Iз високо піднятою головою
Завтра виповнюється 50 років з дня народження Леоніда Буряка. Майже тридцять років пройшло з того дня, як він востаннє вийшов на футбольне поле у складі київського «Динамо», але й досі прізвище Буряк можна називати без додаткових титулів, не пояснюючи, про кого йдеться. Хоча й титулів у нинішнього тренера національної збірної України вистачає. У складі київського «Динамо» Леонід Буряк п’ять разів ставав чемпіоном СРСР, а виграш динамівцями, серед яких був і Буряк, Кубка Кубків і Суперкубка у 1975 році вже давно увійшов у національний футбольний фольклор, ставши набагато більшим, ніж просто спортивна перемога.
Чим запам’ятався цей білявий юнак, вперше з’явившись на полі у футболці з літерою «Д»? Насамперед, не зовсім звичною для футболіста поставою. Двадцятирічний Льоня завжди грав з високо піднятою головою, і тому виглядав на полі найвищим. Можливо, хтось пояснить це анатомічними особливостями будови тіла спортсмена, проте вся подальша футбольна біографія Леоніда Буряка засвідчила, що ніколи не опускати голову — це, перш за все, властивість його характеру.
Завдяки винятковому природному таланту худорлявий юнак із Одеси був дуже рано помічений тренерами «Чорноморця». Тренер Шапошников сміливо довіряв новачку місце у складі у той період, коли Буряк був не задіяний в іграх за юнацьку збірну країни. Варто нагадати тим, хто не пам’ятає, що юнацькі футбольні збірні були в СРСР предметом особливої уваги. Саме юнаки, юніори та інші молодіжні склади збірної нашої колишньої Батьківщини неодноразово були чемпіонами світу і Європи, чого національній команді досягти не вдавалося. Будь-яка перемога радянських юнаків вважалася перемогою соціалістичного ладу, і тому ніхто не запитував у клубних тренерів дозволу на те, щоб юнак грав і тренувався у збірній стільки, скільки буде потрібно. Саме в «юнаках» помітив Буряка тренер київського «Динамо» Севідов, який власне і зібрав ту диво-команду 75-го року.
У тій зірковій команді Буряк був лише одним із багатьох. Він виборював місце в основному складі «Динамо» у таких майстрів, як Мунтян, Веремєєв, Колотов, Трошкін, Коньков, кожен із яких, як і сам Буряк, був гравцем основного складу збірної СРСР. Може, тому закінчення спортивної кар’єри у Леоніда, власне як і у більшості його товаришів по «золотій команді» 70-х, виявилось не дуже яскравим. «Динамо» прямувало до нових вершин, без жалю залишаючи тих, хто не зміг з тих чи інших причин бути йому корисним у цей момент. Востаннє Леонід Буряк зіграв за «Динамо» восени 1984-го, тож новий злет команди у 1985—1986 роках відбувався вже без нього. Не довелося зіграти йому за збірну у фінальних турнірах європейської чи світової першості. Єдиний шанс «засвітитися» на світовому форумі у 1982 році був втрачений через травму, отриману незадовго до фінального турніру в Іспанії.
І все одно Леонід Буряк залишився однією із найпомітніших постатей футболу сімдесятих. Так, як він, не вмів грати ніхто. Буряк рухався полем гордо, ніколи зовні не метушився. І завжди опинявся у потрібному місці. Більшу частину своїх голів легендарний Блохін забив саме після точних передач Буряка, який невловимим рухом ноги завдавав м’ячу єдино правильну траєкторію, синхронну із «реактивним» ривком товариша по команді. Одним із головних постулатів Буряка-футболіста було те, що м’яч завжди летить швидше, ніж біжить футболіст. Треба лише послати м’яча у потрібну мить у потрібному напрямку. Цим вмінням півзахисник «Динамо» володів неперевершено. Він ніби «розкреслював» футбольне поле своїми передачами, спрямовуючи гру то в одному, то в іншому напрямку.
На полі Буряк був винятковою особистістю. А у таких завжди виникають проблеми. Як колись у 1965 році київському «Динамо» став не потрібен футболіст Лобановський, так у 1985-му вже Лобановському- тренеру став не потрібен футболіст Буряк. Він ще пограв кілька років за московське «Торпедо» та харківський «Металіст», навіть виграв кубок СРСР, проте без «Динамо» подальший злет гравця був об’єктивно неможливий.
Сьогодні Леонід Буряк знаходиться на вершині своєї другої кар’єри — тренерської. Попрацювавши недовго в США, відносно молодий тренер повернувся на початку дев’яностих в Україну, де очолював тернопільську «Ниву» та одеський «Чорноморець». Згодом Буряк довго, можливо, занадто довго працював асистентом тренера збірної України. І нарешті очолив національну команду в січні 2002 року. Ця посада не принесла поки Леоніду Буряку лаврів. Пригадую, як Леонід Йосипович приймав посаду тренера збірної України, відмовившись, за його словами, від кількох вигідних пропозицій працювати клубним тренером. Звісно, два рази таке місце не пропонують.
Роботу тренера збірної і тренера клубу порівняти неможливо. По суті, Буряк став першим у нові часи тренером саме збірної України. Досі, у дев’яності роки, національна команда майже на сто відсотків складалася із динамівців Києва, і потреби в окремому тренері для збірної ніби і не було. Якщо можливості клубного тренера обмежуються сьогодні розміром гаманця президента клубу, то тренер збірної може розраховувати тільки на те, що вродила українська футбольна нива. Можна і по-іншому робити, можна шукати юні таланти за кордоном, аби потім надавати їм українське громадянство. Цей шлях не для нас з двох причин: перша — так вже давно діють країни за якістю життя значно багатші і привабливіші за Україну, друга — у нас досі вистачало власних талантів.
Хто винен в тому, що збірна Леоніда Буряка поки що грає гірше за своїх попередниць? Чи причиною є «неврожай» на здібних футболістів, чи неправильно діє тренерський штаб? Відповісти на це запитання безпомилково неможливо. Можна стверджувати, що нині в Україні немає футбольних зірок світового класу за виключенням Шевченка. Але ж зірками не народжуються. Ними стають. Саме в офіційних іграх за національні збірні щораз «засвічуються» нові таланти, які до того вважалися просто здібними футболістами. У гравців збірної України під керівництвом Леоніда Буряка є для цього лише один шанс — перемогти у вересні в Мадриді збірну Іспанії. Тоді Україна поверне собі можливість зіграти на європейському фіналі 2004 року, наші футболісти будуть названі зірками, а тренер Буряк здобуде заслужене визнання.
Сьогодні у це не вірить майже ніхто. Все частіше доводиться бачити тренера збірної з незвичним раніше для нього поглядом донизу. Непростою виявилась для Леоніда Буряка головна тренерська посада. І ювілей п’ятдесятирічний підійшов якось невчасно. Не виглядає Буряк на п’ятдесят років, в кращому випадку, на сорок. На тренуванні його не відрізниш від гравців, і здається, що й сьогодні він міг би зіграти краще за деяких своїх підопічних. Та час не повернути назад. У неділю 13 липня на стадіоні «Динамо» імені Валерія Лобановського відбудеться матч ветеранів київського «Динамо» і московського «Спартака», присвячений ювіляру. Прозвучать заслужені привітання і найкращі побажання. Приєднаємося до них і ми. Вище голову, Леоніде! Все ще попереду!
