Аркуш, складений удвоє, або Цiна диплома
Улітку тепер такого вже далекого (з минулого тисячоліття!) 1995 року я вирішував доленосну проблему вибору школи для своєї дочки, яка досягла до того часу шкільного віку. Тоді я знову, через п’ятнадцять років після закінчення університету, зустрівся з вітчизняною системою освіти — вже як викладач вищої школи (завод ім. Малишева, якому я віддав десять не найгірших років свого життя, тихо конав у джунглях дикої ринкової економіки) — і з глибокою скорботою констатував жахливе (проте цілком відповідне загальному стану настроїв) спотворення норми. Те, що за часів мого студентства здавалося цілком нормальним і природним (наприклад, оцінка відповідає знанням), тепер сприймалося мало не як утопічний ідеал або небезпечне дивацтво. На що можна було розраховувати, вибираючи об’єктом сімейних інвестицій освіту?
І раніше випускник вітчизняного вищого навчального закладу міг розраховувати хіба що на гарантовану миску рису, впершись головою, нехай навіть найрозумнішою, в стелю інженерної зарплати. А нині перспективи поставали зовсім безрадісними: ті, хто гризе граніт науки, схоже, ним і мали харчуватися, тоді як хоч трохи забезпечене життя приносила діяльність, з освітою аж ніяк не пов’язана. Сповнена небезпідставного песимізму, моя сім’я вирішила: вищу освіту наша дитина повинна отримати за кордоном. Для чого, змирившись із багатьма життєвими труднощами, вступили до німецької гімназії.
Потім настав «освітній бум». Підіймалися на ноги зовсім уже було померлі навчальні заклади, відроджувалися раніше закриті, зростали, як гриби після дощу, приватні, плодилися академії й університети, незабаром, здається, не залишиться жодного хоч почасти великого вищого навчального закладу, що не має статусу «національного». На цьому оптимістичному фоні моя тверда рішучість бачити своє дитя студенткою німецького університету якось пом’якшала. І знову загартувалася до стану твердої сталі після публікації Людмили Рябоконь «Космонавт» за сто гривень» — велика їй за це подяка.
Виявляється, що 60% безробітних стали такими після обробки вітчизняною системою вищої освіти; виявляється, що ця система така, що в нашому вищому навчальному закладі студент «однаково вивчить усе, необхідне для професії, навіть якщо йому через роботу доведеться пропускати заняття... Серед моїх однокурсників під час навчання працювали майже 80%» (автор цієї цікавої, на думку Людмили Рябоконь, думки чомусь, мислячи цікаво, ігнорує такий широко відомий інститут системи вищої освіти, як навчання заочне, де проблема пропуску занять узагалі не стоїть і до якого потрібно звернутися «трудоголікам», які займають очні місця, що за правом належать «навчанняголікам», а також не так, можливо, відомий, та, проте, істотний пункт 4.3 Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, що свідчить: «Відвідування навчальних занять є обов’язковим для студентів»). Виявляється, що соціолог із дипломом Києво-Могилянської академії — поганий соціолог (визнання заступника директора ТОВ «Негоціант-Союз», у якого брав інтерв’ю кореспондент). Вдумайтеся у цей нонсенс — поганий фахівець із хорошим дипломом! Що ж дивного в тому, що роботодавців не цікавить диплом про вищу освіту, його, так би мовити, «якість» (рейтинг вищого навчального закладу, середній бал випускника)? У ситуації, коли документ, що покликаний однозначно свідчити про кваліфікацію працівника, не свідчить ні про що, можна впевнено говорити про небезпечну девальвацію традиційних цінностей. Тут у нас, на жаль, своя традиція — знецінення загальновизнаних цінностей. Диплом радянського інженера не викликав жодного пієтету в державного роботодавця. Інженером «затикали всі дірки»: від інженера з соціалістичного змагання до інженера з щорічно-надзвичайної ситуації порятунку овочів у засіках батьківщини.
Якщо ти маєш ступінь доктора, то назвати тебе «містер» може в Америці тільки абсолютний невіглас. Коли мої іноземні студенти зверталися до мене «викладач», я виправляв їх — старший викладач, мої ж колеги жахливо обурювалися «невихованістю» іноземців: у нас, мовляв, є ім’я, по батькові.
І вже точно ніхто на Заході не сумніватиметься у знаннях, які демонструє твій диплом. Не даремно кабінет лікаря, інженера, вченого, адвоката прикрашають дипломами — щоб відвідувач споглядав і сповнювався довіри і поваги до їхнього власника.
Знаковість вищої освіти — не просто данина традиції, це єдиний спосіб визначення якості найвище освіченої робочої сили. Підтвердити свій третій розряд формувальника машинного формування я можу за п’ять хвилин з допомогою лопати і струшуючої машини. Так само це може будь-який ремісник — від токаря і чоботаря до перекладача і програміста. Тому диплом реміснику не потрібен — він сам собі диплом. Подібні перевірочні процедури неможливо застосувати до робочої сили, чия сила — у мізках. Щоб видати продукт «на-гора», вченому можуть знадобитися роки, більш того, формально кажучи, результату може і не бути — але це буде шанований науковим співтовариством негативний результат, а не підсумок «роботи» неука. А якщо якість роботи конструктора перевіряти якістю спроектованих ним конструкцій? Аж страшно стає, і не тільки від оцінки тимчасових і матеріальних витрат.
Якщо диплом — тільки складений вдвоє аркуш для відділу кадрів, а не поважне свідоцтво кваліфікації, то тоді все дозволено. Наприклад, можна отримати цілі два складені аркуші від найпрестижнішого вищого навчального закладу країни, навіть не відвідуючи там занять. А можна працювати на кваліфікованій — що вимагає відповідної освіти — посаді взагалі без дипломів (як це нещодавно виявила прокуратура, перевіряючи одну з наших АЕС).
Та чи тільки далеко ми підемо за такого лібералізму?
