Пострiл i зарплата

Уже майже три місяці перебуває у слідчому ізоляторі підозрюваний у замаху на вбивство 26-річний Андрій Сеник, робітник дочірнього підприємства «Гришківське» ТОВ «Кристал» на Хмельниччині.

У Хмельницькому облуправлінні статистики повідомили для «Дня», що станом на 1 січня 2003 року 70017 селянам регіону заборговано 34519,4 тисячі гривень. І це — за «середньомісячного заробітку одного штатного працівника в сумі 121,35 гривні». А борг вищезгадуваного підприємства «Гришківське» перед найманими працівниками становить 28 тисяч гривень.

ПОСТРІЛ

Андрій Сеник, життєві мрії котрого розбились об безгрошів’я, не дочекавшись виплати законної зарплатні, жорстоко помстився: в ніч на 17 листопада він тяжко поранив iз мисливської рушниці молодого директора дочірнього підприємства «Гришківське» Тетяну Макоїд.

Заступник начальника облуправління внутрішніх справ Валерій Горбатюк прибув на місце злочину з Хмельницького раніше, ніж карета швидкої допомоги з ближчої Деражні. Вжили оперативно-розшукових заходів і... затримали циганку, котра несла від Андрія Сеника записку до його подруги: якщо, мовляв, та має бажання його востаннє побачити, то хай їде...

Планував накласти на себе руки. От побачив би, пригорнув востаннє... Не встиг ні побачити, ні виконати свій лихий задум.

«Взяли» підозрюваного на тому самому місці, що не для них він призначав. Щастя, що тільки поранив. Могло б, кажуть, найстрашніше скоїтися. На руках Тетяни Павлівни — троє малих дітей. Юрій — 12 років. Андрій на рік молодший від Юрія. А Дмитрові — лише чотири.

Як заявив начальник Деражнянського райвідділу внутрішніх справ Микола Семенишин, щирі зізнання у скоєному від громадянина Сеника, жителя села Радівці, одержано, речові докази злочину вилучено. Порушено кримінальну справу: замах на вбивство...

Майже непритомну Тетяну Макоїд доставив до райлікарні своїм службовим автомобілем сам Микола Семенишин. У дорозі, вже під самою Деражнею, зустріли карету швидкої допомоги, що їхала за викликом до села Радівці.

Операція тривала майже дві години. Нині Тетяна Павлівна перебуває на лікуванні у Вінниці: стан її залишається тяжким. Автор публікації відвідав постраждалу. На діалог директор погодилася охоче. Її ясні очі не палали ненавистю до кривдника. Тетяна Макоїд згадує подробиці з невеселого життя села Гришки, що колись було бригадним у радівецькому колгоспі. Вона і її кривдник живуть у Радівцях, а працюють у Гришках. За короткий пострадянський період Тетяна Павлівна «у Гришках — сьомий начальник». Рік минув, відколи впряглася у цього розбитого воза. Пам’ятає, не забула, як самі гришківські, коли вже оглянулися й побачили, що все розкрадено, заходились шукати якогось порятунку. І знайшли, як вважає Тетяна Павлівна. Одначе не у Деражні і не у Хмельницькому, а у далекому селищі Браілів Жмеринського район Вінницької області. Там, у Браілові, — цукроварня. От її власники і взяли під свій «дах» 769 гектарів земельних паїв у Гришках. Тетяна Павлівна щиро раділа, що, «як ніколи, багато хліба зібрали». Саме тоді й прийшов по заборговану зарплатню Андрій Сеник.

— Сказав, що хоче одружитися, хату купити. Поможіть, просив, грішми. Я відповіла, що в касі грошей немає. Запропонувала: випишу пшениці в рахунок зарплати, а ти собі продай... Виписала тонну чи півтори. Не пам’ятаю вже, скільки саме. Ні, то не був повний розрахунок за його працю. По 450 гривень за тонну виписала. Так само, як усім.

У той час на ринку більше 300 гривень за тонну пшениці не давали. Брали й дешевше, а люди віддавали, бо грошей треба.

Андрій Сеник трудився у будівельній бригаді. Добре трудився. Після того, як одержав зерно, почав ходити на роботу вряди-годи.

Кореспондент «Дня» «відвідав» у тісній камері попереднього ув’язнення і підозрюваного у замахові на вбивство Андрія Сеника. Реальний образ виявився дуже далеким від уявного. Засмучені, перелякані очі.

— Стріляв?

— Так.

— За що?

— Зерна не виписала... За заборговану зарплату...

— Де ж, Андрію, прогулював? — запитав кореспондент, згадавши розповідь директора.

— До Києва їздив, — пояснив. Та не сказав, навіщо їздив. Не на екскурсію, як потім з’ясувалося. Люди із сіл Гришки, Радівці їдуть на заробітки до столиці нашої Батьківщини. Там є попит на робочу силу з боку заможних індивідуальних забудовників.

Залізні двері зачинилися.

Хлопець планував купити в селі хату, одружитися та й жити, як люди. У його рідних Радівцях, як і у сусідніх Гришках, багато хат, де ніхто не живе. Дешеві. Найкраща — за якусь тисячу гривень. Вистачило б отого, що заробив.

Директор продовжує:

— Десь за тиждень чи два до того, як оце сталося, прийшли до мене Андрій і його старший брат Олег, i заявили, що розраховуються. Я — на роботу, хлопці, треба ходити. А вони — давайте розрахунок! У касі грошей немає, зерна у коморі мало, відповіла я. От буду з усіма розраховуватися, то й про вас не забуду. Вони ще хвилину чи дві сиділи у кабінеті, потім пішли, кинувши: «Нічого, вам ще доведеться до нас звернутися».

— Вони з бідової сім’ї. Батько — інвалід першої групи, мати пішла до іншого чоловіка. Не з ледачих. І не п’янюги якісь. Ходили по людях, підзаробляли, як могли, — говорить про Андрія і Олега Т. П. Макоїд.

Брати пішли із службового кабінету директора ДП. На широкій сцені сільського буття з’явилася мисливська рушниця. Зброя стала елементом «декорацій». Он вона, на стіні, вдарившись у яку, розбилися чиїсь надії на гідне життя. Робив, заробив якісь жалюгідні гривні, та й отих не одержав. І що то за натуральна оплата, що купив за 450, а продав за 300?..

Якоїсь темної листопадової ночі Тетяна Павлівна і її мати Оксана Григорівна прокинулися, почувши, що хтось висаджує двері до їхньої хати. Першою вибігла Тетяна. Прогримів постріл.

У лікарняній палаті раптом стало тихо, як на цвинтарі. Кожен думав про своє. Першою порушила безгоміння Тетяна Павлівна: «Чомусь люди не поспішають до праці». Відтак погодилася, що, як кажуть науковці, мотивація зникла. Змушені оббивати пороги — своє, зароблене тяжкою працею випрошувати. Наче жебраки якісь.

Далі Андрія Сеника очікує слідство, суд. Кримінальна відповідальність за замах на вбивство — від семи років і більше. А мотиви? А грунт, на якому «виріс» злочин? Є пожива для роздумів. Та чиїх? Міліціонери, які фінансуються лише на чверть до мінімальної потреби, не мають коли й угору глянути. «Лише за одну добу — вбивство, згвалтування, ну, і ще багато дрібніших злочинів», — повідомляє Микола Семенишин. Його підлеглі падають з ніг у пошуках злочинців, слідчі розслідують справи, судді ухваляють вироки. А що ж місцева влада, яка за визначенням відповідає за все, що робиться і не робиться на дорученій території?

У районі сталася надзвичайна пригода. Та деражнянському начальству це, мабуть, до лампочки. Втягнулося у глибоку колію загального занепаду та й мовчить — ні пари з вуст. Перший постріл прогримів у Радівцях, де хата директора ДП «Гришківське» Т.П. Макоїд. Одначе огляньмося довкола. Чи не у кожному селі десь на «стіні» рушниця, що зависла над чиєюсь головою.

Хтось мовчить, хтось ще не загубив надію на повернення заробленого тяжкою працею «законним шляхом». Прокурор Хмельницької області Іван Сибіга публічно заявив:

— Про стягнення заборгованої працівникам агропромислового комплексу заробітної плати заявлено близько восьмисот позовів на суму понад 600 тисяч гривень. Майже половину з них вже розглянуто судами та задоволено. Проте через пасивність з боку державних виконавців по примусовому стягненню боргів, недодержання ними вимог закону лише третина судових рішень даної категорії виконана.

Начальник територіальної державної інспекції праці у Хмельницькій області Микола Осійчук називає факти, коли гроші на рахунку є та зарплатню людям не виплачували, «використовували на придбання запчастин до службового автотранспорту, купівлю будівельних матеріалів та інші потреби, не зумовлені виробничою необхідністю». Говорить, що у структурі виробничих витрат пайка людської праці щонайменша, та часто-густо не повертається. Плодять зло, сіють зневіру і лихі наміри у людських головах. Грають. Грають з вогнем. Невже гадають, що цій «виставі» не буде кінця?.. @=> Початок на 1-й стор.