Вдівці

Знаменно, що коли Тодоровський запропонував Янковському роль, то той погодився, не читаючи сценарію, який, до того ж, на той момент ще не було дописано драматургом Геннадієм Островським. Сергій Гармаш виник набагато пізніше. Перед зйомками актори жодного разу не зустрічалися. Але режисер говорить, що не пам’ятає, щоб у партнерів був такий альянс, як у Янковського з Гармашем.

Київська прем’єра примітна ще й тим, що це лише четвертий публічний показ «Коханця» (московська прем’єра буде лише наприкінці жовтня), хоча картина вже завоювала Гран-прі фестивалю «Кінотавр» і зібрала ряд інших призів. І творці фільму (їх приїзд — ще одна приємна подія недільного вечора) не приховували, що дуже хвилюються: яка буде реакція глядачів. Тому й спілкуватися з публікою Марк Рудинштейн, який створив і очолює групу компаній «Кінотавр», а під час зустрічі взяв на себе скромну роль конферансьє, Валерій Тодоровський, Олег Янковський (Сергій Гармаш приїхати не зумів, оскільки в Москві через транспортну пробку спізнився на літак), оператор Сергій Михальчук вирішили після перегляду. А перед цим була приємна новина. Валерій Тодоровський витяг із великого портфеля приз, привезений ним із фестивалю в Сан-Себастьяні, за кращу операторську роботу, присуджений киянинові Сергієві Михальчуку. З чим «День» його від душі вітає. На запитання ж, чому саме Сергієві було запропоновано цю роботу, Тодоровський відповідав лаконічно і вичерпно: «Тому, що він добрий оператор». Неважко передбачити, що «Коханець» зробить Михальчука доволі запитаним, але, мабуть, у Москві, де кінематографічне життя є більш насиченим. Вдома ж Сергієві доводиться частіше за все задовольнятися «халтурами» (проте він не без гумору посилається на словник Даля, за яким це, власне кажучи, робота з метою заробити гроші).

Але повернімося до фільму. Його сюжет можна викласти в двох реченнях, а якщо без фіналу, про який, пам’ятаючи про майбутніх глядачів, краще промовчати, то і в одному. Після раптової смерті дружини чоловік (Олег Янковський) виявляє, що в неї майже протягом усіх років їхнього спільного життя був коханець, і намагається зрозуміти, чому. Власне, і коханець (Сергій Гармаш) ставить собі те ж запитання: чому ця жінка протягом п’ятнадцяти років не зуміла чи не захотіла зробити вибір? Головна героїня в кадрі практично відсутня. Точніше, її показали, проте лише на мить (до речі, режисер зізнався, що більш важкого кастингу, ніж пошуки цієї жінки, яка лежить на підлозі в кухні, він не пригадає). Але вона незримо залишається поряд. Однак це кіно нічого спільного не має з банальною історією про подружню зраду та вияснення стосунків. Скоріше воно — про втрату точки опори, після чого все раптом починає руйнуватися, і вже нічого не зібрати. Воно — про банальну спробу вдівців знайти відповіді на незадані питання. І про те, що коли людина цих відповідей не знаходить, вона втрачає енергію й бажання жити. Дуже тонке, тихе й розмірене кіно. П’ять зупинок на трамваї в один бік — до будинку коханця, п’ять у інший — назад до чоловіка. Той і інший такі різні (інтелектуал Янковського і простий хлопець Гармаша), як і рівновеликі. Важко схилити шальку терезів у той чи інший бік. Та й неможливо: між ними — смерть.

Така ось камерна історія. І кіно — практично без вад. Позачасового масштабу. Добре, що хтось із нас його побачив вчасно. Погано, що наші прокатники цей час втрачають.