Вадим КАРПЕНКО: «Треба вже зараз думати про те, що наші діти читатимуть завтра»

Якщо дорослий читач пробачить невиразну обкладинку, нечіткий шрифт, то маленький — ні. Адже саме на нього і покладає надії приватний видавець Вадим Карпенко, вважаючи, що у нас дефіцит якісних дитячих книжок українською мовою. І він цей дефіцит планомірно усуває.

До цієї (поки що на рідних просторах досить екзотичної професії) Вадим працював перекладачем із французької в Африці, потім опинився на митниці, де навіть займав посаду прес-секретаря митної служби. Однак любов до дитячої книжки виявилася сильнішою за інші його пристрасті.

Вадим є автором першого українського коміксу. За мотивами свого дітища він написав роман-бурлеск «Марко і Харко» — про пригоди козаків. Друге видання роману він здійснив, будучи генеральним директором видавництва «Український письменник». На цій посаді він здійснив неймовірне: за півроку опублікував чотирнадцять книжок! До того ж — далеко не дитячих!

Мабуть, комусь це видалося «занадто». Що ж це: роками ледве друкуємо, а тут р-раз — і відразу чотирнадцять!

Коли Карпенко вимушений був залишити цю посаду (ініціатива, як і раніше, карається!), на якій виявив надзвичайні адміністративні здібності, він повернувся до приватної видавничої діяльності.

І, як завжди, продемонстрував творчий підхід до справи: кожна дитяча книжка із нової серії, крім того, що чудово оформлена, супроводжується касетою із записом цього твору професійними акторами.

До видавничого бізнесу Вадим залучив усю сім’ю: дружина займається менеджментом (Вадим Миколайович через вибуховий темперамент часто доручає дружині Наташі вести найважчі переговори з клієнтами), старший син Олексій у свої чотирнадцять років — талановитий художник-ілюстратор, а молодша дочка Юля вже переклала одну книгу з російської на українську. Такий ось блискучий сімейний підряд! Цю «сім’ю в мистецтві» чудово доповнює дідусь — відомий український поет Микола Карпенко.

Коротше, сім’я Карпенків — це колектив талановитих і діяльних однодумців, головним генератором ідей якого є Вадим.

«СИН КАЖЕ: «ТАТУ, Я НЕ ХОЧУ ВИРОСТАТИ!» А Я ЙОМУ: «ТИ ДУМАЄШ, Я ХОТІВ!»

— У твоїх коміксах, романі дуже багато казкового і дитячого. Як ти це все «проніс» через роботу перекладача, «протяг» через митницю?

— Зі мною сиділа до семи років, до самого першого класу, бабуся і розповідала казки. Як няня Пушкіну. Причому я був основним персонажем її історій і мав якісь справи з усіма звірятами лісу.

— Перший казковий український серіал...

— Так! А я — перший його головний герой. Я жив у світі фантазій. Батько-літератор мріяв, щоб я писав. І, звичайно, прищепив відверте небажання писати. Хоча саме у дошкільному віці я розказував йому, за прикладом бабусі, вигадані мною казки. Він записував їх до зошита під назвою «Вадимова книжка». Зараз, на жаль, не можу її знайти, але десь є в архівах. На цьому моя літературна діяльність тимчасово припинилася…

— Ти вирішив із казки піти в життя?

— Ні, з казки я нікуди не йшов. Все життя я сам собі її придумую. Як мені говорить син: «Тату, я не хочу виростати!». А я йому: «Ти думаєш, я хотів!». Це наш таємний девіз.

Коли я навчався в школі в Івано-Франківську, на третьому поверсі на стіні висів портрет батька, і всі запитували: «Цей поет — не твій батько?» У мене це надовго відбило охоту до літератури. Я думав: був би батько робітником — ніяких проблем. А тут… Івано-Франківськ невелике місто, там завжди шанували своїх літераторів. Це у Києві як у столиці більш байдуже ставлення до авторитетів... Коротше, в літературу мене не тягнуло. Хоча письменницький потенціал був.

Після університету я два роки був у Африці — в Малі. У них чудові колоніальні магазини, наповнені французькою літературою. І, зокрема, відмінно ілюстрованими коміксами. Мене вразила їхня різноманітність. У нас взагалі не було такого жанру. Щось схоже було тільки в журналі «Перець», у рубриці «Життя святих і нечестивих». Але все це — далеке від досконалості. Найбільше із французьких коміксів сподобався «Астерикс і Обелікс». Найвищий рівень і текстів, і малюнків! Сучасні мультиплікаційні версії на їхній основі — нісенітниця. Оригінал — на порядок вищий…

Якось один мій приятель із митниці запропонував намалювати комікс, якщо я вигадаю сценарій.

— Ага, тепер зрозуміло, про що думають співробітники митниці на роботі — про комікси?

— Правильно, що значить — творчі люди. Ми вирішили не перекладати французький, а скласти свій. Коли сценарій був готовий, мій приятель не наважився його втілювати — попереду була надзвичайно складна робота. Погодився інший художник.

У 1992 році ми видали перший український комікс «Марко Пиріг» — про пригоди козака. І тут же попали під інфляцію! Це сильно нас відкинуло назад. Потім за мотивами свого коміксу я написав роман «Марко і Харко».

Я хотів займатися тільки творчою діяльністю, але, на жаль, в існуючих реаліях це неможливо. Мені не сподобалася якість, з якою було видано роман. Довелося влізти в нюанси поліграфії.

А виданням дитячих книжок я захопився тому, що ми з дружиною любимо власних дітей. А у зв’язку з тим, що досить складно знайти гарного ілюстратора, виростили свого (сміється). І зараз він працює краще за багатьох дорослих авторів.

— Чим далі, тим більше «вимальовується» сімейна фабрика.

— Так, чим далі, тим більше сім’я втягується в цю «м’ясорубку» (сміється).

«У НАС У СІМ’Ї НЕМАЄ КОНФЛІКТУ «БАТЬКІВ І ДІТЕЙ». МИ — ПАРТНЕРИ»

— Скільки у вас вже видано дитячих книг?

— Понад два десятки.

— Яке особисто ти дiстаєш задоволення, видаючи дитячу літературу?

— Є два моменти. По-перше, я вважаю, що зараз існує дефіцит якісної дитячої літератури українською мовою. А я хочу, щоб мої діти виховувалися на такій літературі. І, по-друге, це захоплююче. Ти постійно в контакті зі своїми дітьми. У нас немає проблеми «батьків і дітей». Ми — партнери. Я стараюся робити книжки красивими та гармонійними.

— А як же бійки, пригоди, містика, відьми, яких вистачає в твоїй творчості?

— Дитяча література повинна бути динамічною! Я сам люблю пригоди та романтику.

«ЗМІЙ ГОРИНИЧ «ГОРИТЬ НА РОБОТІ!»

— Хто твій улюблений казковий герой?

— Дракон. Він створює інтригу. Без нього — ні з ким битися. Він те необхідне зло, без якого добро не виявило б себе «в найкращому вигляді». Я — оптиміст і вірю в перемогу останнього. Але що за детектив без вбивства, що за казка без дракона? Добро і зло взаємонеобхідні. А Змій Горинич — взагалі «горить на роботі»!

— Чи є перспектива, коли герої твоїх коміксів і книжок перейдуть у мультиплікацію?

— Перспектива-то є, але з оглядкою на інертність суспільства. Поки сам не розгойдаєш — не розгойдається. З другого боку, поширена фраза: «Треба працювати за західними стандартами», — починає потихеньку входити в нашу дійсність. Хочеться, щоб все було там, де воно має бути: тепловоз, вагони, пасажири. І щоб розклад дотримувався аж до хвилин.

— У нас це важко, тому що часто замість тепловоза ми впрягаємо дракона.

— То це чисто українське завдання: примусити дракона літати за розкладом!

— Яка не чарівна, а реальна найближча мрія?

— Велике дитяче видавництво. Наші найменші читачі звикнуть до нас, підростуть — і вже готова серія для тих кому «від 7 до 12». Ми розпочинаємо працювати над підлітковою прозою. Олексій від дитячих малюнків плавно перейде до дорослих. Треба вже зараз думати про те, що наші діти читатимуть завтра.