Хто ви, пане Рейтингу?

У слово «рейтинг» часто вкладають зовсім різні поняття. Однак стосовно телебачення найбільш вдалим, мабуть, буде таке визначення: «рейтинг — це відсоток індивідуумів, які мають контакт із засобом реклами». І якщо називати речі своїми іменами, то зовсім не ефірний час продають телеканали рекламодавцям, а саме цей «відсоток індивідуумів». Тому що останні — потенційні покупці. І оскільки знання того, які програми чи фільми користуються в них найбільшим попитом, є вирішальним чинником у боротьбі з конкурентами, Рейтинг був і залишається ідолом телевізійників.

Однак складається дещо парадоксальна ситуація. Здавалося б, у кожного телеканалу є (чи, принаймні, повинна бути) своя цільова аудиторія. У якої, в свою чергу, є певні переваги. Але, «пострибавши» по каналах, часто переконуєшся, що вибору як такого і немає. Справді, хіба вибір між одноманітними програмами (які найчастіше відрізняються лише якістю «картинки») та фільмами, що кочують із каналу на канал, є повноцінним? Утім, що стосується телевізійних програм, то тут, принаймні, є окремі прориви. Наприклад, «Подвійний доказ» («1+1»). Чи розважальна, але в той же час і пізнавальна «Афера» («Інтер»). Чи «Село Глухівка» («Новий канал»). А от із фільмами справи йдуть набагато гірше. І тому саме про них і хотілося б поговорити.

Безумовно, телеканали не так вже й рідко балують свого глядача досить цікавими фільмами. Але основна їхня маса все-таки залишає бажати кращого, і її навряд чи можна віднести під визначення «художній фільм». А говорити про існування «нижньої планки» практично не випадає: примітивний мордобій і настільки ж примітивна «еротика» (більше підпадає під визначення «м’яке порно») окупувала чималу частину ефірного часу — в першу чергу, на каналах мереж.

Можливо, це — лише показник стану сучасної культури в цілому. Дуже точно його характеризує, наприклад, сучасна російська письменниця Олеся Ніколаєва, говорячи у своїй роботі «Православ’я і творчість» про руйнування традиційних ціннісних установок і створення нової міфології та ідеології. «Критерії стають долею суб’єктивізму: «подобається — не подобається». Опозиції «добра» і «зла», «гарного» і «поганого», «художнього» і «бездарного» знімаються, на їхньому місці опиняється нова пара: «цікаве» — «нецікаве». Зле, погане і бездарне у такий спосіб одержать шанс відбутися як «цікаве». Що ми, власне, і спостерігаємо на наших блакитних екранах. Безумовно, для масового глядача який-небудь супермен, який кладе трупи штабелями, цікавіший (оскільки легший для сприйняття), аніж бентежний герой-інтелігент, який переживає після того, як зробив аморальний вчинок. Про те, що цікавіше, свідчать і щомісячні десятки найбільш рейтингових програм (дані AGB Ukraine по 25 обласних центрах — населенню, що досліджується на даний момент). Крім улюблених глядачем російських серіалів, часті гості в них — фільми з дуже красномовними назвами: «Захват», «Засуджений до смерті» і т.п. Це, втім, — «вершини» жанру. Дешевої «туфти» набагато більше, вона-то і становить найбільшу небезпеку. То що, якщо масовий глядач «хаває» — будемо продовжувати годувати? А як же думка освіченої частини суспільства? Адже відповідно до інформації, розміщеної на сайті вже згаданої компанії AGB Ukraine (www.agb.com.ua), існує можливість проаналізувати телевізійну аудиторію України досить докладно: за віком (із кроком у рік), за статевою ознакою, за соціальним станом, за ступенем зайнятості, за освітою, за професією і т.д. То невже смаки масової аудиторії можна однозначно екстраполювати на смаки тієї освіченої меншості, до якої, мабуть, і належить найбільш платоспроможне населення. На яку, як ми пам’ятаємо, і орієнтується рекламодавець у першу чергу. Чи ж наша еліта теж віддає перевагу дешевому — з усіх поглядiв — кіно? «День» спробував розібратися в ситуації, що склалася з кінопоказом. І для початку звернувся до самих телевізійників із проханням розповісти про пріоритети у сфері кінопоказу і критерії добору фільмів.

«ЖАБИ В ЦУКРІ»

Олексій САХАЛТУЄВ,
головний редактор кінопрограм «1+1»:

— Комерційне телебачення завжди орієнтується на смаки глядачів. Звичайно, кожен канал має якусь свою цільову аудиторію: в когось — це старші люди, в когось — молодь і, звісно, це й визначає критерії відбору фільмів і основні принципи програмування.

Ми намагаємося давати нашим глядачам якісний телевізійний продукт, що найбільш відповідає їхнім смакам і їхнім побажанням. Намагаємося підтримувати в ефірі певну гармонію жанрів. Скажімо, «екшн» бажано «розбавляти» комедіями. Поряд з американським продуктом обов’язково має бути присутній український та російський. Тобто ми намагаємося максимально широко представити весь кінопроцес. Але є певний продукт, який ніяк не можна програмувати в прайм- тайм. Наприклад, авангардне кіно або стара класика. «1+1», здається, вперше в історії комерційного українського телебачення заснував спеціальну рубрику «Аргумент кіно», розраховану якраз на сінефільську аудиторію.

Загальна тенденція така — ми прагнемо дати продукт, який був би цікавий глядачам. Насправді, якби люди не дивилися ті чи інші фільми, їх ніколи не було б в ефірі — принаймні, у ключові часові проміжки. Тобто люди дійсно отримують те телебачення, яке самі хочуть. Повірте мені, якби великим успіхом користувалися, скажімо, німі вестерни 20-х років, то — незалежно від смаків програмістів — вони були б на всіх каналах.

Гліб КОРНІЛОВ,
заступник голови правління ЗАТ «Міжнародний Медіа Центр-СТБ»:

— Три чверті аудиторії СТБ складають жителі великих і середніх міст віком від 15 до 55 років, з досить високим рівнем освіти. При цьому 58% аудиторії належить до середнього соціально-економічного класу, і ще понад 11% — до вищого. Ці люди хочуть бачити якісне, незатягане, досить розумне і різнопланове кіно. Тому у формуванні свого кінопоказу і доборі фільмів ми орієнтуємося на такі критерії, як неординарність, новизна, різноманітність і добротність. Саме тому на початку року ми проводили акцію «50 прем’єр за 50 днів», а зараз запускаємо «100 прем’єр за 100 днів». В основному ми орієнтуємося на американське і європейське кіно останніх 5-10 років. Причому частка європейського кіно у нас вища, ніж у інших телеканалів.

Звичайно, в ідеалі хотілося б заповнити весь ефір фільмами категорії «А» для сімейного перегляду і золотими французькими комедіями. Але де їх стільки візьмеш і де візьмеш стільки грошей?! Гарні рейтинги дають бойовики і екшн, хоча це, звичайно, далеко не найрозумніше кіно. Однак ми завжди намагаємося тримати баланс між масовим кіно: наприклад, одночасно з прем’єрами «Від світання до смеркання — 2, 3» ми також робили прем’єри «Гамлета», «Онєгіна», «Танцюючої в темряві» тощо.

Сьогодні, безумовно, існує проблема надлишку насильства на телеекранах. Але ми для себе не відносимо до неприпустимого бійки, перестрілки, катастрофи — це те, чим завжди жив кінематограф, і практично не показуємо, а якщо і показуємо, то лише «у ніч», фільми з «персоніфікованим» насильством, де один персонаж довго і грунтовно знущається, переслідує, убиває, принижує іншого. Також «у ніч» показуємо еротику, як на те вказують обмеження у дозвільних посвідченнях Міністерства культури. У показі еротики не бачимо нічого поганого — це дуже важлива і аж ніяк не низька чи брудна частина людського життя, а всі сторони життя повинні знаходити своє відображення в кіно. До того ж, у нас у країні сьогодні від’ємна народжуваність...

Валерій ГРОССМАН,
програмний директор телекомпанії «ТЕТ»:

— Підходи досить різні, навіть не тому, що одні канали — загальнонаціональні, а інші — регіональні. Хоча це, зрозуміло, теж позначається. В основному на тому, який кошторис на придбання кінофільмів. Ті канали, у яких кошторис досить великий (це, насамперед, «1+1», «Інтер» і «Новий канал», що примикає до них), можуть собі дозволити так звані точкові закупівлі. Вони знають, яке кіно їм потрібне, і це кіно купують абсолютно цілеспрямовано. А іншим доводиться задовольнятися так званими пакетними закупівлями. Тобто я, наприклад, не можу собі дозволити купити фільм, який мені дуже хотілося б показати. Я можу знайти фільм, який мене цікавить, але мені обов’язково прикладуть до нього пакет із двадцяти-тридцяти назв, серед яких половина, на жаль, — далеко не ті фільми, які я би хотів показувати. Але виходячи із наявних коштів, поступати інакше я просто не можу. Я можу купувати кіно лише не дуже дороге. Зрозуміло, «туфти» на екранах з’являється значно більше, ніж навіть здається на перший погляд, тому що, на превеликий жаль, ми орієнтуємося ще і на так звані рейтинги. У цьому смислі складається враження, що взагалі найідеальніше кіно для наших глядачів — це кіно за участю Джекі Чана. Воно у нас дає високі рейтинги завжди — скільки його не показуй. Але й у принципі наші регіональні канали навряд чи можуть собі зараз дозволити, скажімо, перші покази. Тобто ми можемо показувати гарне кіно (скажімо, чарівний, на мій погляд, фільм Марти Файнс «Онєгін» тощо), але ми показуємо його далеко не першим і навіть, на жаль, не другим. Єдине, чим гарні такі канали, як наш, у плані кінопоказу, так це тим, що глядачі, які пропустили той чи інший фільм на крупних каналах, можуть його подивитися у нас. Крім того, такі канали, як наш, можуть показувати фільми, які, скажімо, інші канали застерігаються показувати. Гарні фільми, які рейтингу свідомо не дадуть, але ми можемо собі таке дозволити. СТБ взагалі показує подарунки кіногурманам.

У той же час є таке чудове прислів’я, яким постійно керуються ті, хто формує програму того чи іншого каналу, зокрема, кінопоказ: глядач — це не ти. Тобто, якби я формував кінопоказ за своїм смаком, то, зрозуміло, він був би видатним. Але мене б звільнили через місяць, тому що рейтинги б різко впали майже до нуля. Я люблю розповідати таку історію. Коли я працював на каналі СТБ, на самому початку його становлення, до мене з’явилися представники однієї фірми і за дуже низькою ціною запропонували «велику купу» гонконзьких бойовиків. Причому гонконзьких бойовиків такого класу, у порівнянні з якими, скажімо, герой Джекі Чана — це Гамлет. Не можу сказати, щоб я був тоді молодий, але дурний: я гордо все це відкинув. А ось, скажімо, мій колега з московського каналу REN TV Андрій Дементьєв — людина ніяк не дурніша за мене — все це купив. І поставив у ефір під рубрикою «Погане кіно». Тобто він ніби і совість свою очистив (усі знають, що Андрій Дементьєв знає, що це погане кіно), але на самому початку становлення каналу REN TV такого рейтингу, який давало ось це все «фуфло», яке він в ефір поставив, не давало нічого взагалі. Канал взагалі на цьому протримався.

Коли говорять, що телебачення своїм кінопоказом повинно виховувати, то це говорять люди як мінімум наївні, оскільки люди вже якимось чином виховані матір’ю і батьком. Мені ось, скажімо, як Собакевичу, жабу хоч цукром обсипай, я її їсти не буду, а комусь така жаба дуже сподобається. Ну, ми не показуємо, скажімо, слабо прикриту «порнуху». Народ хоче її бачити — він її бачить. Якби народ цього не хотів...

Але ось для нас критерій відбору — показувати кіно як мінімум категорії В. Фільми категорії С уже не показуємо. Тобто ми намагаємося показувати кіно не погане.

Що стосується рейтингів, то в рейтингах, які надає AGB, можна сумніватися якоюсь мірою, можна вважати, що там, мовляв, якихось 0,03% перебільшено, зменшено, але ось я регулярно отримую ці рейтинги, регулярно дивлюся, і я їм вірю. Зараз навіть глядач з вищою освітою... Хоча що таке глядач з вищою освітою? Скажімо, глядачу з вищою технічною освітою — будь-якому середньому інженеру, будь-якому середньому підприємцю, який саме із тих безробітних інженерів вийшов, — чи цікаво буде дивитися «Заводний апельсин» чи фільми Бунюеля? Або що таке еліта у вашому уявленні? Наша «еліта» дивиться Джекі Чана. Скажімо, я у своїй пристрасті — постійний відвідувач книжкового ринку на Петрівці і постійно зіштовхуюся з тим, що деякі книги, зокрема, книги «О.Г.И.» (елітарне видавництво в Москві) на Петрівці практично не представлені. Починаю розмовляти з продавцями, запитувати, чому б цю літературу сюди не возити, адже в Москві вона, в принципі, є. На що мені говорять: «Так у Москві на неї і попит є. А так ми вам можемо привезти, але це буде коштувати дуже дорого, тому що ми будемо везти ці книги в одному- двох екземплярах. Три ми вже не продамо». На превеликий жаль, при всій повазі до міста Києва, у якому я живу, київська еліта відрізняється навіть від московської еліти в цьому плані. У нас дуже небагато людей, які цікавляться, грубо кажучи, книгами видавництва «О.Г.И.» чи фільмами Бунюеля. Мені скажуть: але ж кінозали на кінофестивалі «Молодість» цілком заповнюються. Справді, це так. І не можна було потрапити на фільм Стеллінга «Ні потягів, ні літаків». Але зараз цей фільм лежить на розвалах касет, його ніхто не купує. Тому що немає ажіотажу. Можливо, такий ажіотаж треба створювати, але для цього знову-таки потрібні гроші, яких у каналів немає. Все так чи інакше упирається в гроші. Якщо у мене немає грошей для того, щоб купити гарне кіно, то я можу хотіти чого завгодно, але показувати я буду «Збруя бога».

МІНУС СІМСОТ

З проханням розповісти про своє бачення ситуації «День» звернувся також до заступника держсекретаря Міністерства культури та мистецтв України Ганни ЧМІЛЬ:

Ганна ЧМІЛЬ,
заступник держсекретаря Міністерства культури та мистецтв України:

— На сьогоднішній день ситуація, яка склалася в інформаційному просторі, не може задовольнити нікого. З одного боку, на законодавчому рівні норми публічного показу врегульовані. Тобто, відповідно з Законом «Про кінематографію», вся кінопродукція, що публічно демонструється, має мати державне прокатне посвідчення на право публічного показу. У цьому державному прокатному посвідченні обов’язково зазначається глядацька аудиторія, для якої призначено той чи інший фільм. Обов’язково вказується час, коли його можна показувати. Визначається жанр фільму і таке інше. На сьогоднішній день я не можу сказати, що на українських телевізійних каналах усі фільми демонструються з державним прокатним посвідченням. Я можу сказати, що з допомогою цього державного прокатного посвідчення за останні роки вдалося все-таки змусити телевізійні компанії рахуватися із тим, що є певні умови публічного показу кінопродукції в Україні, але повністю знищити піратський показ не вдалося. На сьогоднішній день можна сказати, що десь тридцять відсотків фільмів — навіть на загальнонаціональних каналах — часто демонструються без державного прокатного посвідчення. Я вже не кажу про кабельне телебачення. Це — перший момент.

Другий момент — Законом «Про кінематографію» передбачена тридцятивідсоткова квота національного екранного часу. Що це означає? Це означає, що 30% усієї кінопродукції, яка демонструється на телевізійних каналах, має бути продукцією або власного виробництва телекомпаній, або кінопродукцією, виробленою в Україні. Я вже не кажу про те, що Законом «Про телебачення і радіомовлення» передбачено, що 50% програмного забезпечення має бути власного виробництва. На сьогоднішній день ні перша, ні друга вимога однозначно не виконується. І дуже часто на дискусіях з керівниками телевізійних компаній вони заявляють про те, що не в змозі забезпечити ту ж 30-відсоткову квоту. На що у мене є одне резонне зауваження. Ніде, в жодній країні світу, кінофільм не є основним програмним продуктом. А у нас на сьогоднішній день буквально всі канали левову частину свого програмного забезпечення відводять показу фільмів — закордонних, як правило. Не можете зробити кінофільм власного виробництва? Тоді робіть програми, не обов’язково заміною має бути тільки закордонний фільм. Я можу зрозуміти представників телекомпаній: на сьогоднішній день купити готову продукцію набагато легше і економічно вигідніше, ніж постійно вкладати кошти у виробництво. Хоча маю відзначити деякі позитивні тенденції, які вже, на щастя, почали в Україні вимальовуватись. Суть їх полягає в тому, що, наприклад, і студія «1+1», і канал «Інтер», і на сьогоднішній день «Новий канал» почали знімати телевізійні серіали. Подобаються вони чи не подобаються, розраховані вони на всіх чи ні — це вже зовсім інше питання, але все-таки вони почали з’являтися. І я думаю, що це — перший крок, власне, до того, щоб якось змінювати ситуацію в інформаційному просторі.

Безумовно, що сьогодні дуже багато нарікань з боку громадськості (особливо — з боку вчителів, людей, які мають відношення до підростаючого покоління) щодо того, що наші екрани наповнені жахом, насиллям і таке інше. І дуже часто є претензії до комісії Міністерства культури, яка, відповідно до діючої законодавчої бази, є тим органом, який критерійно визначає, чи можна той чи інший фільм випускати на екран, чи не можна. Але за 2001 рік на підставі експертних висновків членів цієї комісії ми заборонили показ в Україні близько семисот фільмів. Це фільми, які пропагували порно, секс, насилля — притому в досить грубих формах. На підставі висновків експертів Міністерства культури порушено дуже багато кримінальних справ щодо тих, хто займався розповсюдженням цих фільмів на відеоринку і, безумовно, на телевізійних екранах. Це стосується більше операторів кабельного ТБ. Безумовно, що є багато зауважень щодо об’єктивності цієї експертної комісії. Але на сьогоднішній день критерії, що таке порно, що таке секс, що таке жахи, визначені. Визначені вони були в загальноєвропейському контексті, і ми дотримуємося саме загальноєвропейських визначень. Ясно, що ми всі по-своєму оцінюємо фільми такого роду, тому що кожна країна, кожна культура сама виробляє оці критерії, і треба враховувати специфіку способу життя, національної ментальності і таке інше. І тому часто буває так, що в нас виникає багато спірних питань з дистриб’юторами, які, придбавши той чи інший фільм, не згодні з тим, що ми виставляємо ті чи інші обмеження. Але ми абсолютно відкриті і вмотивовано це визначаємо — на підставі точки зору більшості експертів, які на сьогоднішній день діють при Міністерстві культури. Ви, мабуть, також чули про те, що колегія Держкомінформполітики створила раду на громадських засадах, яка буде намагатися впливати на формування інформаційного простору, щоб не допускати туди оцього насилля і т.п. Я вітаю цей крок. Безумовно, що в громадянському суспільстві усе суспільство має сприяти прийняттю ефективних управлінських рішень. Але я ще раз підкреслюю, що без бажання з боку державних органів і з боку керівників телевізійних каналів змінювати ситуацію змінюватися нічого не буде.

ТБ «БЕЗ МИЛА»

А як долають хворобу «рейтингоманії» у Росії? Розповісти про це погодився головний редактор інформаційної служби ICTV росіянин Дмитро КИСЕЛЬОВ:

Дмитро КИСЕЛЬОВ,
головний редактор інформаційної служби ICTV:

— У Росії імідж і бізнес нероздільні. Про це заявив глава медіа-холдингу «Газпрому» Борис Йордан. Образ каналу і бізнес нероздільні, оскільки який образ — така й аудиторія. Люди заможні і представники середнього класу не будуть дивитися порно і криваві, дешеві американські фільми категорії C, незважаючи на те, що ці фільми можуть розраховувати на більш високий рейтинг. Тому що середній клас фактично не є середнім ні в Росії, ні в Україні (оскільки ці люди не є більшістю), то канали розуміють, що потрібно йти на вимір рейтингу в цільовій аудиторії, тобто у певних прошарках суспільства і поставляти їм відповідні передачі. Канал ТНТ, наприклад, поставляє передачі більш вульгарного плану (скажімо, вони купили у каналу СТС проект «Вікна», де провінційні актори грають другосортні побутові історії). А канал НТВ цього ніколи не поставить, оскільки його аудиторія — інша. Відповідно, рекламодавці розміщують свою рекламу, орієнтуючись на купівельну спроможність того чи іншого прошарку населення. Скажімо, купівельна спроможність аудиторії каналу НТВ, незважаючи на, можливо, менший рейтинг, ніж у ГРТ, значно більша. Так що тут елементарно — там ставляться більш якісні фільми, оскільки вищі моральні запити. (Звичайно, що люди стали багатими, тому що вони моральні, а не вони моральні, тому що багаті. Все логічно — система цінностей визначає ваше становище в суспільстві).

А є інші канали. Скажімо, старий ТБ-6, що постійно прогорав і був постійно збитковим, був розрахований на молодіжну, тінейджерську аудиторію, на п’ятнадцятирічних підлітків, які погано вчаться і взагалі — із неблагополучних сімей. У каналу був рейтинг, але були проблеми з рекламою, оскільки, скажімо, найбільший у світі рекламодавець — компанія «Проктер енд Гембл», яка випускає миючі засоби, не давала туди рекламу. Навіть рекламу мила, оскільки ці люди мила не купують: вони не миються. Все дуже просто. Відповідно, даремно там рекламувати ексклюзивні автомобілі і стильний одяг, оскільки ці люди одяг не змінюють. Тому, як мені здається, нам потрібно краще вивчати аудиторію і тут, в Україні. Канали повинні себе позиціонувати. І тоді буде все зрозуміло — хто на яку аудиторію розраховує. А просто «масова аудиторія» для професійного рекламодавця — ніщо. Звідси — і якість фільмів, і підбір програм, і рівень коментарів із усіма наслідками, що випливають.

«ВИЩЕ І НИЖЧЕ ТАБУРЕТКИ»

Що стосується «рівня», то оцінити його «День» попросив телекритиків, звернувшись до них із таким запитанням: «Який із українських чи російських каналів найкраще справляється із завданням утримувати баланс між необхідністю орієнтуватися на рейтинги і водночас витримувати певний етичний і естетичний рівень?»

Ганна ШЕРМАН,
інтернет-видання «Телекритика»:

— З російських каналів, як мені здається, це, насамперед, НТВ і ГРТ, тому що ось такий збалансований підхід до кінопоказу, як правило, супроводжується якимось дуже виразним артикулюванням цього кінопоказу. Тобто йдеться, насамперед, про свідоме вибудовування політики кінопоказу. І саме коли збалансована політика, коли вона ніби продекларована, тоді й сам кінопоказ взагалі відповідає певним критеріям — і масовості, і касовості, і художнім критеріям. Що стосується моральності... За великим рахунком, у чому аморальність низькосортних фільмів, що у волаючій кількості представлені, припустимо, на СТБ чи на ICTV, чи на тому ж «Новому каналі»? Аморальність саме у відсутності професійного рівня. Тобто рівень «нижче табуретки» саме і є аморальним.

Якщо ж говорити про те, який із українських каналів найкраще справляється з обговорюваним завданням, то я думаю, що все-таки це «1+1». Можливо, останнім часом якогось елітарного кіно у них стало менше, ніж за старих часів, але, у всякому разi, фактор усвідомленого добору фільмів для показу явно присутній. І вони не дозволяють собі демонструвати відверті покидьки кіновиробництва. На «1+1», у всякому разi, ні відвертої порнографії, ні дешевих жахів, що холодять кров, я не бачила жодного разу. Я вважаю, що у цьому смислі нижнього рівня ось цього морального бар’єру вони дотримуються стабільно. Інша справа, що, можливо, вони верхню планку не завжди тримають. Але тут уже, як говориться, вибирати не доводиться...

Наталя ВЛАЩЕНКО,
телекритик:

— Я думаю, що це «1+1» і «Новий». У принципі, «1+1» купує фільми найдорожчих пакетів, і зазвичай прем’єри проходять у них. Те ж саме можна сказати стосовно «Нового»: він купує в масі своїй фільми досить високої якості.

МОДЕЛЮЮЧИ СУСПІЛЬСТВО

Втім, картина в цілому від цього більш райдужною не стає. З одного боку, продовжують лунати докори на адресу телеканалів щодо якості кінопоказу — мовляв, багато еротики, багато насильства тощо. Але з другого боку, чуємо про те, що подібне кіно саме і є найбільш рейтинговим. Так, можливо, ми просто не знаємо своє суспільство? Можливо, ми просто вважаємо себе розумнішими, ніж є насправді?

Ольга БАЛАКІРЄВА,
кандидат соціологічних наук, директор центру «Соціальний моніторинг»:

— Мені здається, що тут є декілька факторів, тому що відокремити суспільство від впливу мас-медіа взагалі (і в тому числі — телевізійного кінопоказу) практично неможливо. З одного боку, суспільство формує запит до телепоказу. Але, з другого боку, і телепоказ впливає на формування смаків і переваг суспільства. Якщо ми подивимося, що пропонує сьогодні телебачення, в тому числі у прайм- тайм, то, звичайно, про формування у суспільства гарного смаку, про позитивний вплив ТБ на суспільство, на мій погляд, говорити дуже важко. Дуже багато бойовиків, дуже багато фільмів зі сценами насильства, фільмів жахів. Дуже мало сучасних українських фільмів. Можна сказати, що їх практично немає на сьогоднішній день. Є яскраві винятки й окремі серіали, але якщо говорити про сучасні художні повнометражні фільми — українських чи інших країн СНД — то їх практично немає. Але ж є ще все-таки гарна спадщина радянського періоду.

І в результаті виходить, що дивляться сьогодні телеглядачі те, що показують, те, що сьогодні пропонується. Якщо ми врахуємо величезний вплив телебачення, у тому числі і художніх фільмів, то виходить, що вони формують світогляд, вони формують систему цінностей, культуру життя, культуру відносин, правила спілкування, врешті-решт. І для суспільства телебачення в даному випадку, і телевізійний кінопоказ у тому числі, відіграє роль своєрідного механізму підштовхування до формування світогляду в цілому. Але телевізійний кінопоказ ПОВИНЕН, зокрема, відігравати роль механізму самоудосконалення суспільства. Нормальне суспільство повинно у своєму функціонуванні розвиватися шляхом самозбереження і самоудосконалення. І чи дає таку можливість, чи реалізує ці свої функції, цей свій механізм сьогодні телевізійний кінопоказ? Мені здається, що ні. І тут ми повинні говорити в тому числі і про певну відповідальність самих телеканалів, хоч і комерційних. Тому що, якщо вони сформують певне суспільство — вони через якийсь час самі від цього постраждають. І постраждає саме суспільство.

Якщо ж ми будемо говорити про рейтинги, то фактично сьогодні українські мас-медіа мають один рейтинг, ця сфера фактично монополізована. З іншого боку, замовниками цього рейтингу і його фінансистів виступають самі ж телеканали. Тому, на мій погляд, він сьогодні не є незалежним. Сьогодні можна причепитися до якості цього рейтингу за цілою низкою показників. Немає інших рейтингів. Тому, на мій погляд, ми сьогодні не можемо говорити про існування незалежного цивілізованого рейтингу для українських мас-медіа. І в цьому контексті високі рейтинги низькосортних фільмів виправданням бути просто не можуть.

P.S. Так що все-таки вигідніше в результаті для самих телекомпаній — орієнтація на якість, на власне виробництво, робота на перспективу чи відтворення дешевого закордонного телепродукту? Що вигідніше, якщо брати до уваги не тільки інтереси сьогоднішнього дня, але і той факт, що телебачення є наймогутнішою силою, яка соціалізує, яка, значною мірою, моделює суспільство, формує критерії, за якими воно живе? Можливо, якщо комерційні канали не здатні зіскочити з голки «рейтингоманії», взяти на себе відповідальність за формування у суспільства здорового смаку повинно державне ТБ, яке за рахунок цього суспільства й існує? «День» готовий продовжити дискусію.