Засіяв зорями чесні душі
Даруючи мені свій футурологічний роман «Ковчег Всесвіту», до якого я написав передмову, Микола Руденко привітав мене «зі вступом у Третє Тисячоліття — нехай його якнайбільший шмат дістанеться Вам особисто».
На гіркий жаль, йому в Третьому Тисячолітті дістався маленький шматочок — неповних чотири роки. 19 грудня Миколі Руденку виповнилося б 84 роки. Не дожив. А здавалося, світло його страдницької долі розганятиме темряву присмерклих літ ще довго — був бадьорий, творчо неспокійний, заряджений мислительською енергією по вінця, тільки зір ослаб. І так раптово, що іншого пояснення, як нервове потрясіння від зустрічі з рідною землею після вимушеної чотирнадцятирічної розлуки, він не знаходив. Згадую свою першу зустріч із Миколою Даниловичем в лютому 1989 року в Нью-Йорку. Пригощання було наше, українське: відварена картопля, кисла капуста, огірки, помідори і ще щось вже американське, але куплене в українській крамниці. Припрошувала привітна Раїса Панасівна, я ж дивився на цю тендітну жінку і не міг собі уявити, звідки в неї така сміливість і мужність. Адже Раїса Панасівна таємно виносила після побачень із ув’язненим чоловіком його поезії, що склали книжку «За гратами». Її вирядила у світ із своїм переднім словом невтомна Надія Світлична в 1980 році завдяки видавництву «Сучасність». Там, у США, я й прочитав ці тюремні поезії 1977—1978 років, за «звільнення» яких із неволі Раїсу Панасівну засудили на п’ять років таборів суворого режиму і на п’ять років заслання.
Ми стояли з Миколою Даниловичем біля широкого вікна його скромної нью-йоркської квартири, дивилися на гру вогнів Мангеттена і мовчали. Нарешті Микола Руденко тихо сказав: «Я так не хотів їхати за кордон! Але після заслання куди було вертатися? Київську квартиру відібрали, де жити?»
Можливо, тоді Миколі Руденку згадався один із його табірних віршів із такими рядками:
Вигойдую в душі високе небо —
Ранкову синь далекого Дніпра.
Хай чужина живе сама для себе —
Не для мого пера.
Остаточний вибір повертатися додому, в Україну, Микола Данилович зробив уже тоді, у вісімдесят дев’ятому. Наступного року він у Києві. І це після одинадцяти літ концтаборів у Мордовії й на Уралі, після заслання до Гірського Алтаю, після ФРН і США.
Багатьох тоді, в 1974 році, вразила і здивувала поведінка сина донецького шахтаря, колишнього політрука, тяжко пораненого бойового офіцера, кавалера ордена Червоної Зірки, інваліда Великої Вітчизняної війни, автора понад 30 книг, який піддав сумнівам перспективність суспільно-політичних і економічних процесів у СРСР. Талановитий поет — автор десяти поетичних збірок, популярний, якому належали надзвичайно читабельні романи «Вітер в обличчя», «Остання шабля», «Орлова балка», Микола Руденко несподівано для тих, хто заздрив його літературній славі, і тих, хто вважав його непохитною ідеологічною опорою комуністичного режиму, відкрито розвінчує цю систему і прирікає своїми аналітичними роздумами, базованими на глибоких науково-економічних дослідженнях, на неминуче самознищення. Не випадково свої роздуми про майбутнє СРСР він назвав «Шлях до хаосу». Миколу Руденка одні вважали за такого собі утопіста-дивака, який чи не єдиний на всю радянську Україну простудіював посторінково «Капітал» Маркса і всі нездоланні для звичайної людини багатотомники «класиків марксизму-ленінізму», інші — за людину на межі божевілля, яка авантюрно, безоглядно наважилася піднятися супроти тоталітарного монстра, і лише деякі вловили те світло істини, високого прозріння, яке зійшло на цю, як він про себе написав, «немолоду», всю в ранах людину».
Микола Руденко пише такі наукові праці, як «Енергія прогресу», «Кредо єдності», дилогію «Прощай, «Марксе» та «Здрастуй, Кене», «Гнозис» — застерігає людство від порушення гармонії Землі і Космосу, розгортає своє розуміння, своє тлумачення Всесвіту як Цілого — від Бога, Абсолюту до Людини, від Макрокосмосу до Мегагалактики. Це був синтез його подвижницьких досліджень праць із біології, філософії, політології та економіки, футурології і теології.
Микола Руденко в 1974 році зустрічається з академіком Андрієм Сахаровим, викладає йому свої теоретичні узагальнення, свою ідею додаткової вартості, в основі якої — закон перетворення та збереження сонячної енергії, просить славетного академіка бути науковим консультантом у галузі фізики.
Микола Руденко розвивав геніальні ідеї академіка Володимира Вернадського, який обґрунтував розвиток життя на Землі від біосфери до ноосфери — єдиного розуму Космосу.
Микола Данилович болісно реагував на ці жахливі процеси екологічної деградації, якими охоплена наша планета, намагався застерегти від загрози тотальної екологічної катастрофи. Натомість Миколу Руденка в 1974 році виключають з комуністичної партії за «серйозні ідеологічні ухили в літературній діяльності», в 1975 році — із Спілки письменників України, в цьому ж році — в червні місяці — заарештовують… Комуністична система жорстоко карала за ідеологічну єресь. Правда, незабаром відпускають, бо ж святкує країна 30-річчя перемоги над фашизмом, а в тюрмі сидить бойовий офіцер, інвалід війни. 9 травня 1975 року Микола Руденко — на волі, але наче передчуває, що це ненадовго, тому зразу ж активізує, як член радянської групи «Міжнародна амністія», роботу по створенню Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Він і очолив українську Гельсінську групу. Нема вже серед живих її перших членів — Олеся Бердника, Петра Григоренка, Івана Кандиби, Оксани Мешко, Ніни Строкатої, Олексія Тихого, Юрія Логвина, Василя Стуса… Давно вже пішли в інші світи його колеги по перу — Леонід Первомайський, Матвій Талалаєвський, Рива Балясна, Григорій Поляцкер та інші українські письменники єврейської національності, яких обвинувачували в космополітизмі, принижували, знущалися, заарештовували та ув’язнювали. Парторг Спілки письменників України Микола Руденко відмовився підписувати характеристики наших із такими ганебними звинуваченнями.
Микола Руденко не міг мовчати, бо вірив, що заморожене в собі Слово — мертве; мовчання — це самознищення Слова, місія якого пробивати «фізичну оболонку Людини». Тому він у концтаборах і на засланні думає, осмислює, творить. Визріває праця-пересторога «Шлях до хаосу», оживають завдяки самвидаву його «Енергія прогресу» та «Економічні монологи», доосмислюється підсумкова філософська праця «Гнозис і сучасність (Архітектура Всесвіту)», яка окремим виданням з’явилася лише в 2001 році. А написана була книга «Гнозис» як логічне продовження праці «Енергія прогресу» ще в 1976 році, проте КДБ її конфіскував, як і всю його наукову і літературну творчість. Ця праця пролежала в архівах спецслужб двадцять років.
В останні роки свого надзвичайно інтенсивного творчого життя Микола Руденко багато думав і писав про те, як забезпечити вихід України та світового співтовариства на нові рівні цивілізаційного поступу завдяки використанню космічних джерел прогресу, зокрема космічного випромінювання — енергії Космосу, яка є продуктом діяльності Першотворця. Микола Данилович приходить до визнання й усвідомлення Бога як першоджерела та рушійної сили прогресу.
«Щодо мене особисто, то мою душу надихає ідеал Христа: відважно рушай на хрест заради Вічного Життя!..» — натхненно напише мислитель у книзі «Гнозис і сучасність». А кількома рядками нижче висловить і спеціально виділить своє життєве і творче кредо:
«Без страждання не може бути Творчості, без Творчості не може бути Творця. Ідеал Христа — страждати разом із Батьком Небесним в ім’я Вічної Творчості».
Микола Руденко відстраждав свій земний вік. Він намагався поєднати в гармонії землю і космос, людину і Всесвіт, застерігав людство від пастки самознищення внаслідок техногенного, біогенного чи будь-якого іншого людинотворного тотального руйнування біосфери і відкривав шляхи уникнення цієї пастки. «Процеси екологічної деградації набувають глобальних масштабів, загрозливих для всієї біосфери», — наголошував Микола Данилович і терпеливо доводив необхідність єднання всього людства задля «відкриття нових, досі непізнаних і невикористаних резервів і можливостей земної Людини».
Уже не зустрінемо ми цього сивобородого мудреця в сквері, що навпроти так званих письменницьких будинків, який повільно, низько похиливши голову й постукуючи паличкою, творив коло за колом, обдумуючи цілісну архітектуру Всесвіту і «вписуючи» в неї Людину.
У вірші далекого вже 1978 року Микола Руденко замислювався над тим, «як починав і як скінчити мушу», уявляв себе лірником, серце якого обсіли променеві птахи, — буде цей лірник-невдаха жити бездомно, «чужий для всіх на морі і на суші»,
Але помре — і птахи полетять,
Щоб зорями засіять чесні душі.
ДОВІДКА «Дня»
Складати вірші Микола Руденко почав у дитинстві, їх друкували піонерські газети, був переможцем конкурсу і стипендіатом Наркомосу, завдяки чому в 1939 році вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився всього два місяці. В партію вступив ще після закінчення школи, на шахті, де раніше працював батько. У 1939 році призваний до війська (приховав, що не бачить на ліве око). 4 жовтня 1941 року в перших же боях під Ленінградом — тяжко поранений розривною кулею. Лікарі не сподівалися, що Руденко буде ходити. Нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни I ступеня, шістьма медалями. Після виходу в 1947 році збірки віршів «З походу» прийнятий до Спілки письменників України (СПУ). Працював відповідальним секретарем видавництва «Радянський письменник», редактором журналу «Дніпро».
Руденко — автор багатьох збірок поезії, романів і повістей, фантастичних романів, поеми «Хрест» (про голод 1933 р.).
Уперше виступив проти існуючих порядків у 1949 році, коли під виглядом критики «космополітів» громили та нищили єврейських письменників. З 1950 року вже не займав ніяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв радянського істеблішменту. У 1974 році за критику марксизму виключений з КПРС. На початку 1970-х Руденко включився в правозахисну роботу. Мав тісні стосунки з московськими дисидентами, був членом радянського відділення «Міжнародної амністії». 18 квітня 1975 року — заарештований, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям Перемоги — амністований, як учасник Другої Світової війни.
Після консультацій з П.Григоренком, О.Мешко, О.Бердником, Л.Лук’яненком, І.Кандибою, О.Тихим, М.Матусевичем, М.Мариновичем, Н.Строкатою 9 листопада 1976 року на квартирі А.Сахарова в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української гельсінкської групи. Скоро були опубліковані її Декларація та Меморандум №1, у розділі «Типові порушення прав людини» були дані про голод 1933 року, про репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських політв’язнів. 5 лютого 1977 року Руденко був заарештований і згодом засуджений на 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання.
У кінці 1987 року Руденко з дружиною виїздить до Німеччини, потім до США. Працює на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки». У 1988 році позбавлений радянського громадянства.
1988 року Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденка «Українцем року» — за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. У 1990 році його обрано Дійсним членом Української вільної академії наук (США). Лауреат літературної премії Українського фонду культури ім. В.Винниченка 1990 року.
У вересні 1990 року Руденко повернувся до Києва. Відновлений у громадянстві, реабілітований. 1993 року за роман «Орлова балка» Руденку присуджена Державна премія ім. Т.Шевченка в галузі літератури. 1996 року за великий внесок у розвиток української літератури і за правозахисну діяльність Руденко нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. 1998 року вийшли головні праці життя — книги «Найбільше диво— життя. Спогади» та «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії».
Як повідомили «Дню» у секретаріаті Ради українських правозахисних організацій, Миколу Руденка, який помер на 84-му році життя, буде поховано на Байковому кладовищі.
