Завдання переможцю
Тим часом, коли Німеччина готується до виборів чергового канцлера, двоє основних кандидатів, Герхард Шредер і Едмунд Штойбер, дійшли згоди з одного питання: рівень безробіття необхідно знизити. За останні два десятиріччя високий рівень безробіття перетворив Європу загалом і Німеччину зокрема на соціологічну бомбу уповільненої дії. Що безробітні — особливо, ті, хто не працює вже давно і має лише невиразні спогади про інтеграцію у світ праці — робитимуть із собою і своїм часом? Що відбуватиметься з довірою до урядів, які не спроможні вирішити цю проблему?
Легко забути той факт, що трохи більше 50 років тому Європа була найагресивнішим континентом у світі. Європейці протягом попередніх сорока років вбивали один одного в масштабах, які не мають прецеденту в історії людства. Порівняно з цим Західна Європа після 1950 року стала дивовижно мирною і стабільною, особливо якщо врахувати падіння Четвертої Французької Республіки та перехід від диктатури до демократії в Португалії, Іспанії та Греції.
Найдивовижніше з усіх перетворень сталося з Федеративною Республікою Німеччиною. Кожний, хто знайомий з історією Німеччини починаючи з 1800 року, досі дивується тому ентузіазму, з яким нація, що зазнала повної поразки в 1945 році, застосовувала англо-французьку політичну і економічну модель, яку багато попередніх поколінь назвали б, м’яко кажучи, «невідповідною». Без миру і стабільності, які завдяки цьому встановилися в Німеччині — найбільшій нації на захід від Росії — важко собі уявити сьогоднішній мир і стабільність у Європі загалом.
Німеччина частково зобов’язана своїм перетворенням комбінації трьох чинників: запасу неопрацьованих технологічних можливостей, які послужили паливом для швидкого зростання прибутків, майже повній зайнятості та наявності держави, яка ділилася з усіма прибутками від цього зростання за допомогою численних державних програм (а не служила тільки одному класу чи групі як засіб для зосередження багатства і влади). Інші чинники — пам’ять про нацистську катастрофу, приклад життя на схід від залізної завіси, потенційна загроза з боку Сталіна і його наступників — також явно вiдіграли важливу роль.
Потім усі з полегшенням зітхнули, коли побачили, що політична демократія і змішана ринкова економіка виявилися досить стійкими до нафтового шоку 1970-х років. Швидке зростання прибутків припинилося, але інституційний порядок витримав. Він також витримав подальшу появу і збереження високого рівня безробіття. У Федеративній Республіці Німеччині, де безробіття залишається на рівні свого піку початку 1980 років, нездатність справитися з цією проблемою компенсувалася успіхами в інших сферах. На початку 1990-х сталося возз’єднання Німеччини, при цьому були виключені будь-які значні фінансові інфляційні ризики. У кінці 1990-х Європейська інтеграція стала заглиблюватися, досягши своєї кульмінаційної точки при створенні Європейського валютного союзу.
Коротше кажучи, відсутність прогресу в зниженні рівня безробіття в минулому могла бути виправдана. Перед Європою стояли серйознішi проблеми, і їй було чим зайнятися. Але яка більш нагальна проблема чи справа існують сьогодні? Інфляція більше не загрожує нічиїм заощадженням. Німеччина стала єдиною. Закінчилося створення валютного союзу. І хто б не очолив наступний уряд Німеччини, він повинен енергійно зайнятися проблемою безробіття, як для блага тих, хто виявився найбільш вразливим в економічному плані, так і для того, щоб укріпити довіру громадськості до існуючої системи.
На жаль, хто б не переміг на виборах, — Шредер чи Штойбер — він не зможе в середньостроковий період зайнятися цією проблемою. Німецька Комісія із зайнятості закликала розширити реформи у сфері ринку праці та соціального забезпечення, але будь-якому уряду буде дуже складно втілити їх в життя. Усунення обмежень із боку пропозицій, які живлять високий рівень «класичного» безробіття, без одночасного збільшення попиту в приватному секторі економіки, просто призведе до високого рівня «кейнсіанського» безробіття в майбутньому.
Передбачається, що європейська інтеграція потурбується про це, стимулюючи протягом десятиріч швидке економічне зростання за рахунок реалізації компаніями можливостей від масштабів після розширення своєї діяльності на всю Європу. І де ж це економічне зростання, що стимулюється попитом? Європейський центральний банк (ЄЦБ), судячи з усього, більше зацікавлений у збереженні відсоткових ставок на високому рівні, достатньому для того, щоб змушувати неплатоспроможні фірми заявляти про своє банкрутство, а не в тому, щоб сприяти більшій зайнятості.
У зв’язку зі зниженням попиту в приватному секторі Комісія із зайнятості хоче, щоб уряд став роботодавцем в останній інстанції. Але прийнятий відповідно до Маастріхтського договору Пакт про стабільність і економічне зростання обмежує дефіцит бюджету на рівні 3% ВВП — стеля, в яку Німеччина вже впирається. І якщо тільки майбутній уряд не набереться сміливості, щоб порушити пакт, вийшовши з нього, альтернативою цьому буде збільшення податків, що просто призведе до збереження спаду попиту в приватному секторі, внаслідок якого зараз і спостерігається високий рівень безробіття.
Якби не було Пакту про стабільність і економічне зростання, то реалізація кейнсіанської програми із збільшення урядових витрат могла б забезпечити попит, необхідний для скорочення рівня безробіття. Дана проблема могла б бути вирішена раз і назавжди, якби ЄЦБ захотів би ризикнути і уклав наступний договір з урядами: якщо вони допустять лібералізацію товарного ринку і зроблять ринки праці більш гнучкими, то він знизить відсоткові ставки і дозволить збільшити витрати для того, щоб уряди могли виконати обіцянку досягнути майже повної зайнятості. Але оскільки ЄЦБ і Пакт є тим, чим вони є, то й обидві німецькі партії залишаються тим, чим вони є: скульптором, який пообіцяв створити мармурову статую за одну ніч, але втратив свій різець.
Можливо, поки ще немає особливих причин для хвилювання. Соціологічна бомба уповільненої дії може просто продовжувати цокати. Як сказав Адам Сміт: «У будь-якій країні є багато руїн». Але поки післявоєнний інституційний порядок у Західній Європі працював, за історичними мірками, майже напрочуд добре, виборці звузили своє поле зору і сконцентрувалися на більш приватних турботах. Вони швидше схильні судити про партію, режим чи інституційний порядок, задаючись питанням: «Що він особисто для мене зробив останнім часом?» Після вже вирішених великих завдань з возз’єднання та інтеграції Європи майбутні уряди Німеччини будуть, мабуть, відповідати: «Не так багато».
Дж. Бредфорд ДЕЛОНГ, професор економіки університету Берклі (Каліфорнія) і колишній помічник міністра фінансів США.
