ЩОДЕННИК

Інколи я просто дивуюся, які химерні картини може створювати природа. Прогулянка лісом, особливо для тих, хто любить спостерігати, любить вбирати в себе нові враження, любить слухати і чути, може перетворитися на екскурсію аж ніяк не менш інформативну за відвідини найвідомішого музею у світі. Форми — стовбура, коріння, крони, свіжих пагонів, листків, завжди неповторні. Всі ці незбагненні лінії розбурхують твою фантазію й ніби трошки подразнюють тебе: «Ан як, тобі таке вигадати?.. Ось тобі дивацтва матінки-природи! Ні вона не робить повторів». «Філософствуєш?..» — запитую себе. Як з такого крихітного зернятка народжується щось величне, щоб потім знову піти в землю? Філософствуєш?.. Як з цеглини народжується мур, будівля, будинок, фортеця? Як через віки вони стають для нас пам’яткою, а ми, «невміхи» їх зберегти, креслимо незрозумілі нові проекти, як замки на піску, гадаючи, нібито прямуємо до Європи; нищимо наше справжнє багатство, як невігласи, як туземці, яким показали блискуче скельце, і вони вже ладні віддати за нього неоціненний скарб — той, що накопичувався віками в нас же, для нас.

А що далі? А далі — у нас виростуть модні супермаркети, закусочні, центри відпочинку, вони витіснять «справжні» будівлі, храми, які б могли нам ой як багато чого розповісти, якби ми спитали. А ми спитали? А чи хотіли чути відповідь, чи все частіше затуляли вуха? А далі треба думати, міркувати треба, дозволю собі погратися словами, тобто мірку іншу приміряти до того, що є справжнє, а що так — намагання видати за справжнє, за думку мас. Ось і маємо реакцію ображеної дитини, яка прагне наслідувати дорослих, а от з чого почати: чи то одяг завеликий натягти (до Європи ж прагнемо, до неї, матінки), чи то косметику мамину використати, на яку відразу ж запротестує ніжне дитяче личко. Подорослішати — це все ж, мабуть, почати цінувати своє, зростити його у собі. Тоді можна сказати, що ти починаєш жити.