«Ми перестали читати в метро»
Вадим ПИСАРЄВ, народний артист України, художній керівник Донецького державного академічного театру опери та балету ім. А. Солов’яненка:
— Як тепер престижно їздити на іномарці, так тоді виявом доброго смаку вважалася гарна домашня бібліотека. Вона старанно збиралася і поповнювалася рік у рік. Мені на повноліття подарували «Таїс Афінську» Єфремова. То були початки моєї численної колекції. Я залишаюся поціновувачем української, російської, зарубіжної класики. Тому найдорожчими виданнями вважаю твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Пушкіна, Івана Буніна, Бориса Пастернака...
Дуже модно було тоді обмінюватися книжками бодай на два-три дні, і всі повсюди читали: в обідню перерву на роботі, у транспорті дорогою додому, вдома допізна. Зізнаюсь, я не часто позичав свої книжки, боявся — що, як пропадуть? Бо навіть за талони їх непросто було отримувати. Пам’ятаю, щоб одержати дві книжки Олександра Дюма — славнозвісну «Три мушкетери» і «Двадцять років по тому», я здав 60 кілограмів макулатури. До речі, здавати у приймальні пункти політичну літературу, наприклад праці Леніна, заборонялося.
Були труднощі і з покупкою професійної музичної літератури. Тому довелося ходити у бібліотеки. Й зараз вона рідкість. До того ж вартісні мистецькі книги тепер за ціною витвору мистецтва.
Зараз я не так часто поповнюю колекцію, мало чого цікавого виходить друком. Нещодавно мені презентували розкішне видання «200 років Большому театру». Книга й надалі для мене залишається дорогим подарунком.
Марія СТЕФ’ЮК, народна артистка України, солістка Національної опери України:
— Саме у ті 60 — 70-ті роки формувалася моя домашня бібліотека. Щоправда, я жодного разу не здавала макулатуру, щоб за неї отримати талони на книжки. У Москві чи деінде за кордоном завжди купувала два-три примірники, а потім мінялася ними із знайомими, друзями. А вони їздили у села чи райцентри і там купували їх. Уявіть, у селищі міського типу можна було купити цікаві видання, а спробуйте тепер пошукати...
Найрізноманітніші твори, а понад усе вузькоспеціальну літературу (з нею було особливо сутужно) я привозила звідусіль, де перебувала на гастролях. Поміж українцями в Чикаго чи Торонто купувала Володимира Винниченка, Євгена Плужника, Миколу Хвильового — авторів незнаних, а то й зовсім заборонених в радянській Україні. А серед російських емігрантів — поезії Осипа Мандельштама, прозу Михайла Булгакова... Траплялося, що на московських митницях таку літературу забирали, — мовляв, не дозволено.
Тоді я товаришувала з шістдесятниками: Аллою Горською, Віктором Зарецьким, Борисом Плаксієм, Миколою Воробйовим. Це вони мене привчили читати справжню літературу. Саме від них вперше почула про українського поета Євгена Плужника, норвезького письменника-філософа Кнута Гамсуна. Але таких книжок не можна було придбати у Радянському Союзі навіть за талони.
Книга вже не є дефіцитом. А я й далі музичну літературу, нотні партії привожу з-за кордону (добре читаю польською і трохи італійською). І далі під настрій перечитую Василя Стефаника чи Михайла Коцюбинського зі своїх старих надбань.
Мирослав ПОПОВИЧ, академік, директор Інституту філософії НАН України:
— Я добре пам’ятаю ті часи. За макулатуру можна було виміняти хороші книжки — твори зарубіжної класики і українських радянських письменників. Тоді я дбав про дітей. Вони навчалися в школі і потрібні були книжки, що входили в навчальну програму. Ви не повірите, я тоді збився з ніг у пошуках «Як гартувалася сталь» Миколи Островського: талон на отримання творів зарубіжної класики обміняв на талон, що давав право отримати книги радянських письменників, а потім ще й вистояв у черзі.
У ті часи спостерігався неабиякий інтерес до читання. Книга стала джерелом спілкування. Було соромно не цікавитися книжковими новинками. Прочитав, порекомендував другові, приніс колезі, той навзаєм дав томик Дюма чи Бальзака. Вибір творів зарубіжної класики був багатим. А спробуйте тепер купити Шекспіра чи Бальзака, окрім як у букіністів.
У ті часи я брав участь у міжнародних конгресах, конференціях. Тоді між нами та іноземцями спостерігав три найвиразніші відмінності. Їхні вулиці сяяли різнобарв’ям світла неонових реклам, наші — були темними. Дороги Амстердама чи Парижа та їхніх околиць, по обидва боки засаджені деревами та квітами, щодня прибиралися, а радянські ж були брудними та ще й у ямах та вибоїнах. Але ми на відміну від іноземців читали в метро — і читали не белетристику, а справжню літературу. Зараз наші вулиці стали ще темнішими та бруднішими, і ми перестали читати в метро.
