Урок історії та географії

МІЙ ПРИНЦИП: «Я НЕ ГОЛОСУЮ ЗА НЕРІВНОПРАВНІ УГОДИ»

— 1 травня, із приєднанням до Євросоюзу десяти нових членів, Україна стала сусідкою ЄС. Офіційний Київ зі свого боку підійшов до цієї події із ратифікацією Угоди про формування Єдиного економічного простору... Про які успіхи України — можливо, не закріплені — та які помилки можна говорити у зв’язку з цим, підбиваючи своєрідну риску?

— Свій європейський вибір Україна задекларувала ще на початку дороги до формування власної держави. У 1991 році, ухвалюючи засади внутрішньої та зовнішньої політики, Верховна Рада проголосила, що стратегічною метою України є створення європейського стандарту життя, а європейські цінності для нас є визначальними. Тоді ми писали — на мій погляд, грамотно, — що завдання йти в Європу, навіть з погляду здорового глузду, не є для України коректним, оскільки ми й так у Європі — географічно. Нам треба не йти у Європу, а будувати Європу в себе, тобто формувати в Україні європейський спосіб життя. Ось таке було сформульовано завдання. Щоправда, нам не вдалося його швидко виконати, хоча деякі кроки, говоритимемо відверто, зроблені. Ми декларували все правильно, однак на практиці відходили від цих приписів. Проголосили багатовекторну політику, назвали багато своїх стратегічних партнерів, і тому часто в Брюсселі говорили, що ми — за європейський вибір, а у Москві — що за інший... Тобто, залежно від того, де він на той момент перебував, український керманич акцентував різні вектори й демонстрував різні зусилля. У результаті ми не готові сьогодні сказати, що зробили якщо не все, то на 90%, аби мати підстави заявити: ми проголошуємо не просто курс, а свій день, свій рік Європейського Союзу, свої тверді наміри стати його членом. Ми не можемо цього сказати, а ЄС — не бажає, через те, що бачить нашу неготовність і непослідовність. І коли ми сьогодні заявляємо, що Європа, скажімо, по відношенню до нас має подвійні стандарти, тому що, мовляв, до цього часу не сказала нам, що хоче бачити нас в ЄС, не назвала той рік і той день, коли вона зможе нас узяти до себе, — це є, думаю, реакція швидше нервова, ніж адекватна. Це пояснення для людей, які не володіють інформацією, не знають принципів формування та діяльності, статутних норм того ж Євросоюзу... Ми повинні не шукати винних, а усвідомлювати перш за все свою відповідальність. Вона на всіх — на Верховній Раді, на уряді, на Президентові, на всіх без винятку. Таким чином, на сьогодні склалася така ситуація, що ми сказали: ага, нас Європа не запрошує, отже, ми схиляємось до того векторa, яким нині є СНД, точніше — Єдиний економічний простір. Тоді як та десятка країн, яку ви згадували, підійшла до Євросоюзу з конкретними рішеннями й діями, демонструючи, що саме вони зробили та чому вони готові. А ми не зробили та не готові, тому ...звинувачуємо Європейський Союз, а не себе. Я не можу з цим погодитися.

Коли сьогодні пояснюють, що ЄЕП необхідно розвивати й наповнювати реаліями, перш за все економічними, я з цим погоджуюсь. Якщо немає вже можливості в той бік, то треба шукати в іншому місці.

— 20 квітня під час голосування у Верховній Раді ви підтримали ратифікацію договорів між Україною та Росією про українсько-російський державний кордон та про співробітництво у використанні Азовського моря й Керченської протоки. Але ви не голосували щодо ратифікації угоди про створення ЄЕП. Прокоментуйте, будь ласка, вашу позицію.

— Я — за єдиний економічний простір, де всі партнери матимуть рівні права. На мою думку, такий простір є реальним, він сьогодні — ну, нехай не сьогодні, а через рік- два — може почати діяти. Зараз у мене складається враження, що до Європи нам далеко, це правда, а до ЄЕП близько з погляду формалізації, тобто прийняття та підписання документів. Але з погляду реалій — до ЄЕП також далеко. Візьмемо, скажімо, один аспект проблеми — зона або режим вільної торгівлі. На папері зона вільної торгівлі вже в нас є: документ про її створення Україна з Росією підписала ще в 1993 році. І що? Його до цього часу не ратифікувала Дума — посилаючись на те, що Росії це невигідно. Через місяць після підписання Росія вилучила із зони вільної торгівлі близько 270 видів товарів. Ми зі свого боку також почали вилучати... Подивіться сьогодні: може існувати зона вільної торгівлі, якщо ціни на такий важливий продукт, як енергоносії, будуть різними: для Росії — внутрішні, для України — зовнішні? Виникає питання: чи буде продукція українських товаровиробників конкурентоспроможною порівняно з російською? Росія каже, що вона не може — і я вірю в це — підвищити ціни на енергоносії до світових. То навіщо вести мову про зону вільної торгівлі? Потрібно відверто сказати: ми — за зону вільної торгівлі, тільки зможемо піти на це не зараз, а через, умовно кажучи, десять років. Тоді й підпишемо все, що треба. Це абсолютно нормально!.. Ми також знаємо, що через ці ж таки ціни на енергоносії Росію не можуть прийняти до СОТ. Але пишемо, що нам потрібно йти туди разом. Увесь світ бачить, що ми чинимо нелогічно, діємо не в своїх власних — як сьогочасних, так і на перспективу — інтересах. Тобто, виступаючи за Єдиний економічний простір, я виступаю за те, щоб у цьому просторі діяли усталені в світі принципи й норми — рівноправність, партнерство, взаємна вигода тощо.

Я не голосував за ратифікацію угоди про ЄЕП ще з однієї причини. Цю угоду називають рамковою. Але в концепції, яка є складовою цієї угоди, при уважному прочитанні знайдеш чимало речей, які не можна назвати рамковими — швидше цілком завершеними. Скажімо, положення щодо єдиного регулюючого органу. Аби воно було рамковим, слід було б далі написати так: принципи, засади тощо визначатимуться окремою угодою. Однак принцип там уже виписаний! Голоси розподіляються в залежності від обсягів ВВП (тобто частка Росії — 75%) і т.п. Я тим, хто стверджує, буцімто немає жодних підстав хвилюватися, мовляв, усе визначатиметься окремим законом, через вашу газету ставлю просте запитання: після ратифікації можна відмовитися від такого розподілу? За міжнародними нормами, ратифіковану угоду змінити не можна, хіба що за бажанням усіх без винятку сторін, — можна лише вийти з неї. І будь-яка наступна угода лише закріплюватиме принципи, закладені в «рамковому» документі. Їх можна буде тільки наповнити «деталями» — наприклад, грубо кажучи, скільки суверенітету ми готові віддати, чим ще поступитися... Мій принцип: я не голосую за нерівноправні угоди, хоч би з ким вони укладалися. Національні інтереси України є визначальними. Не можу не пригадати відому дуже мудру сентенцію: «Великобританія не має ані постійних ворогів, ані постійних друзів — вона має лише постійні інтереси». Якби цим керувалася Україна, якби наші дружба, співробітництво — будь-що — визначалися нашими національними інтересами, я був би щасливий. Тим більше дружба на особистісному, так би мовити, рівні не може стати вище стратегічних національних інтересів держави.

Підсумовуючи, скажу, що ми на сьогодні не підійшли до Європейського Союзу, як і не підійшли до поглиблення реальних, рівноправних, стратегічних, взаємовигідних стосунків в рамках СНД, в рамках, будемо вже говорити, Єдиного економічного простору. Оскільки ми вже ратифікували угоду щодо ЄЕП, пручання й сплески емоцій нічого не дадуть. Тепер необхідно мудро й виважено пройти тією дорогою, яку ми визначили, — і не вляпатися...

МУКАЧЕВЕ: «ВИННИХ ВИЗНАЧИТЬ ЕКСПЕРТИЗА»

— Наступного дня після ратифікації цих угод у парламенті обговорювалося «мукачівське питання». Події в Мукачеві ще раз продемонстрували, як низько в українському політикумі впала планка... Які засоби і методи конкуренції в політичній боротьбі. На кого ви особисто покладаєте відповідальність за те, що там трапилося?

— Визначити у відсотках, у кого відповідальність більша, у кого — менша, дуже складно. «Якщо це влада, то вона більш відповідальна, якщо опозиція, то — менше», — так я не хотів би ставити питання. Сьогодні я можу сказати: винні ті політичні сили, які там «здибалися». Це «Наша Україна» і Соціал-демократична партія України (Об’єднана). Покладати провину лише на СДПУ(О) не є обґрунтованим. Адже це не безпрецедентний випадок: перші вибори відбулися місяців з десять тому, й тоді «Наша Україна», в особі народних депутатів, передусім Балоги, стільки там накоїла, що суд — не Мукачівський, а Львівський — оголосив ті вибори недійсними. З того часу почалося, так би мовити, «занурення» в глибину цієї проблеми. І дійшло до буквально шекспірівського питання «бути чи не бути»: кожна політична сила поставила собі за мету побороти іншу. Понад сімдесят народних депутатів (по два на виборчу дільницю) плюс велика кількість спостерігачів, зокрема й іноземних, зіткнення різних політичних поглядів, інтелектуальних зусиль і можливостей, і все це на такій відносно невеликій площі — можна в таких умовах спокійно проводити вибори? Ситуація настільки загострилася, що люди керувалися вже не, скажімо, здоровим глуздом та нормами закону, а лише емоціями. І це, звичайно, прикро. Однак давайте почекаємо висновків Генеральної прокуратури. У нас зараз немає іншого виходу. При всій повазі до тих народних депутатів, які там були, все, за їхніми словами, бачили, мають документи тощо, — знаєте, я завжди кажу: технічні можливості сьогодні дозволяють робити на комп’ютері американські долари... До мене підходять і кажуть: «Подивіться, Леоніде Макаровичу, ось документ, чого ж ви не голосуєте?» Тому, що я хотів би дочекатися висновків експертизи. Я публічно до нашої з вами розмови ніде не висловлювався з цього приводу. По-перше, я не був у Мукачевому. По-друге, я вважаю: чим більше ми навколо цього дискутуємо, тим гірше для мукачівців. Тому, сподіваюсь, 12 травня Верховна Рада, як планується, заслухає звіти Генпрокурора, можливо, також голів Служби безпеки та Міністерства внутрішніх справ — тільки дуже мені хотілось би, щоб емоції в залі не завадили їм зробити це грамотно, послідовно та відповідально й не було б такого неподобства, як минулого разу. Міністру Білоконю не давали пройти депутати з «Нашої України», там такі слова говорили!.. Навіть Віктор Андрійович зірвався, — він же взагалі коректна людина, я ж бачив, я не чув від нього такого... Але те, що він говорив на адресу міністра внутрішніх справ, — він не має права як політик так говорити! Це була просто брутальна базарна образа. Знаєте, я хотів узяти слово й сказати «силовикам»: «Шановні колеги, якщо ви себе поважаєте, встаньте і йдіть з цього залу. Це не Верховна Рада — частина людей хоче перетворити парламент на засіб тиску на вас!» Ми це вже проходили: на початку незалежності група депутатів арештовувала людей у Верховній Раді, хотіла зробити з кабінетів каземати тощо. У нас і зараз є такі, хто хоче, щоб Рада все вирішувала — скажімо, засуджувала людей до ув’язнення, зразу ж відправляла за грати... але ж є закони — про міліцію, Службу безпеки, Генеральну прокуратуру, вони мають повноваження й повинні в їхніх межах діяти. А Верховна Рада, при всій нетерплячці — мовляв, не те кажуть, що хтось хоче чути — мусить поважати й слухати, бо вони спираються на певні факти. Якщо 12 травня буде інакше, я особисто — відверто кажу — просто встану й піду з Верховної Ради. Я не можу дивитися, як екзальтовано налаштований народний депутат знущається з міністра... Якщо Генеральна прокуратура надасть всі документи, висновки експертизи, які засвідчать, що винна одна політична сила, навіть якщо це буде СДПУ(О), — я прийму це як реальний факт. І буду відповідно голосувати.

— Один з коментаторів подій навколо виборів у Мукачевому висловився приблизно так: «Президент став над сутичкою». Дозвольте запитати: як би ви діяли на місці Президента?

— Президент зробив те, що йому належало зробити: доручив Генеральній прокуратурі розібратися й доповісти. А стояти він може тільки на законі, на Конституції.

— Як мінімізувати негативні наслідки «мукачівської кризи», зокрема зовнішні, репутаційні?

— Перш за все, зробити об’єктивний аналіз, об’єктивний висновок, з урахуванням думок усіх, серед них — обох сторін конфлікту. Відверто кажучи, некоректно було, на мій погляд, направляти туди парламентську комісію із представників лише однієї політичної сили. На мою думку, Олександр Зінченко як колишній член СДПУ(О) і перший заступник голови партії повинен був відмовитися від пропозиції очолити цю комісію. Я б на його місці відмовився. Сказав би, що не хочу, аби хтось вбачав у моїй позиції особисті мотиви та підозрював, що в моїх словах і в моїх акцентах є бажання наступити на мозоль тим людям, з якими я був, але які, скажімо, мені дошкулили... Потрібно було б створити комісію, до складу якої увійшли б або представники всіх фракцій, як це завжди робиться, або принаймні був би баланс: три депутати від «Нашої України», три — від більшості. І очолити її повинна була б нейтральна людина, тобто така, яка ніколи не мала жодного стосунку до цих двох політичних сил.

Отже, коли все буде з’ясовано, виписано та сказано, винні обов’язково мусять бути покарані. Як? Це залежить від їхніх посад, учинків тощо. Але, знову ж таки, принцип «завжди винна влада» не повинен діяти. Вину треба розподілити на підставі фактів. Лише тоді стане можливим прийняття об’єктивного рішення.

— Чи можна — з огляду на підвищену увагу зовнішніх спостерігачів до подій у Мукачевому, їхні критичні коментарі та застереження — розраховувати на визнання міжнародною громадськістю результатів майбутніх президентських виборів такими, що не підлягають сумніву?

— Так, кажуть, що мукачівський «досвід» використовуватиметься під час президентської кампанії, що Мукачеве — це майданчик, на якому відпрацьовуються технології, тощо. Я все це чую. Думаю, це перебільшення. Все ж таки, президентські вибори — не вибори мера одного міста, а вся Україна — не Мукачеве. І робити подібні припущення, на моє переконання, не треба. Це в Україні будуть вже четверті вибори президента. Так, складності були на всіх виборах, одні були більш демократичними, інші — менш. Але таких висновків, які робляться зараз щодо виборів у Мукачевому, ніколи ніхто не робив, бо для цього не було підстав. Я переконаний, що й у жовтні таких підстав не буде. Звичайно, ніхто не хоче програвати. Тільки одні вміють це робити, а інші — ні. І ті, хто не вміє, шукають виправдання. Тому будуть і пояснення, й судові позови... Але треба діяти за законом і за Конституцією. Є факти — є суд, який може вирішити ту чи іншу суперечку. Більше ніхто.

— Квітень 2004-го в Мукачевому багато в чому нагадує жовтень 2003-го в Донецьку... Вочевидь, ті події в Донецьку не стали для вітчизняного політикуму уроком. Чому, на вашу думку?

— У Донецьку ситуація за характером і за змістом була трошки інакша. Мені здавалося, «Наша Україна» мала намір на Сході країни «узяти пробу» — з’ясувати, як до них там ставляться. До президентських виборів ще було далеко, але вони вже визначили Віктора Андрійовича майбутнім кандидатом у президенти й хотіли, як кажуть, легітимізувати цю ідею саме там, — щоб потім пішла така, дуже важлива для багатьох технологів і політиків, лінія: мовляв, Донецьк висунув Ющенка. Не Львів, що було б саме собою зрозуміло, а Донецьк. Але донеччани, певне, були іншої думки. Аналізуючи те, що там відбулося, я дійшов висновку, що політичні сили Донеччини не захотіли, щоб Донецьк став, так би мовити, первісною ланкою або батьківщиною висунення Віктора Андрійовича Ющенка в президенти. Вони мають своїх претендентів. Тобто там, знову ж таки, відбулося зіткнення інтересів і людей, які стоять за цими інтересами. А коли зіткнення набуває масових масштабів, регулювати таку ситуацію, з досвіду знаю, дуже важко: можна очікувати будь-яких неправових дій. Наведу вам такий приклад: за радянських часів, якщо потрібно було збурити учасників якого-небудь мітингу, викликати в людей негативну реакцію, в натовп запускали групу кремезних молодиків, які ходили й боляче наступали всім на ноги. Подібні технології й зараз використовуються. Сьогодні такі молодики можуть ще бити вікна, перевертати автомобілі і т. ін. Починають «працювати» ненависть і фанатизм.

Які треба було зробити висновки з донецьких подій? Мене часто запитують: хто винен у тому, що відбулося в Донецьку? Винні є? Знову влада — натяк на Партію регіонів? А хто це може довести? Є факти? Як у Мукачевому: там, кажуть мені, ходили бритоголові хлопці, ламали двері і т.п. А я запитую: а що, на них було написано, що вони з СДПУ(О)? Можливо, й ходили, але хто їх привів туди? Тобто кожна політична сила, яка має намір провести той чи інший захід, мусить продумувати свої кроки до деталей. Не треба робити те, що може викликати, навіть спровокувати опір, гостру реакцію інших політичних сил. Хоча не виключаю, що хтось зацікавлений саме в такому розвитку подій... Вибори — це зіткнення політичних сил, а оскільки інститути демократії в нас ще дуже далекі від досконалості, я б навіть сказав — від законослухняності, можна очікувати будь-чого. А потім знову будуть звинувачення на адресу влади, правоохоронних органів і т.п. Думайте, що та як робите, панове. І чи вписуються ваші дії в норми не лише демократії, а й політичного життя в цілому та в конкретному регіоні зокрема. Якщо збираєтесь проводити якісь виїзні акції, порадьтесь із тими ж правоохоронними органами: там люди досвідчені, вони вам скажуть, як це краще зробити, щоб не дестабілізувати ситуацію в регіоні... А то: ми захотіли й поїхали, а ви забезпечуйте!.. Ми ще не така демократична країна, щоб можна було так діяти, — дії наших політиків повинні бути адекватними політичному становищу. Я б дуже хотів, щоб демократія й закон торжествували, але ж я бачу, що це тільки заклики. Скажімо, комуністи у Верховній Раді обурюються тим, що у Львові руйнують пам’ятники, б’ють ветеранів Великої Вітчизняної війни... А як це називається? Тобто у дзеркало всім треба дуже уважно дивитися.

«ХОДИЛИ, ЯК КІТ НАВКОЛО ГАРЯЧОЇ КАШІ»

— Ви говорили про доцільність висунення Віктора Януковича єдиним кандидатом у президенти від парламентсько-урядової коаліції. Ви задоволені тим, коли та як це відбулося?

— Власне кажучи, почали діяти — з погляду організації — більш-менш логічно й послідовно. До речі, висунули — це не зовсім точно. Точніше буде: парламентсько-урядова коаліція зібралася й заявила, що Віктор Янукович буде єдиним кандидатом від неї, якщо відповідні рішення будуть прийняті на партійних з’їздах. І звернулися до партій-членів коаліції з пропозицією обговорити на своїх з’їздах висунення Януковича єдиним кандидатом. Однак як вчинять з’їзди, ніхто ж не може спрогнозувати... Тобто врешті-решт коаліція зробила якийсь важливий крок, тому що до цього часу всі ходили навколо, а називав конкретне прізвище тільки я! Ходили, як кіт навколо гарячої каші, на когось дивилися: а як, мовляв, подумає про когось хтось, а чому Президент мовчить?.. Але ж Президент, за Конституцією, повинен створювати рівні умови для всіх. Як політик, як людина, він, звичайно, може мати власні симпатії й антипатії, але якби він назвав прізвище Януковича й заявив, що його підтримуватиме, він порушив би закон. Я Президента запитував, коли ми збиралися: «Леоніде Даниловичу, ми в принципі будемо від влади висувати єдиного кандидата чи ні? Ми — коаліція, не ви — а ми? І як ви до цього ставитеся: потрібен нам єдиний кандидат чи не потрібен?» Він заявляв, що підтримує принцип єдиного кандидата, але не говорив, кого саме. Тобто Президент в цьому випадку, на мою думку, діє правильно. І ми як політики діємо правильно. Я маю право назвати прізвище, але я не маю підстав стверджувати, що моя думка — це думка всього з’їзду СДПУ(О), хоча сподіваюся, що соціал- демократи (об’єднані) висунуть Віктора Федоровича Януковича. Я бачу ситуацію у фракції, бачу позицію Віктора Медведчука, який відкрито першим підписав рішення щодо єдиного кандидата від коаліції.

— Проте певності, що Янукович на виборах-2004 стане єдиним висуванцем провладних сил, немає, судячи із недавніх заяв окремих партійних лідерів...

— Так, є сумніви, скажімо, у Партії промисловців і підприємців, у НДП... Часто запитують: а чи не є це розвалом коаліції? Навіть якщо в коаліції залишиться п’ятеро членів, це все одно буде коаліція. Чому, якщо хтось один матиме особливу думку, це вже обов’язково означатиме розвал коаліції? Нічого подібного. У коаліцію ніхто нікого силоміць не затягував, — це була воля кожної політичної сили. Якщо, до прикладу, Валерій Павлович Пустовойтенко вважає, що може перемогти на президентських виборах, — то с Богом! Кожен може спробувати. Та не хотілося б, щоб такі поважні люди приймали рішення якось безоглядно. Бо якщо цей похід увінчається здобуттям щонайбільше 1,5-2% голосів, це буде рівнозначно політичній смерті. Я не хотів би нікого ані вмовляти, ані відмовляти, але...

«З ЧОТИРЬОХ КОЛИШНІХ ГОЛІВ ВР НЕ В ОПОЗИЦІЇ — ТІЛЬКИ Я...»

— Однак декому із учасників попередніх президентських виборів здобуті тоді 1,5-2% аж ніяк не заважають сьогодні брати активну участь у політичних процесах, бути речниками політичних сил, до яких вони нині належать, активно коментувати події тощо. Можливо, для вітчизняних політиків мізерний результат на виборах — не такий вже й показник їхніх кондицій?

— Розумієте, у нас взагалі спостерігаються дуже цікаві речі. У нас зміст коментарів визначається місцем сидіння. Скажімо, в парламентському залі є четверо колишніх голів Верховної Ради. Не в опозиції тільки я. Ці люди брали участь у формуванні політики і, сидячи в кріслі голови ВР, не називали владу «злочинним режимом», — навпаки, стверджували, що влада працює, вона демократична, глава держави проводить лінію на зміцнення її незалежності і т. ін. Як тільки не обрали головою — одразу в опозицію. Мало того, ще й робить вигляд, що він таку позицію займав всю дорогу. Скажімо, в січні 2001 року, під час «касетних скандалів», ситуація для Леоніда Кучми справді була дуже складна. Я ставлю собі й через вашу газету запитання: якщо поруч тоді були такі мудрі, далекоглядні політики, як Віктор Ющенко, Іван Степанович Плющ, — чому вони не прийшли до Президента і не сказали: «Леоніде Даниловичу, ми бачимо, що ситуація в країні загострюється, і за таких умов радимо вам прийняти мудре політичне рішення». Міг бути такий варіант? А що роблять вони? Вони підписують — Кучма, Ющенко, Плющ — спільну заяву, де називають опозицію ледь не фашистською. Щойно відійшли від влади — про це геть забули.

— Сьогодні з трьох підписантів тієї заяви не в опозиції тільки Леонід Кучма...

— Тепер подивіться на залу Верховної Ради. У двох фракціях — «Нашій Україні» та БЮТ — більше колишніх урядовців, ніж зараз міністрів сидить у ложі уряду. Прем’єри, віце-прем’єри, голови комітетів, посли, — й серед них є чимало хлопців, у яких, коли вони сиділи в кабінетах, всі стіни були обвішані портретами Леоніда Даниловича та членів його родини. І які, будучи господарями тих кабінетів, тоді з порога розповідали відвідувачам про свої синівські почуття до глави держави. А тепер із палаючими очима кричать: «Геть!» Та яка це в біса опозиція!.. Дали шматок хліба — не в опозиції, відібрали — в опозиції. Немає позиції, то не може бути й опозиції. Це просто жахливо принизлива ситуація. Тому, коли ці люди зараз щось коментують і щось заявляють, мені сумно з усього цього. Просто сумно... У нашій фракції немає «колишніх», окрім мене. Свого часу між мною та Леонідом Кучмою була конкурентна боротьба, були, як завжди на виборах, і гострі дебати, і, скажімо, гострі оцінки один одного й ситуації... Здавалося б: кому йти в опозицію, як не мені? Але я причетний до формування цього курсу, я не можу йти в опозицію до України — я можу ставитись до Президента так, як вважаю за потрібне, виходячи з аналізу обставин, але не можу публічно ображати Президента. Я не можу публічно навіть думати так — щоб не стати посміховиськом: мовляв, він брав участь, він формував, а потім програв і тепер звинувачує Кучму!.. Не обрали когось головою Верховної Ради — то винен Кучма? Бо не підставив подушечку й не посадив у крісло? Ганьба. Таких опозиціонерів, таких коментаторів я просто не по-ва-жа-ю!

«ОСТРОВІВ І ЗАВОДІВ НА ВСІХ НЕ ВИСТАЧАЄ»

— Ваша характеристика ситуації із «незакінченою» політреформою (закон про вибори суто за партійними списками ВР прийняла, а законопроект щодо внесення змін до Конституції необхідних 300 голосів не набрав)? Що, на вашу думку, слід робити далі?

— Думаю, теперішня ситуація не зробить майбутню владу ефективною. Справді, президентові лишаться теперішні повноваження, а Верховна Рада, обрана за пропорційною системою, може стати якщо не відвертою опозицією, то принаймні силою, яка весь час заважатиме президентові реалізовувати його програму. І знову ми повернемося до протистояння президента та Верховної Ради, яке триває, можемо говорити, вже дванадцять років. Точніше, десять — за мого президентства такого яскраво вираженого протистояння ще не було. Тому ми мусимо завершити політичну реформу — в тому руслі, яке визначене і до якого схилилася більшість народних депутатів: 294 — це ж не 94 і не 194. Іншого шляху я просто не бачу.

І така можливість є. Я погоджуюсь із головою ВР Володимиром Литвином, коли він каже, що законопроект №4105 не можна знову ставити на голосування. Нехай ще скаже своє слово Конституційний Суд, хоча я також вважаю, що заради чистоти конституційної реформи це робити небажано. Але є ще два законопроекти — не альтернативні, оскільки різниця між ними суто формальна. Варіант, запропонований свого часу замість законопроекту №4105 Ющенком, Тимошенко та комуністами, мав одну відмінність: він передбачав обрання президента не парламентом, а всенародно. На цей проект також є висновок Конституційного Суду. Чому Володимир Михайлович каже, що його не можна ставити на голосування, на якій підставі? Треба слухати не тільки себе, а й народних депутатів. 294 депутати — це сила, не рахуватись з якою не можна.

Це формальний бік справи. Якщо ж по суті, то влада сьогодні неефективна (це факт) через те, що не має прозорості, чіткої відповідальності, розписаних збалансованих повноважень і т. ін. Тим, хто вважає, що не треба змінювати Конституцію, достатньо, мовляв, прийняти кілька законів — про Кабінет Міністрів тощо, я ставлю запитання: ці закони можуть змінити владні повноваження? Ні, вони повинні базуватися на повноваженнях, визначених у Конституції і відповідати Конституції, інакше вони будуть неконституційними. Тобто, не змінивши повноваження, не збалансувавши їх, ми не зможемо зробити владу ефективною, прозорою й відповідальною. А заяви про те, що реформу доцільніше буде провести новій владі — тій, яку оберуть за півроку, розраховані на малих дітей. Якщо ці вкрай потрібні зміни не відбудуться до президентських виборів, буде важко сказати, коли вони відбудуться й чи відбудуться взагалі найближчим часом.

— Хто повинен наполягти на розгляді, зокрема, того законопроекту, про який ішлося?

— Я б і сам наполягав. Але є, знаєте, одна річ. Наполягти на розгляді можна, але як досягти 300 голосів? Ось де проблема. Зараз свідомо руйнують більшість: створюються якісь «центри», розколюються фракції, а це все призводить до невизначеності, до політичної нестабільності всередині більшості...

— Руйнують більшість зсередини чи ззовні, як вам здається?

— І так, і так, але більше ззовні. Бачте, нинішня більшість сама створювалася з людей, які не мають певної позиції та чіткої філософії: частина з них голосує в обмін на певні, скажемо так, преференції. Один хоче острів на Дніпрі, інший — щоб йому завод дозволили приватизувати... Ви ж розумієте, що таких депутатів, на жаль, чимало. А островів на всіх не вистачає...