Сад божественних пісень
Українська учениця Гротовського, Наталка Половинка, провідна акторка Львівського театру імені Леся Курбаса також вважає пісню чимось більшим, аніж просто «малий жанр» — частиною покликання, не менш значущою, аніж акторство, дарованим від Бога інструментом самопізнання (детальніше про це дивіться інтерв’ю в «Дні» від 5 липня цього року). Цілком логічним кроком після цілісних, найкрасивіших сольних концертів стала постановка в рамках «Майстерні пісні» вистав на базі пісенного фольклору.
Завдання перед Половинкою та режисером Сергієм Ковалевичем стояло складне. Адже пісня сама собою має внутрішній сюжет і свою мінімальну драматургію, що з іншими такими ж вокальними мінідрамами ніяк не узгоджується. Можливості побудови образу, єдиного ритму вистави при такому різношерстому матеріалі надто обмежені — а без цього вистава розсиплеться просто на ряд вокальних номерів. Скоріше за все, для підстрахування жанр моновистави «Квітка-невіста» позначено як «концерт для голосу і виконавця». Побоювання авторів виявилися марними.
Єдність дії досягається за рахунок, передусім, ретельного компонування. «Квітка-невіста» починається з виконання ірмосів — старовинних гімнів на славу Богородиці. Вони звучать досить незвичайно, навіть дивовижно для сучасного вуха, але відразу задають високий «небесний» тон дії. Потім — спуск на землю, любовна і сповідальна лірика, рух у інтимному, сповідальному. Тут перед акторкою дійсно складне завдання переходу до оповідання через пісню, до промальовування всіх необхідних для цього нюансів. Половинка справляється з цим, повністю внутрішньо змінившись. Її героїня — та сама «квітка-невіста», квітуча чиста душа, що проходить зі своїм, особливим внутрішнім світлом через смуток і веселощі, через любов земних околиць і райських луків. Це свого роду, вистава-мандрівка, рівновага якої — якраз у земній, «серединній» частині. У мінімалістичному, на грані порожнього, обсязі вистави (сценографія — Андрій Гуменюк) кожен жест має бути значущим, точним. Тіло актора перетворюється на рухомий ієрогліф, на смислову риску, що поділяє простір гри на свого роду ступені співпереживання. У цьому — філософічна графіка роботи Половинки та Ковалевича: глядач немовби проходить разом із учасниками вистави не лише різного роду емоційні стани, але й всі круги світобудови. Саме таке, органічне поєднання світу ідей і світу почуттів додає «Квітці-невісті» дивовижної повнокровності, внутрішньої рівноваги, завершеності. Розрядка після тихого, але напруженого драматизму центральної частини — патетична героїня поступається місцем світській співачці, яка кутається в шаль за піаніно. І романсiв через повернення до початкової мізансцени — самотня фігура в білому, що сидить спиною до глядача на «японській» конструкції Гуменюка — незвичайна, дивовижна пісня про всесвітній потоп, де Ной на рівних говорить із Богом. Наречена стає пророчицею. Стихії, земнi створiння і їх вищий Творець — змикаються в цьому, завершальному акорді пісенної симфонії.
Друга вистава «Майстерні пісні» — «Вість літа», позначена жанрово як «поле співу», структурно схожа на «Квітку-невісту». Тут також підмурок драматургії — пісенний матеріал. Відмінності — у складі учасників, а, значить, дійових осіб. Якщо в моновиставі Половинки одна виконавиця проживала — через пісні — безліч різних станів, то в «Вісті» той чи інший характер з самого початку закріплено за одним виконавцем. Окрім Наталки, в палітрі «поля співу» змішуються голоси її юних колег за «Майстернею» — Олени Матвієнко, Остапа Костюка, Вікторії Ватутіної, Дани Бончук, Мирослави Рачинської, Зоряни Чоловської, Юлії Романюк, а також «дорослого» партнера — Олега Цьони, який грає когось на кшталт сторожа при цьому голосистому квітникові. До народної пісні додається міський романс і уривок із опери Пуччіні, вірші Сапфо і простий текст листа з далекого села.
Але ось парадокс (і головна відмінність) — якщо в «Квітці- невісті» зовні мала форма оберталася філософським сходженням, то багатолюдна двохактна «Вість літа» залишається ліричною, камерною драмою, поемою не небесного/земного, але чоловічого/жіночого.
Так чи інакше, значення перших дослідів «Майстерні пісні» важко переоцінити. В українському театрі, який давно вже живе без подій, поява саме таких вистав, що поєднують енергію автентичної старовини з експериментальним пошуком, — одночасно і виклик, і утвердження сили традиції.
Іншими словами, ще не сад, але вже більше, ніж оаза.
