатися, купувати пластинки, які захочу. І купував їх в незчисленній кількості, мати вже лаялася.

— Дало це результати?

— Я вивчив у шостому класі Бетховена Місячну, Патетичну й Апасіонату, і ризикнув вступити в десятирічку в Києві. Приїхали з батьком без будь-яких консультацій, я сказав, що гратиму три сонати, які вивчив сам, мені відмовлялися вірити, знаючи рівень районних семирічок. Я зіграв, і мене прийняли із 7-го класу районної до 8 го київської школи,чого практично не буває. Потім почалося цілковите нерозуміння з педагогами, виникали проблеми: те, що хотілося грати мені й що потрібно було грати за програмою, — ніяк не сходилося. Але я займаюся тим, що мені цікаво. А з 1996 року я дуже багато почав спілкуватися з композиторами, причому різними, і видатними — Станковичем, Сильвестровим, Годзяцьким, і з молодими, тими самими Луньовими. Це й можна назвати моїми університетами. Особливо мені подобаються твори, написані нашими шестидесятниками в ті самі 60-ті роки: люди в 30—35 років створювали справжні шедеври. Тому я присвятив останні 6 років сучасній українській музиці, записав для Америки 10 компакт-дисків, туди увійшли більшість фортепіанних творів Сильвестрова, Годзяцького, Грабовського та інших. Хоча нічого з цього поки не видано.

— Шкода, бо наша композиторська школа — це те, що можна одразу й гордо пред’явити в світі…

— ...а якщо ще й в класному виконанні — то Україна постане дуже розвиненою в культурному плані державою. Мені здається, що в світовому контексті деякі твори наших авторів за художніми достоїнствами абсолютно не поступаються тамтешнім вершинам. У фортепіанній музиці українська школа другої половини ХХ століття, — Сильвестров, Годзяцький, Грабовський, Станкович, Губа — на мій погляд, цікавіша, ніж російська цього періоду — Денисов, Губайдулліна та Шнітке, які основну увагу приділяли камерній, симфонічній та оперній музиці. А в нас — ціла течія, причому настільки всі різні! Багато розвинених країн iз старою культурою навіть близько не мають такого багатства фортепіанної літератури.

— А зараз що вас найбільше цікавить?

— Вирішив повернутися до української класики, Ревуцького, його чудових прелюдій і сонат 1910-х років, а потім — пограти те, що я не виносив на публіку, найближчих мені авторів ХХ століття. Слід пам’ятати, що у тих самих Ревуцького й Лятошинського волею часу дуже сильно були покалічені долі, вони не змогли цілком реалізуватися. Тим важливіше це все виконати і, особливо, записати. І я бачу в цьому своє завдання. Потрібно повністю зробити антологію — всього Ревуцького й усього Лятошинського — три диски. Але це дуже складно…

— У будь-якому разі, неминуче постає питання про стан виконавської школи.

— Залежить від багатьох різних причин, грошей і часу. Я, щоб підготувати програму на двi години, мушу працювати півроку, щоденно й багато. Сьогодні виконавці передусім стурбовані заробітком, займаються халтурами. Але більше турбує те, що у спеціалізованих вузах, школах, училищах відсутні кафедри сучасного виконавства. Колосальна прогалина, й ніхто не збирається цим займатися. Хоча сили є, в Україні народжуються дуже музично обдаровані діти. Але — хтось виїжджає на заробітки, у когось не виходить. Тепер кожен сам за себе...

— Ви завжди самі вибираєте те, що будете грати?

— А як можна грати те, що не подобається? Критерії, за якими я вибираю твори, можуть не збігатися із загальноприйнятими. Я ні під кого не підлаштовуюся. І ось що виходить — якщо тобі цікаво, то й публіці цікаво. Можна зіграти твір, який тебе не цікавить — добре, професіонально, але ось цей внутрішній холодок передається й публіці.

— За такого рівня сваволі — вам вдається себе забезпечувати?

— Дуже складно. Фестивалі, гастролі приносять якийсь доход, але прожити на це складно. Порівняно з рівнем заробітків у колег на Заході ми не маємо нічого. Багато талановитих музикантів ідуть у педагогіку, але вона також не приносить мінімуму, за який можна прожити. Я цього робити не вмію і до педагогіки не маю ані найменших схильностей, бо це — абсолютно інша, навіть протилежна субстанція виконавства. Навіть якщо займаєшся серйозно, віддаєш себе повністю, як ніби ти був за інструментом, — результат може бути, а може й не бути, ось біда. Займатися тим, що тобі подобається — достатньо. А якщо побут ставити на чільне місце, то взагалі нічого неможливо робити. Ми ще в маслі купаємося, якщо пригадати біографії великих композиторів. То що ми порівнюємо? Це все ниття, типово слов’янське...

— А що вас рятує від ниття?

— Робота. Ще читаю в Союзі композиторів лекції про музику ХХ століття, про те, що вважаю найважливішим. Приємно, що лекції відвідують молоді люди і все це охоче вбирають. Повинна бути альтернатива консерваторській освіті, яку на 50% слід просто викинути, а решту — оновити. Але хто цим буде займатися? Я чув, що консерваторію зараз хочуть перевести мало не на Троєщину. Тобто — як мовиться, не до жиру. Про це не хочу думати...

— Давайте тоді про більш піднесене. Що таке бути піаністом?

— По-перше, треба бути музикантом. Любити музику. Від любові виникає бажання самому брати участь у процесі, людина стає заложником своєї ідеї, починає працювати над собою. По-друге, потрібно чітко знати музичну картину. Мене ще зi школи дивувало, що піаністи цікавляться лише фортепіано. Коли я навчався, піаністів практично не слухав, були набагато цікавіші симфонічна, оперна, камерна музика. Крім того, за нинішнього потоку інформації, надзвичайно важлива незалежність, об’єктивність погляду, сортування — що є що. Слід мати партитури, вміти аналізувати їх, чути, порівнювати, вивчати. Колосальна праця. Тому й повинні бути кафедри в середніх і вищих закладах, бо ми випадаємо з контексту.

— Які особисто ваші професійні кумири?

— Абсолютно надзвичайний музикант Генріх Нейгауз. Дуже нерівний, нервової організації скрябінського типу, грав романтичну музику, але від його музикальність я просто у захваті. Геніальний Ріхтер. Мені здається, це приклад для будь-якого музиканта. Велика людина. Факти його життя приголомшують — турне Сибіром, жахливі радянські роялі «Москва», «Красный октябрь», — хто б на таке з нинішніх зірок спромігся? А йому вже було 70. Абсолютний приклад ставлення до мистецтва, цілковита саможертовність. Еміля Гілельса люблю, багато в нього досягнень, які я ціную за вищою категорією, Артуро Бенедетті Мікельанджелі… Взагалі, коли розумієш, скільки людей грало на цьому інструменті та як грали — мимоволі руки опускаються.

— І що рятує від невіри в себе?

— Те, що існує дуже багато незіграної музики, від добахівської епохи до наших днів. Отже піаніст має бути не тільки професіоналом, а й знати якомога більше. А в нас виходить чомусь, що всі піаністи — великі романтики. Це педагоги спрямовують, бо музичний романтизм подобається широкій публіці… Чим ширший твій репертуар, тим ти багатший, якщо ж тільки Шопена—Рахманінова— Ліста, то костенієш. Чому у Горовиця були жахливі депресії, він по 5-7, навіть 13 років не виходив на сцену? Він спустошувався, і не було підживлення від інших епох. У нього бувають і прозріння, але здебільшого — такі фортелі, що стає дивно, як людина такого рангу могла дозволити собі подібні витівки. Загалом, був геніальний фігляр. Але він чомусь стає об’єктом обожнювання й наслідування. Конкурс імені Горовиця, товариство імені Горовиця… Чому не імені Ріхтера — хто б замислився? В цьому є нехороший душок, але публіці подобається.

— У такому разі — в чому доблесть і спокуси вашої професії?

— Спокуси — поринути з головою в романтику, в кокетування з публікою, салонні номери. І ще велика спокуса — догоджання публіці. Це особливо небезпечно для дітей. Коли з них роблять лауреатів, а потім дитина дорослішає і бачить, що нікому не потрібна зі своїм романтизмом і лауреатством, усе це записано й переграно мільйон разів, — і ламається. Людина має розвиватися поступово. У нас же дітей просто заганяють. Потім — плачевні результати.

— А щодо доблесті?

— Взяти Другу сонату Булеза тривалістю 35 хвилин, яку потрібно вчити 2 роки, і зіграти її — ось доблесть, бо страх, що ти облажаєшся з ніг до голови — великий. Хто розуміє, чого це варте — знає, що таке доблесть. Виконавець мусить себе цілком віддавати. Саме тоді він досягає потрібного впливу на публіку.

— Отже, у виконавця також існує момент авторства та натхнення?

— Але його треба вміти викликати, вийшовши на сцену. Надзвичайно багато компонентів, які відволікають. Хвилювання, поспіх, текучка, публіка в залі, фотографи, які лізуть просто в обличчя, — і так кожен концерт.

— А який найскладніший момент — під час підготовки чи ж після концерту?

— Після — як правило, жахлива втома. Важко грати твір, щойно вивчений. Коли він вже граний-обіграний, ніби легше, а ось коли вчиш спеціально для концерту і не встигаєш поправити, то це дуже складно. Важкий момент — увійти у процес і ввести публіку. Я зазвичай починаю з прелюдій, і потім поступово нарощую — так легше і мені, й аудиторії.

— Провокаційне запитання: при інтенсивній концертній роботі неминуче виникають штампи. Чи є вони у вас? Чи допомагають вони вам?

— Це не мені судити, а людям зі сторони. Штампи мені не допомагають. Коли я граю щось в одній естетиці, і вже награвся — одразу ж тягне на абсолютно інший стиль, який дає баланс розуму або серцю. Потрібно створювати ілюзію того, що твір ти граєш зараз, уперше. Тут такий комплекс проблем...

— Тобто ви варіюєте імена, епохи…

— Безумовно. Інша справа, що я граю в Києві останні кілька років малу частину мого репертуару. Можна було б робити цікаві програми із включенням класики, але треба для цього спочатку завоювати собі певне ім’я. А вдома граю класику постійно. Ось 20 травня Глінці було 200 років, його дуже недооцінюють — найкращий російський композитор. Чуткістю і свіжістю слуху рівний тільки двом іменам — Моцарту й Шуберту. Я хочу відродити його фортепіанні шедеври для широкої публіки.

— Очевидно, ви як розвідник дієте...

— Адже малоцікаво грати ту музику, яку грають усі й уся… Я люблю багато чого. Ні, давай — Шопен, Ліст, Рахманінов. Цих трьох слід заборонити грати... Адже тонкий слух — це божий дар, небагато хто ним володіє. Його розвивати треба й сучасною хорошою музикою, і добахівською, і класикою. І ще погано, що втрачені дилетанти, які самі можуть грати, масове музичне аматорство. Стравінський казав, що музиканти-аматори — це принципово інший слухач, ніж пасивний меломан, який ходить на його концерти.

— А яку епоху любите ви?

— ХХ століття. Навіть узяти його першу половину — так багато абсолютно одна на одну несхожих індивідуальностей: Дебюссі, Шенберг, Стравінський.

— Так, проте існує думка, що вершини залишилися в далекому минулому — Бах, Бетховен, Вагнер…

— Безумовно, ці вершини недосяжні. Я люблю ХХ століття за нову виразність, абсолютне нове мислення. І потім музика післявоєнна — прорив авангарду, пафос абсолютно нової музичної субстанції. Це ще довго не буде зрозумілим. Адже ми живемо в цьому, сприйняття ще не устоялося, маємо хоч би відійти на півстоліття. Адже кажуть, що ХIХ століття було століттям віртуозів-виконавців, а ХХ — віртуозів-композиторів. Проте за досвідом можу сказати, що грати все складно, просто є різні типи складності.

— А ви самі піддавалися спокусі писати музику?

— У дитинстві намагався, але потім дуже рано зрозумів, що до такої кількості геніальної музики не варто додавати погану свою. Виконання — також важкий крок: наважитися на професію, яка малоперспективна, виснажлива й дає рідкісні хвилини задоволення, якщо ти чесний перед собою…

— Чи можна вважати рояль королем серед інструментів?

— Ні, не можна. Ось класики авангарду писали мало фортепіанних творів. Уже багато написано й такими людьми — тут справді існує певна вичерпаність засобів. Я люблю музику як таку, це я випадково став піаністом — батько так захотів, а міг би й у чомусь іншому відзначитися.

— Що вас найбільш дивує у вашому інструменті?

— Як у цьому ящику зі струнами живе щось — ціла природа. Незрозуміло, яким чином ці молотки й натягнутий метал можуть народжувати такі дива гармонії. Рояль, мабуть — як Солярис, такий собі фантастичний мислячий океан, що міститься в ящику, але оживає й народжує неймовірні фантоми, образи, що не передаються словом...

— Відчуваєте задоволення від того, що ви піаніст?

— Швидше, задоволення від самого інструмента й від музики, яку можу зіграти. Ось спокуса — домашнє музикування, пограти те, що ти любиш.

— До речі, а як сусіди до ваших домашніх вправ ставляться?

— З цілковитим розумінням. Люди героїчні. Ось я іноді чую, звучить там Рахманінова концерт. Сусідка заходить — ой, вже кілька днів тиша, чи ви не захворіли? На щастя, живу в невеликому 3-поверховому будинку, де лише 12 квартир, і на 3-му поверсі зусібіч мене оточує пустота. Страждає тільки мій сусід знизу — але я кажу йому — вибач, що ж я можу вдіяти. Але вони розуміють, а коли граю Ревуцького, Глінку або Дебюссі, це всім подобається, така аура у дворі стоїть... Але була б 16-поверхівка панельна, гадаю, із сокирами б за мною бігали.

— Якщо б ви мали вибір — чимось іншим зайнялися б?

— Навіть не можу собі уявити, чим.

— Але за вас вибрав батько, як ви самі сказали.

— Так, але коли я після семирічки поїхав до Києва — це був абсолютно спонтанний і мій крок. Тоді саме вибухнув Чорнобиль, і мати благала не їхати. Але я не бачив варіантів. Просто зробив крок — у, по суті, дитячому віці.

— Ви знаєте, під час нашої розмови у мене склалося враження, що ви — індивідуаліст, одинак…

— Це є, не приховую. І так з дитинства. Ми ж звикли робити щось за вказівкою батьків, педагогів, начальства. Але я просто вважаю, що мистецтво — річ настільки різноманітна, що безглуздо підлаштовуватися під чиїсь смаки...

— Чим ви ще захоплюєтеся, крім музики?

— Хобі немає. Я дуже активно збираю всілякі записи, але це працює на розвиток репертуару.

— Насамкінець, чи маєте нездійсненну фантазію?

— Один композитор висловив чудову думку: якби моя воля — я б на місяць відключив би ТБ, радіо, усе. Щоб люди опинилися в цілковитій тиші. А через місяць включив би їм «Жайворонка» Глінки. Це нездійсненна фантазія, але тут так багато правди…