«Справа потерпілих»

Переглядаючи результати багаторічного соціологічного дослідження стану потерпілих фахівцями Інституту соціології НАНУ, помічаєш чітку залежність між стилем управління тривалою, але все ж і досі надзвичайною ситуацією у забруднених радіонуклідами регіонах та динамікою рівня адаптованості постраждалого населення.

Багаторічні спостереження та співпраця з МНС, а також із адміністрацією зони відчуження дозволяють пунктирно простежити зміни якості управління «справами потерпілих»: «гарячка ліквідаторства» 1986—1987 років поступилась інтенсивній, масштабній роботі (переважно зосередженій на проблемах ЧАЕС та Славутича) 1988—1991 років. Одночасно буйним цвітом зацвіла Чорнобильська наука: маючи широке фінансування, її патріархи розпочали масштабне дослідження феноменів радіаційного впливу та радіологічного захисту, активно поповнюючи засекречені архіви знань. Цими знаннями скеровувались широкі заходи, які проводили на радянських, переважно колгоспних та радгоспних, теренах умисно створені напіввійськові або військові загони з метою зниження радіологічного ризику. Варто зауважити, що суті складної технології, застосованої для зниження ризику, потерпілі не розуміли. Навіщо? Люди — під захистом радянської влади.

У 1989—1990 роки Чорнобильська наука поступово вийшла на світло інформаційного простору з секретних архівів. Інформаційний потік виповнився не стільки надскладними, щойно здобутими науковими, скільки позанауковими думками, відомостями, враженнями, перекручуваннями. В цей період для багатьох потерпілих зробилася очевидною недостатність радіологічного захисту з боку держави, але знань стосовно можливостей для самозахисту інформаційний потік давав небагато.

1990 рік ознаменувався спробою узагальнюючої законотворчості щодо проблем Чорнобильських потерпілих, яка доти стихійно-секретно вирувала в надрах радянської адміністративно-директивної системи. Вперше в законодавстві було закріплено за адміністраціями регіонів обов’язки інформувати потерпілих. Однак недостатньо продуманим залишився предмет інформування. Ним були визначені рівні забруднення місцевості, які і до сьогодні неточно визначають міру радіологічного ризику і, разом з тим, залишають невідомими для звичайної людини необхідні для його зниження засоби.

З 1991 року новоутворена держава намагалась оплатити мрійливо-оптимістично-неосяжне Чорнобильське законодавство. «Короткі штанці» бюджету України не дозволили цьому законодавству виявити всі свої позитиви, отже, пільги та права постраждалих, не встигнувши принести їм сталого покращання, з року в рік неухильно скорочувались. Одночасно зменшувалися обсяги фінансування Чорнобильської науки.

В 1997—1999 роках відбулись зміни якості керівництва Чорнобильськими проблемами. Приблизно опишемо це так. Постійне скорочення фінансування сприяло повертанню доти багатої Чорнобильської науки в бік впровадження новітніх розробок в життєву практику. У науковому побуті це означало, що віднайдені медиками, сільгоспрадіологами та іншими спеціалістами засоби зниження радіологічного ризику були ще раз детально переглянуті з боку їх ефективності.

Для життєвих практик потерпілих це означало, що засоби покращання самопочуття та зниження радіологічного ризику (лікування, оздоровлення, соціально-психологічна допомога тощо) одержали певне поширення, а доробок сільгоспрадіології набув доступності для звичайної людини. Якщо медики лікують вже наявні хвороби, то сільгоспрадіологи — знижують імовірність захворювання, запобігають ризику. Психологи допомагають розгубленій людині віднайти власне «Я» в утвореній ризиковій ситуації. Соціологи визначають найбільш болючі проблеми, підказують шляхи їх вирішення. Соціальні робітники реалізують програми інтегрування неадаптованої, слабкої людини в активну діяльність та життя. Ця спільна праця встановлювала різнобічні контакти «фахівець — потерпілий», перекинула для людей місток через прірву інформаційно-радіаційного, медичного, сільгоспрадіологічного бурхливого потоку. Потерпілій людині вже не потрібно було самотужки вивчати виробничий доробок складної Чорнобильської науки і вибирати собі способи зниження ризику. Скеровані управлінськими рішеннями, фахівці активізували свою роботу з потерпілими не в науковому, а у «виробничому» смислі. Наприклад, сільгоспрадіологи детально визначили найбезпечніші форми господарювання та засоби зниження радіологічного ризику для кожного населеного пункту із списку найбільш забруднених, радіаційно небезпечних, однак не виселених. Мешканцям цих сіл було запропоновано впровадити певні рекомендовані засоби у їх власних господарствах, і таке впровадження відбувалося за безпосередньої участі спеціалістів. Щоправда, з 2001 року подібні роботи практично згорнуто за браком коштів.

Перейдемо до результатів соціологічних опитувань. Опишемо міру адаптованості населення потерпілих регіонів — самоселів (1 зона), населення зони гарантованого відселення (2 зона) та зони підвищеного радіологічного контролю (3 зона) згідно з дослідженями, проведеними у 1999, 2001 та 2003 роках.

Міру адаптованості людини до своєї ситуації можна оцінити згідно з її соціальним самопочуттям. Соціальне самопочуття — поняття, запропоноване українськими соціологами Є.Головахою та Н.Паніною для узагальненого оцінювання соціально-психологічного стану респондентів. Тест, розроблений ними, модифікований Ю.Саєнком в інтегральний індекс, який узагальнює самооцінки задоволеності опитаних життєво важливими факторами (здоров’ям, роботою, освітою, екологічною ситуацією, житлом і т. ін. — всього 22 фактори).Задоволеність оцінюється за шкалою, яка переводиться в бали від найнижчого (25 балів) до найвищого — повністю задоволений (100). Результати показали, що до 2001 року сумарна задоволеність у потерпілих повільно підвищувалась, отже, адаптованість поступово зростала. В 1999 році у самоселів вона становила 37 балів, у населення 2 зони — 32, у опитаних 3 зони — 39 балів; в 2001 році — відповідно 45, 36 та 45 балів. Адаптованість у жодної групи не досягала навіть посереднього рівня, однак дещо збільшувалась.

Цілком імовірно, управлінські підходи, реалізовані в галузі «чорнобильських» науково-практичних робіт (згаданий вище перехід до впровадження надбань науковців в практику) мали поступовий позитивний вплив на стан потерпілих. Відмінності в оцінках між групами зумовлені різницею в реальних умовах життя людей в різних зонах, а також, що істотно, різницею зусиль місцевих адміністрацій регіонів щодо адаптування населення.

В 2003 році стан потерпілих за самооцінками погіршився: 2-ї та 3-ї зон — різко, до 11 та 16 балів, а самоселів відчутно — до 34 балів. Ті зміни, які сталися в управлінні «справами потерпілих» після 2001 року, не потребують складних наукових коментарів.

Відмітимо, що за самооцінками окремих факторів, зниження інтегрального балу задоволеності самоселів відбувається за рахунок погіршення не стільки в матеріальній, а швидше в соціальній та духовній сферах їхнього життя. Спостереження за подіями в зоні відчуження дозволяють відзначити, що негативні зміни соціальної політики МНС після 2001 року, імовірно, пом’якшила, відшкодувала увага місцевої адміністрації до проблем самоселів.

Мешканці 2 та 3 зон, на відміну від самоселів, відмічають різке погіршення у всіх без винятку сферах життя. Імовірно, місцевим адміністраціям регіонів не вдалося компенсувати людям негативного тиску стратегічних змін соціальної політики. Очевидною є нагальна необхідність саме стратегічних змін в «управлінні справами» потерпілих, які без адресної допомоги фахівців (медиків, сільгоспрадіологів, соціологів, психологів, соціальних працівників) не можуть самостійно адаптуватися до ситуації після Чорнобильської катастрофи, знижувати її ризики. Цифри промовисто говорять про наднизьке соціальне почуття людей, обійдених увагою в ситуації підвищеного радіологічного ризику.