Крутий маршрут

Але головне на «Кроці» все-таки маршрут анімаційний. Цього разу було представлено і переглянуто (!) більше 170 конкурсних фільмів, не враховуючи інформаційних показів та ретроспектив членів журі — двічі «оскароносця» Фредеріка Бака (Канада), Жоржа Лакруа (Франція), Івана Максимова (Росія), Джиммі Муракамі (Ісландія), Кіне Оне (Норвегія) і Вадима Храпачова (Україна). Так ось, саме цей анімаційний маршрут також щоразу зазнає змін. Не тільки тому, що з’являються нові фільми (це нормально), але й тому, що фестивальні програми намагаються фіксувати всі нові тенденції, які є у світовій анімації. Не буду стверджувати, що від цього програми стають рік у рік кращими, але, як говориться, нічого на дзеркало нарікати. Адже «Крок» — це всього лише об’єктивне відображення найбільш актуальних проблем анімаційного кіно.

А сьогодні головною із проблем (причому не лише для аніматорів України, Росії, всього колишнього Союзу, але і їх зарубіжних колег) є нові взаємовідносини анімації з сучасними глядачами. «З одного боку, — стверджує керівник програми «Кроку» Наталя Лукіних, — анімація активно затребувана в рекламному, оформлювальному, телевізійному бізнесі, з іншого — явно недооцінена як вид мистецтва. Мода на телевізійний дизайн легко відчиняє двері у світ теле-відеобизнесу дилетантам, які працюють на комп’ютері з популярними анімаційними програмами. Зате у становищі аутсайдерів нерідко залишаються справжні митці, які підкорили світ своїми творами, але так і не зуміли привернути увагу впливових телеканалів та бізнесменів». Проблема ця — засилля анімаційного ширвжитку, що витісняє із ТБ (а це чи не єдине джерело виходу мультиплікаційного кіно до глядача) «штучні» роботи, — повторюся, загальна. Правда, у вітчизняних (точніше — українських та російських, так як і білоруських) реаліях вона набуває особливої гостроти. Все це разом і примусило організаторів присвятити нинішній «Крок» темі i комерційної, і замовленої анімації, і авторської. З цього приводу конкурсні роботи вперше були поділені на дві незалежні частини, які оцінювали два окремих журі. Перше очолив Іван Максимов, а друге — Фредерік Бак.

ЖИТИ ПОЗА ГЕТТО АБО ПОМЕРТИ В НЬОМУ

Чесно кажучи, ясного визначення, що таке авторська анімація, а що — замовлена, і головне — так уже вони різняться, на фестивалі так і не прозвучало. Та ж Наталя Лукіних досить розпливчато відзначила, що «комерційне кіно — це те, що йде кудись, а авторське — нікуди». Це, мабуть, потрібно трактувати так, що комерційне робиться для конкретного замовника і апріорі є затребуваним. Ну, а авторське створюється за велінням душі митця і має досить туманні перспективи в плані показу. Але справа в тому, що і на те, і на інше кіно потрібні гроші, і чималі. У першому випадку все ясно: їх дає замовник. А у другому? Як не дивно, також... замовник. Скажімо, в особі держави. Адже все радянське і практично все пострадянське анімаційне кіно робиться на державні гроші. Інше питання, що небагаті наші країни цих самих грошей знаходять мізер, тому і фільмів виходить стільки, що їх можна перерахувати по пальцях. Система грантів, як на Заході, у нас не розвинута. А телебачення, яке на тому ж Заході і є основним замовником, або задовольняється анімацією у вигляді рекламних роликів чи естрадних кліпів, або вважає за краще купувати дешеві мультиплікаційні серіали, що створюються для країн «третього світу», ніж випускати свої.

Як стверджує відомий режисер Олександр Татарський, «на всіх каналах (маю на увазі російські канали. — А. Ш. ) хвилина часу коштує близько 25 доларів, а мультфільм коштує 3 тисячі хвилина, так що фінансувати виробництво телебачення не може — йому дешевше купити за ці гроші старий фільм. Якщо якийсь канал все ж задумується про свої мультфільми, він старається гроші з рук не випускати. Організує власну студію і запрошує нею керувати якого-небудь Пупкіна. І виходить, що високобюджетні серіали роблять ті, хто не може зробити гарного двохвилинного фільму. Не треба говорити, що режисери з іменами не хочуть робити серіали».

Переконливо? Цілком. Однак на «круглому столі», де якраз і обговорювалася проблема комерційного кіно і замовлених фільмів для ТБ, прозвучала й інша точка зору. Так Володимир Дмитрієв (заступник директора Держфільмфонду Росії) зазначив: «За останні два роки анімація вирвалась із гетто. Відбулися дві епохальні події: по-перше, створено комп’ютерний фільм «Остання фантазія», який не відрізнити від живого, і по-друге, Гран-прі Берлінського фестивалю дали мультфільму «Тихіро, віднесена духами». А наші аніматори продовжують жити в гетто. У результаті інцесту і кровозлиття народжуються мутанти і повторюють одне одного». На що Олександр Татарський тут же парирував: «Якщо ці фільми — вершина анімації, я мрію жити і померти в гетто».

Оптимістичний погляд Володимира Дмитрієва не поділяють і інші відомі режисери, зокрема, киянин Олександр Бубнов, який останнім часом працює за кордоном і який про нестерпну легкість роботи «поза гетто» знає не із чуток. «У Франції, — розповів Бубнов на прес-конференції, — аніматори на серіалах працюють як клерки. Зазвичай у них контракт на місяць, і потім вони легко переходять зі студії на студію, так і не закінчивши роботу. Тому там потрібна спеціальна уніфікація персонажів, щоб будь-хто міг їх намалювати. Хтось сказав: внести у західне замовлення своє — все одно, що краватку поправляти, коли тебе роздавило до пояса». Наш режисер був у Франції, здавалося б, на привілейованому становищі. У нього був контракт на цілий серіал з тим, щоб потім він міг зробити авторський фільм. Але після першого серіалу виник другий, і, нарешті, продюсер зізнався, що авторське кіно його не цікавить. Тепер Олександр думає про те, щоб повертатися в Україну.

НЕ ЩО, А ЯК...

До цього висновку мимоволі приходиш, коли величезний фестивальний кінопотік поступово входить у впорядковане русло. Так, багато авторських стрічок, що створюються як противага комерційній продукції, роздратовують і бентежать повним безладдям, відходом від виразних історій, нагромадженням ніби складних, ніби глибоких образів, туманною метафоричністю. Одночасно небагато, але деякі роботи, заявлені як кіно комерційне, демонструють художню майстерність і авторську оригінальність. Та, власне, й замовленими їх можна назвати досить умовно. Ну, наприклад, музичний кліп Ларіона Бар-Аківи «Ш-ш-ш... Все так тихо» (Ізраїль). Слова пісні у виконанні Бьорк стають персонажами фільму. Вони існують на екрані цілком самостійно, виконуючи ролі емоцій, які змінюються. У результаті — симпатії глядачів, окрема подяка режисеру від Давида Черкаського і спеціальний приз фірми «Canon» (Україна). Або, припустимо, бразильська «Черепаха» (режисер Серджіо Амон). Здавалося б, рекламний ролик пива. Однак зроблено майстерно (тримірне комп’ютерне і живе зображення), свіжо, оригінально і дуже смішно (приз у категорії «Прикладна анімація»). А ось фільм російського режисера Андрія Соколова «Хаш» (про трьох поросят, які замість вовка випадково зварили Санта- Клауса) спочатку якраз робився як замовлений. Передбачалося, що він буде поширюватися на CD, вкладеному в новорічну вітальну листівку. Але щось там у замовників не склалося, кіно покидати було шкода, так воно і потрапило по волі випадку до категорії авторського (диплом у категорії «Фільм для дітей»). Втім, опинись воно в розділі комерційної анімації, навряд чи стало б менш талановитим.

Схожа історія і з картиною латиського режисера Розе Стієборг «Незвичайні рижани» — дуже доброю і забавною повістю про казкових мешканців Риги. Організатори ювілею міста, до якого робився фільм, підключилися до його фінансування вже в процесі зйомок. Так яке це кіно? Важливо, мабуть, що воно все-таки є — зворушливе і одночасно розказане сучасною мовою, зрозумілою нинішнім «комп’ютерним» дітям. «Незвичайні рижани» отримали спеціальний приз журі.

А ось якраз серіали, які стали головним каменем спотикання у дискусії майстрів анімації, незважаючи на уявну різноманітність, дещо втомили своєю «причесаністю» і глянцевістю картинки. Мабуть, саме «кострубатість» чорно-білої графіки британського «Вторгнення» (фільм-пародія на злих інопланетян) і оцінило журі, присудивши картині приз у цій категорії.

«ТРАМВАЙ» «ПЕРЕЇХАВ» МЕТРІВ

У нинішній анімаційній подорожі особливих вражень все-таки чекали від конкурсу авторських робіт, життя яких, на жаль, часто починається і закінчується саме на фестивалях, так і не знаходячи виходу до глядачів. Варто швидко минути станцію «Перший фільм», оскільки всі ці метушіння і неясні шукання якраз і властиві дебютам. Журі виділило мальовану французьку картину Каміля Ерно «Історії Сезарії» про спробу протистояння монотонній одноманітності повсякденності. У категорії «Фільм для дітей» приз присуджено «Щасливому віку» Анне Вельфорт (Бельгія). Ясна і світла картина про те, як пес і його господар влаштували долю бездомних собак і цілком благополучних, але дуже самотніх людей. Справжнім фаворитом став фільм «Букашки» Михайла Алдашина (приз у категорії «Авторська анімація»). До речі, ця картина довела, що проста і дотепна дитяча (в тому значенні, що всі ми, на щастя, трохи діти) історія про комашок, які живуть на кухні і борються з людиною за своє існування, цілком може стати справжнім комерційним хітом. А все тому, що талановито, з усіма встановленими складовими: драматургія, монтаж, малюнок, звук.

Так вийшло, що саме у фіналі подорожі, в один і той самий день показували два фільми, яких чекали з особливими інтересом. «Червоні ворота Расемон» Олександра Татарського і Валентина Телегіна та «Півтора кота» Андрія Хржановського. Перший — майстерна стилізація під розмашисті плакати 50-х, гра з радянськими міфами упереміш з ностальгічними спогадами і відчуттями власного дитинства. Але сама історія про конькобіжця, який спився, незважаючи на дотепний закадровий текст і точну стилістику, не вражає. І від цього, чесно кажучи, стає дуже образливо. Адже все, здається, в цій бездоганно складеній конструкції є. Все, окрім такої субстанції, як душа, яку важко пояснити.

У фільмі Андрія Хржановського, здавалося б, чого-чого, а душі з надлишком, хоч би завдяки озвученим віршам Йосипа Бродського. Та й зображення продумане і винахідливе. Режисер використовує змішування технік: кінозйомки Петербурга, дитячі і дорослі фотографії поета та його батьків, малюнки Бродського... Все тонко і вишукано, як завжди у Андрія Хржановського. Але парадокс: фільм зроблено, немов... на замовлення, до ювілейної дати «великого поета». У результаті обидві картини журі залишило без призів, на важкоприховуване розчарування двох дуже несхожих метрів світової анімації.

Гран-прі «Кроку» дісталося українському режисеру, до того ж дебютанту Сергію Ковалю за чарівний і дотепний пластиліновий фільм «Йшов трамвай № 9». Цю думку цілком поділила і публіка, і критики, що присудили картині свій приз. Взагалі, наші аніматори дуже і дуже гідно виглядали на нинішньому «Кроці». Починаючи від вишуканої мальованої стрічки «Зяблики та інші» Анатолія Лавренишина, третьокурсника театрального інституту, до фільму «Одноразова вічність» декана нашого кінофакультету Михайла Ільєнка, який вирішив спробувати себе в анімації. Адже була ще «Світла особистість» Олега Педана (про взаємовідносини електричних лампочок і вимикачів). І, звичайно, «Трамвай».

На цю роботу Степан отримав президентський грант ще три роки тому. Та лише минулого року ці гроші, так би мовити, матеріалізувалися. Причому було їх так мало, що не вистачило на опалювання студії, і аніматори скаржилися, що пластилін замерзає. Такі смішні і абсурдні реалії і парадокси нашого життя. І мистецтво анімації не є винятком. До речі, фільм Степана Коваля якраз про це. Їдуть собі люди в переповненому трамваї, хтось розповідає сусіду нестямний мексиканський серіал, хтось намагається у когось стягнути гаманець, ветеран згадує молодість, кіллер бiля віконця влаштувався, за вікном кіношники знімають «Анну Кареніну». А трамвай, знай собі, йде далі...