Магдебурзьке право в Острозі: європейські традиції в українському контексті

Магдебурзьке право являло собою систему норм державного, кримінального, цивільного, процесуального права, якими, починаючи від кінця ХII ст., користувались городяни німецького міста Магдебург. Його головними джерелами були збірники «Саксонське дзеркало» та «Вайхбільд» (створені в ХIII — на поч. ХIV ст.). Слід відзначити, що магдебурзьке право було тільки одним із варіантів міського права (лише в Німеччині їх було шість), яке діяло в містах середньовічної Європи.

Шлях здобуття магдебурзького права українськими містами був дещо відмінним від того, як здобувались комунальні свободи в країнах Західної Європи. Там міські вільності виборювались міщанами здебільшого в результаті запеклої боротьби проти світських і духовних сеньйорів — власників міст (т. зв. «комунальні революції»). У містах українських земель, які входили до складу Галицько-Волинської держави, а після її падіння в середині ХIV ст. — Польського королівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої — його отримували внаслідок зусиль державної влади та власників міст, це здобувало юридичне втілення в т. зв. магдебурзьких грамотах та інших актах. Цей факт став підставою для суджень деяких істориків, в т. ч. і М.Грушевського, про чужорідність магдебурзького права для українського міщанства, для висновків про його механічну рецепцію. Однак у сучасній історіографії все більше прихильників здобуває думка про відповідність магдебурзького права соціальним та економічним потребам тогочасних українських міст.

Першим поштовхом для його надання була німецька колонізація східноєвропейських країн ХII—ХV ст., яка торкнулася й України (і яка, до речі, була нормальним і звичним для того часу економічним процесом, а не спробою німців закабалити своїх слов’янських сусідів). Йдеться про те, що міські привілеї спочатку надавалися саме переселенцям з етнічно німецьких теренів, а потім поширювались на всю людність міст. З українських міст першими магдебурзьке право отримали Володимир-Волинський (перед 1324 р.), Львів (1356 р.), Кам’янець (1374 р.). Воно надавалось як т. зв. державним містам (тобто таким, які були державними адміністративними центрами й не були в приватній власності) — Львів, Київ, Луцьк, Ковель, Кременець, Вінниця та ін., так і приватним містам, які належали окремим представникам соціальної верхівки того часу — шляхти та магнатів: Старокостянтинів, Рівне, Славута та ін.

До особливостей магдебурзького права в містах України належало те, що тут у своїй щоденній діяльності городяни керувались здебільшого не першоджерелами цього права, а його приватними компіляціями — творами юристів Речі Посполитої Б.Гроїцького, П.Щербича, П.Кушевича, М.Яскера. Крім того, на українські магдебургії більший чи менший (у залежності від міста) вплив мали звичаї самоврядування та судочинства української спільноти, багато з яких, ймовірно, мали коріння ще з князівськіх часів (звичаєве право). Якщо до вищезазначеного додати ще й те, що фактична дія норм магдебурзького права визначалась не тільки буквою закону, але не менше й політикою держави або власників щодо міст, стає зрозумілим парадокс, на який ще у ХIХ ст. звернув увагу В.Антонович: в Україні не було жодного магдебурзького міста, яке б за своїм устроєм було ідентичним своєму німецькому взірцю чи будь-якому іншому українському місту.

За всієї розмаїтості конкретного втілення магдебурзького права були й ті універсальні інститути, які воно приносило. Насамперед, воно давало дозвіл на більше (як правило, в державних містах) чи менше (в приватних) самоврядування і право на власний суд, які обирались міщанами. Таке самоврядування здійснював спеціальний орган влади — магістрат, який очолювався найчастіше «війтом» (хоча за магдебурзьким правом війт повинен був керувати тільки міським судом), рідше одним або почергово кількома «бурмистрами» і складався з двох установ — «ради» (мала адміністративну владу) і «лави» (була судовою інституцією, здійснювала переважно суд за кримінальними справами, цивільні позови розглядались звичайно радою). Хоча магдебурзьке право вимагало обрання війта міщанами, однак у більшості міст він призначався або державною владою, або власником. Знову ж таки всупереч німецькому взірцю в українських містах рідким було чітке розмежування функцій ради і лави, які змішувались і формували єдину колегію — магістрат.

Крім розширення владних повноважень, магдебурзьке право передбачало земельні надання містам, їхні мешканці здобували пільги для занять торгівлею та ремеслами, звільнялись від різних повинностей. В магдебурзьких грамотах вказувалось також і на право міщан вносити зміни в просторову організацію поселень.

Цікаво і одночасно — показово, що попри непересічне значення Острога в суспільно- політичному та культурному житті України на зламі середньовіччя та Нового часу, формування магдебургії у цьому місті довгий час витлумачувалось хибно. Дослідники, які писали про цей волинський центр, або не знали точної дати надання йому магдебургії, або помилково приписували отримання цього статусу Острогом в 1528 р., замість, насправді ж, містечком Острожцем (тепер село Млинівського району на Рівненщині). Надання Острожцю такої грамоти засвідчує документ, який зберігається в ЦДІА України у Києві і опублікований ще у 1869 р. у першому томі п’ятої частини серійного видання «Архив Юго-Западной России». В дійсності ж магдебурзька грамота Острогу датована 7 червня 1585 р. Вона була надана місту польським королем Стефаном Баторієм (1576— 1586) за ініціативою і клопотанням власника міста, тодішнього найбільшого українського магната В.-К. К.Острозького. Копія цієї грамоти кирилицею зберігається у фонді №389 Російського державного архіву давніх актів (РДАДА) у Москві, польськомовний варіант документа зберігається в Архіві Малопольської провінції ордену єзуїтів у Кракові. Знайшов і вперше опублікував у 1982 р. магдебурзьку грамоту Острогу видатний сучасний знавець джерел з історії України професор Національного університету «Острозька академія» Микола Ковальський.

За цим документом острозькі міщани отримували магдебурзьке право, як ішлося в ньому, «за прикладом інших привілейованих міст» держави. Визначалось, що це право їм надавалось відповідно «до всіх його частин і артикулів».

Було встановлено склад «уряду міського» — «війт, бурмістри, райці (члени міської ради. — Авт. ) та інші урядники міські». Їм надавалася «вся міць і повнота влади» в місті; йшлося також про те, що «у всіх справах судових […] їм належить судити, промовляти і винних за артикулами того права карати».

Гіпотетично забудова магдебурзького Острога здійснювалась на основі європейських урбаністичних досягнень доби Ренесансу. В літературі існують відомості про те, що при будівництві міст на теренах польсько-литовської держави користувались популярними підручниками-трактатами Вітрувія, Л.-Б.Альберті, А.Дюрера, А.Фрейтага. Власне на користь думки, що Острог не стояв осторонь європейських архітектурних віянь, свідчить будівництво ще у першій чверті ХVI ст. башти Нової в острозькому замку — одного з найяскравіших зразків ренесансної оборонної архітектури в Україні.

У другій пол. XVI — на початку XVII ст. Острог був справжнім ренесансним містом, з відцентровою системою планування вулиць, прямокутними кварталами, чіткою просторовою локалізацією земельних ділянок. На картографії Острога XVIII — поч. XIX ст., яка в основному зберегла особливості системи планування XVI—XVII ст., як і в інших містах Волині та Галичини того часу, можна спостерігати геометрично правильну побудову сітки вулиць, притаманну містам епохи Відродження. Формування відцентрової планувальної структури Острога практично завершилося у другій пол. XVI ст. Центром міста була ринкова площа, з якої променями виходили вулиці, зорієнтовані в основному на міські брами, відповідно до напрямків головних доріг. На північ простяглася вулиця Зарванська, що закінчувалась Зарванською (Татарською) брамою, через яку проходила дорога на Звягель. У західному напрямку вела Луцька вулиця до однойменної брами, через яку проходила дорога на Луцьк та Дубно. Від неї в обидві сторони відходила вулиця «Красная кгора». У поперечному їй напрямку тягнулася Пречниця. На південь з ринку до річки йшла вулиця Низька, на якій розміщувався монастир Св. Трійці. У східному напрямку з площі виходило дві вулиці, заселені євреями: Старожидівська, на якій стояла синагога, та Новожидівська, що закінчувалась Жидівською або Заріцькою брамою. Радіально- кільцева система планування поєднувалася з прямокутними кварталами, найчіткіше вираженими в південно-східній частині «старого міста», у єврейських дільницях.

Магдебурзькою грамотою Стефана Баторія надавались значні господарські привілеї. Острозьким міщанам підтверджувалися їхні права на проведення торгів (згідно з королівським привілеєм 1527 р. вони відбувалися двічі на тиждень: у п’ятницю та неділю) і ярмарок (вони в місті відбувалися тричі на рік: на день св. Онуфрія, на Покрову і на св. Миколая). В документі йшлося й про організацію цехового ремесла. У др. пол. XVI — п. пол. XVII ст. Острог був одним з найбільших центрів художніх ремесел: гончарства, ковальства, золотарства та інших. Про значний ремісничий розвиток Острога свідчать документальні джерела, ґрунтовно опрацьовані в наукових працях П. М. Жолтовського, А. Зайця, В. Александровича. Згідно з поборовим реєстром 1576 р. в Острозі працювало 129 ремісників 24 спеціальностей. У акті 1603 р. розподілу володінь князів Острозьких є відомості про 190 ремісників 50 спеціальностей. У присязі, що склав луцькому гродському суду острозький бурмистр Онисько Романович у 1635 р., йдеться про 551 ремісника 36 спеціальностей. Розквіт ремесла та торгівлі породжував численний прошарок бюргерства. Якщо в 1583 р. в Острозі нараховувалось 283 будинки, то в 1589 р. їх кількість збільшується в півтора раза. Розвитку міста сприяла грамота Стефана Баторія від 20 листопада 1576 р., яка підтверджувала давній королівський привілей на торгівлю та мита, аналогічний до того, що на території «литовської» України мали, крім Острога, лише Київ та Луцьк. За даними А.Зайця, в 1624 р. в Острозі вже було 16 ремісничих цехів, хоча, як і в інших містах з розвинутим ремеслом, тут працювали й нецехові ремісники — т. зв. партачі.

Острог посідав вагоме місце у контексті синтезування вітчизняних традицій з надбаннями західноєвропейської культури. Академія була створена на зразок вищих католицьких та протестантських шкіл Західної Європи зокрема, гімназії в сілезькому місті Бжег, заснованої в 1567 р. князем Єжи II П’ястом, якого особисто знав К.-В. Острозький. Якщо раніше взаємодія і взаємопроникнення «східних» і «західних», «грецьких» та «латинських» чинників відбувалися стихійно; то заснування Острозького колегіуму, як слов’яно-греко-латинського закладу, засвідчило перехід до нового стану культурного синтезу — усвідомленого прагнення поєднати слов’яно-грецьку спадщину з досягненнями латинськими, тобто з культурними надбаннями Центральної і Західної Європи. Почалася нова лінія культурного розвитку, нерозривно пов’язана з використанням надбань ренесансно-реформаційної культури.

У другій пол. XVI — на початку XVII ст. Острог був одним із найбільших центрів малярства та іконопису в Україні. Про це красномовно свідчить податковий реєстр 1576 р., згідно з яким у місті працювало 6 малярів: Харитон, Лазко Гаврилович, Дашко, Духніч, Богдан та Федір. Іконописний осередок Острога, розгалужена діяльність якого охоплювала широку територію, не мав собі рівних на Волині і займав особливе місце поміж художніх центрів українських земель, поступаючись лише перед Львовом. До сьогодні збереглося кілька ікон, створених острозькими митцями епохи академії: «Юрій Змієборець», «Різдво Богородиці» та чудотворна родова ікона князів Острозьких — «Богородиця Одигітрія», що нині зберігається у монастирі Св. Трійці в с. Межирічі. Очевидно, за князя К. В. Острозького в Острозі з’явились ікони, привезені із Західної Європи викладачами Острозької академії. Вірогідно, що Євстахій Нафанаїл з Криту, Мосхолупос, Діонісій Раллі (Палеолог), який приїхав з Рима, а особливо Кирил Лукаріс та Никифор Кантакузен, що прибули в Україну з Падуї як протосинкели (представники) Олександрійського та Константинопольського патріархів, могли привезти з собою італійські ікони, написані в стилі Відродження. Зокрема, у краєзнавчому музеї Острога зберігається ікона «Благовіщення» венеціанської школи XV ст., яка, за легендою, була привезена до Острога Никифором Кантакузеном, колишнім проповідником собору Святого Марка у Венеції.

Зважаючи на приватний характер міста, грамотою вводились і певні обмеження прав острозьких горожан на користь князів Острозьких. Зокрема, зазначався обов’язок сплати доходів від торгівлі — «мита торгового».

Наслідки надання Острогу, як і іншим містам України, магдебургії були вельми вагомими. Про позитивні економічні зрушення та архітектурно-планувальні зміни вже йшлося. Менш очевидними, але від того не менш важливими були наслідки цивілізаційного характеру. Мається на увазі формування міського стану, з більш високим, ніж у селян, правовим становищем, мобільнішого в економічному і політичному сенсі, розвиток уявлень про «горизонтальну», а не «вертикальну» — властиву для середньовіччя, структуру соціуму, звичок самоорганізації та поваги до закону, загалом — утвердження демократичних традицій і правової культури в українському суспільстві. Цікаво, що в Острозі, принаймні в кін. ХVI — сер. ХVII ст., функціонував міський уряд, який обирався щороку. Це свідчить про те, що для міста не була властивою олігархізація влади (себто закріплення її на довгі роки в руках кількох найвпливовіших родин) — типове явище для міст західної частини України вже у ХVI ст.

Таким чином, магдебурзьке право, безперечно, дало новий імпульс розвитку Острога, сприяло кристалізації його унікальності як провідного осередку інтелектуального та економічного життя України раннього Нового часу. Воно ж, у більш загальному вимірі, було прогресивним фактором української історії, одним із найважливіших чинників інтеграції українства в європейську цивілізацію. Що ж до тези деяких істориків про витіснення під впливом німецького міського ладу з життя міст українців, то історія магдебургій Центральної і Лівобережної України (Вінниця, Київ, Чернігів, Ніжин та ін.) переконує, що тут чільні позиції в господарстві та управлінні належали українцям. Отож маргіналізація українців в деяких західноукраїнських містах (Львів, Дрогобич та ін.) була викликана не стільки самим правом, як причинами соціально-економічного характеру.

На жаль, демократичний розвиток міських осередків України було перервано входженням українських земель в останній третині ХVIII ст. до складу двох імперій — Російської та Австрійської, бюрократичний та централістичний лад яких не припускав збереження широкого міського самоврядування. В західноукраїнських містах воно було ліквідоване у кінці ХVIII ст., у містах підросійської України — фактично також у кінці ХVIII ст., остаточно — у 1831 році. Найдовше магдебурзьким правом користувалися міщани Києва, тут воно було ліквідоване царським указом від 4 січня 1835 р.

В Україні визначено чіткий курс на Європейську інтеграцію. Як справедливо наголошують політики та економісти, для нашої держави це шлях довгий і складний. Однак, як справедливо наголосила на зустрічі із студентами нашого університету Лариса Івшина, головний редактор газети «День», цей шлях можна значно скоротити, якщо використати концепцію магдебурзького права в контексті сучасних реалій. «А чому б і ні?!», — так закінчила свій виступ пані Лариса. «А й справді, чому б і ні», погоджуємося ми, адже сьогодні до європейського рівня підтягнулося лише одне місто в Україні — Київ. Малі міста, якщо не деградують, то здебільшого латають діри на тому, що вже зроблено. Підняти ініціативу і зацікавити мешканців малих міст у їх бажанні увійти у європейську спільноту, а отже активізувати територіальні громади та місцеве самоврядування — ось ті пріоритети, які мають стимулюватись державою. В залежності від внеску територіальної громади має бути зроблено чималий внесок державою, тобто мова йде про надання своєрідних привілеїв державою, а це не лише залучення бюджетних коштів, а і першочергово спрямування державних та іноземних інвестицій у розвиток інфраструктури тим містам, мешканці яких під керівництвом місцевого самоврядування виконали вимоги, перелік яких міг би рекомендуватися на нашу думку Кабміном. Зацікавленість в отриманні таких привілеїв першочергово вплинула б на правосвідомість жителів міст, які б прагнули вибрати такого голову, що був би здатний організувати громаду на виконання відповідних вимог щодо розвитку міської мікро- та макроструктури, а отже в майбутньому отримати певні пільги. З часом такі міста могли б отримати грамоту, в якій зазначалося б про відповідність загалом європейським стандартам.

Можливий інший варіант отримання привілеїв та грамот безпосередньо від Євросоюзу. Однак і в першому, і в другому випадках необхідна ініціатива нашого уряду. Ми погоджуємося, що питання, підняте нами, дискусійне, але погодьтеся — не полемічне, адже історія магдебурзького права в Україні зайвий раз доводить необхідність та безальтернативність нашої орієнтації на європейські цінності і подає приклади їх продуктивного синтезу з національними політико-правовими традиціями. Саме в такому форматі й слід будувати наші нинішні стосунки з європейською спільнотою.

А експеримент пропонуємо Кабміну започаткувати з міста, звідкіля розпочався ренесанс української нації в XV— XVII ст., — з Острога.

Пригадуєте риторичне запитання-відповідь Л. Івшиної — «А чому б і ні?!»