Криза однополярності світу

Багато політиків та вчених схильні вважати трагічні події 11 вересня 2001 р. початком «нової епохи» у розвитку сучасних глобальних процесів. Зазначені події мають різнопланові виміри. Не викликає сумнівів основна теза, що стосується консолідації світової спільноти у боротьбі з найнебезпечнішим злочином проти людства — з міжнародним тероризмом. Україна з перших днів трагедії чітко визначила свої позиції, приєднавши не лише моральний, а й, у необхідних обсягах, i матеріальний потенціал своєї країни до широкої антитерористичної коаліції держав, які об’єдналися у боротьбі з цими ганебними діями. Природним є й те, що викоренення глобальних терористичних організацій, які представляють загрозу США, стало стрижнем американської стратегії. Цьому пріоритету підпорядковано економічну, гуманітарну, зовнішню та військову політику Вашингтона. Другим пріоритетом американської політики оголошено боротьбу проти так званої «осі зла», до складу якої включено не безликих терористів, а «держав-ізгоїв» — Іран, Ірак та Північну Корею.

Проте ми нічого не зрозуміємо у сучасному світовому процесі, якщо поставимо крапку лише на названих вище констатаціях. Ми припустимося помилки і тоді, коли обмежуватимемо свій аналіз лише відмінностями політики нової адміністрації Білого дому, хоча в політиці не лише США, а й інших країн суб’єктивний чинник (особиста позиція лідерів держави) завжди відіграє важливу роль. Тим більше, що відмінності у ідеологічних та політичних поглядах демократів та республіканців завжди були й залишаються тепер принциповими. Як зазначає директор Інституту США та Канади Російської Академії наук С. Рогов, помірковано-ліберальні демократи, що перебували при владі в США при адміністрації Б. Клінтона, намагалися консолідувати результати перемоги у «холодній війні» та оформити американське лідерство у глобальному масштабі, насамперед невійськовими засобами.

Нове керівництво США відкинуло ставку на багатосторонні дії. З точки зору республіканців, для забезпечення американського лідерства не потрібно опори на міжнародний консенсус. Адміністрація Буша- молодшого після приходу до влади проголосила курс на одноосібні дії: США діятимуть разом із союзниками там, де це можливо: але готові діяти самостійно там, де в цьому виникне потреба. «Така позиція, — підкреслює С. Рогов, — виходить з того, що американські союзники не мають альтернативи — вони будуть змушені підтримувати Сполучені Штати, тому що не в змозі діяти самостійно, тим більше — всупереч Вашингтону» (Независимая газета. — 2001, 3 апреля).

Цю позицію конкретизує В. Кременюк. «Якщо раніше, — пише він, — на передньому плані зовнішньої політики Америки знаходилися поняття «вільний світ», «Захід» як система цінностей, як дружня й однорідна група країн, в яких США були першими серед рівних, а решта світу являла собою коло «неприйнятних режимів» і можливих друзів, то тепер все уявляється інакше: з одного боку, США як лідер, як зверхдержава, а з іншого — всі решта: друзі, союзники, партнери, колишні вороги тощо. У дійсності США здійснили своєрідну націоналістичну революцію у сфері зовнішньої політики, різко посиливши пріоритет власних національних інтересів, інтересів своєї країни, а не очолюваної нею системи» (Независимая газета. — 2002, 17 мая).

Що стоїть за такими діями? Чи можна їх вважати за посилення одноосібного лідерства Америки? Переконаний, що відповідь на це принципове питання не може бути позитивною. Багато аналітиків схильні розглядати нові акценти політики Білого дому, зокрема відчутне посилення наступальної жорстокості зовнішньополітичного курсу США, як явище, що детермінується протилежним — об’єктивним загостренням суперечностей, пов’язаних насамперед з відповідною гегемонією. Я повністю поділяю зазначену точку зору. Йдеться не просто про загострення, а, швидше, про кризу однополярності, про утвердження тенденції, спрямованої на глибоку перебудову чинної міжнародної системи, про рух від однополярного геополітичного середовища до багатополярних світових відносин за рахунок зміцнення позицій, насамперед ЄС та Китаю, і водночас про відповідну реакцію на ці процеси Вашингтона, який, звісно, не може не реагувати на ці явища.

Криза однополярності має кілька вимірів. Вона не обмежується лише проблемою нерівності, складним комплексом відносин між багатими та бідними країнами так званої «периферійної зони». Названа проблема не обмежується і конфліктом цивілізацій чи суперечностями, які формуються на релігійному підґрунті. Я не вважаю названі проблеми другорядними. Захід і, насамперед, США як країна, що фактично поєднує в собі функції світового лідера впродовж тривалого часу, не змогли визначитися у цих проблемах. Проте треба обов’язково бачити й інше, враховувати принаймні ще дві принципові позиції. Йдеться, по- перше, про якісно нові аспекти видимих, а у значній своїй частині — поки що невидимих суперечностей у взаємовідносинах розвинених країн Заходу. США не демонструють готовності поступитися своїми позиціями в процесі реалізації тенденції, пов’язаної з рухом спочатку від двополярного до однополярного і далі — до багатополярного світу. Йдеться про об’єктивну закономірність, яка дедалі більше виявляє свою чинність і яку аж ніяк нікому, зокрема й такій могутній країні, як США, призупинити не вдасться. Доказом цього є економічна статистика, яка вказує на те, що у довгостроковому вимірі частка Америки у світовій економіці скорочується. Сьогодні ця частка наближується до 20%, тоді як після Другої світової війни — більше третини, а наприкінці п’ятдесятих років — 27%. Нині частка ЄС зрівнялася з часткою США. І абсолютно новим явищем є те, що сукупна частка Китаю, Індії та Росії також наближається до 20%, хоча йдеться про інтеграційно розрізнені країни.

У цьому ж контексті слід, по-друге, враховувати загострення економічної ситуації в США в останні два роки. Це загрожує головному — економічній гегемонії Америки. І у цьому питанні дії американської адміністрації аналогічні — нині спостерігається рішуче несприйняття Вашингтоном навіть натяків на можливість послаблення (відносного) свого економічного потенціалу. Між тим, ситуація в економіці США залишається непростою. США пройшли висхідну точку найбільш тривалого у післявоєнний період циклічного піднесення економіки, яке мало місце у 90-ті роки. Відповідне піднесення далеко не в усьому було закономірним. Його основою було неприродне навіть для світового лідера розгортання фіктивного капіталу. Загальна частка «реальних» інвестицій, здійснюваних у 90-ті роки (2,5—3,0% від ВВП), фактично обслуговувала фіктивний «фінансовий пузир». Розбухання котировок на фондовому ринку США принесло американським інвесторам лише у 1999 р. 5,5 трлн. дол. (МЗ й МО. — 2002. — № 1. — С.4). Цс призвело до надвисокої переоцінки (не менше як у два- три рази) американського фондового ринку насамперед в галузях «нової економіки» з одночасним відчутним зниженням прибутковості капіталу, що функціонує у виробничій сфері. Банкрутство таких в минулому найбільш респектабельних корпорацій високотехнологічної сфери, як «Адельфія», «Енрон», «Квест», «Уорлдком», а також найпотужніших авіакомпаній, що зафіксовано в останні місяці поточного року, є наочною ілюстрацією цього процесу.

Особливо вразливою стороною є причетність зазначених фірм до корупції, зокрема корпорація «Енрон» була під час президентських виборів у числі головних спонсорів Республіканської партії і самого Дж. Буша. Масштаби американської тінізації є неспівставними з українськими. Темні операції лише «Уорлдкома» оцінюють в 3,6 млрд. дол. Привертає увагу і співробітництво у цих питаннях з відповідними корпораціями провідних за світовим рейтингом американських банків, зокрема «Дж. П. Морган» та «Сітібанк», а також з відомою аудиторською фірмою «Артур Андерсен», яка працює і на українському ринку. Потрібно називати речі своїми іменами: йдеться про пов’язану з діяльністю фіктивного капіталу віртуально-тіньову економіку, яка діє як самовідтворювальна система і дедалі більше витісняє продуктивний тип економічних зв’язків, призводить до хронічного спаду їхньої ефективності. Як наслідок, фіктивна капіталізація американської економіки досягла таких розмірів, що для багатьох бізнесових структур входження у річище нормальної (продуктивної) підприємницької діяльності класичного зразка дедалі більше стає неможливим. Для лідера світової економіки, який претендує на роль насамперед морального наставника світової спільноти, це особливо недоречно. Це водночас і девальвація інвестиційної привабливості американської економіки, що у перспективі може мати надзвичайно серйозні наслідки.

Інша негативна тенденція економіки США пов’язана із бюджетною сферою. Одним з джерел привабливості американської економіки у 90-ті роки була збалансованість державних фінансів і стабільна стійкість долара. Нині і тут позначилися зворотні процеси. Згідно з американською статистикою, профіцит федерального бюджету США у 1998 р. складав 69,2 млрд. дол., 1999 р. — 125,5 млрд., 2000 р. — 236,4 млрд., 2001 р. — 127,1 млрд. дол. Ситуація змінилася у 2002 р. За попередніми оцінками, бюджетний дефіцит поточного року складатиме 106,2 млрд. дол., а у 2003 р. — 80,2 млрд. дол. (Есоnоmіс Rероrt оf thе Рresident. — 2002. — Р. 413).

Занепокоєння експертів викликають і такі обставини. Перша з них — зростання федерального боргу: у 1985 р. — 2868,0 млрд. дол., 1995 р. — 4921,0 млрд., 2000 р. — 5629,0 млрд., 2002 р. (за попередніми оцінками) — 6137 млрд., у 2003 р. — 6525,9 млрд. дол. (іbіd).

Інша негативна тенденція стосується соціальної сфери. Йдеться про зростаюче поглиблення диференціації доходів населення, наближення розриву у доходах до критичної межі. 90-ті роки економічного зростання не сприяли зменшенню гостроти цієї найбільш вразливої сторони американського суспільства. Це також ставить під сумніви перспективи сталого розвитку американської економіки.

Адміністрацією Дж. Буша вживаються достатньо радикальні заходи, щоб якомога швидше виправити зазначені процеси. Їхня мета — будь-якою ціною не лише зберегти, а й зміцнити положення США як єдиної наддержави, яка не має рівних за своїми економічним та військовим потенціалами. Якщо вести мову про заходи стратегічного порядку, то вони стосуються наступного:

— проведення найбільш відчутного в американській історії зниження податків; вжиття достатньо радикальних заходів, спрямованих на детінізацію американської економіки, реалізації яких має слугувати ухвалений у липні 2002 р. конгресом США закон про чесний бізнес;

— стимулювання американського експорту на основі зниження курсу долара, фактичною метою якого є намагання Вашингтона вирішити насамперед фінансові проблеми американської економіки за рахунок інших держав;

— стимулювання економіки на основі зростаючих військових витрат, які, за попередніми оцінками, мають зрости з 260 млрд. дол. у 1998 р. до 350 млрд. — у 2002 і 400 млрд. дол. — у 2003 р.;

— стимулювання науково-технічного прогресу через програму ПРО, на яку американці мають намір витратити впродовж 10 років 500 млрд. дол. Цей проект має не стільки військове, скільки науково-технічне значення. Він покликаний створити економічні передумови новому ривку високих технологій, вивести США із зони нестійкої рівноваги і у відповідному питанні. У цьому ж напрямі здійснюються й інші кроки. Привертає увагу те, що практично всі вони характеризуються посиленням державного втручання в економіку, пов’язані з бюджетними асигнуваннями, які в умовах зростання бюджетного дефіциту зводяться, з одного боку, до фактичної грошової емісії, а з іншого — до відчутного збільшення фінансового боргу держави. Узагальнюючи ці кроки, можна сказати, що йдеться, по суті, про пошук нової моделі економічного розвитку, відтворення, зрозуміло, на новій основі відомих принципів мобілізаційної економіки, що застосовувалася в США у 30-ті роки, про поступовий перехід на шлях військового кейнсіанства (стимулювання економіки через військові витрати). У цьому зв’язку найбільш суперечливим є те, що основним інструментом виведення економіки з кризи є нарощування військового арсеналу, яке несе на собі загрозу перерости у новий виток гонки озброєнь у планетарному масштабі.

Звісно, що зазначені кроки неоднозначно сприймаються світовою спільнотою. Багато експертів очікують від їх практичної реалізації зворотного ефекту, вбачають у них загрозу стабілізації не лише американської, а й світової економіки. Найбільш небезпечною у цьому є нестійкість американського фондового ринку, американського долара, яка спостерігається впродовж останнього півріччя і може перерости в хронічну. Як показано вище, така нестійкість має досить вагоме економічне підґрунтя. Такими є нові реалії у розвитку сучасних геополітичних процесів, пов’язані з існуючою нині одноосібною гегемонією США. Звісно, що вони ще не виявили себе повною мірою і потребують до себе прискіпливої уваги, насамперед наукової громадськості. Проблемами, які щонайбільше зачіпають геополітичні інтереси України, є дві лінії можливого розвитку подій: лінія відносин США та ЄС, з одного боку, і з іншого — нові аспекти у взаємовідносинах США і Росії. Це ж стосується проблеми США — Китай. Існують прогнозні оцінки, за якими у недалекому майбутньому Китай випередить США за обсягом ВВП. Йдеться про те, що у 2002 р. частка Китаю складатиме майже 40% валового світового продукту. Співвідношення ВВП США і Китаю становитиме 13,5 трлн. дол. і близько 20 трлн. дол. на користь азіатського конкурента Америки. У зв’язку з цим багато експертів вважають, що саме США і Китай стануть ключовими державами, здатними у майбутньому боротися за вплив на світові процеси. Особливо перспективним у цьому може стати японсько-китайське зближення і формування на цій основі південно-східного азіатського центру геополітичної інтеграції. Показовими є такі дані. У 2001 р. обсяг китайських (без участі Гонконга) інвестицій лише у держоблігації США склав 51,8 млрд. дол., що у 3,3 раза більше, ніж у 2000 р. Гонконг у 2000—2001 рр. самостійно інвестував у США 40,3 млрд. дол. У 2001 р. дефіцит США у торгівлі з Китаєм склав 83 млрд. дол. (Експерт. — 2002. — №18. 13 травня). Американські вчені Р. Бернстайн і Р. Манро кваліфікують піднесення Китаю і нинішні обсяги його зовнішньоекономічної експансії як «найбільш тяжкий виклик для США». Я не схильний абсолютизувати ці прогнози. Їх реалізація утримує в собі занадто багато складних проблем, перспективи розв’язання яких ще певною мірою не викристалізувалися. Вони не осмислені належним чином і на науковому рівні. Проте те, що в системі геополітичних взаємозв’язків США — ЄС і США — Росія присутність китайського чинника весь час зростатиме, не може викликати сумнівів. Україна має обов’язково враховувати і цей аспект розвитку геополітичних інтересів, узгоджувати їх з власною політикою.