Ми не повинні бути байдужими до подій у державі

Може, Вам видасться банальним, але я за роки незалежності спочатку цінував газету «Час тайм», пізніше «Час», а останні три-чотири роки — газету «День». Ціную у вашій газеті перш за все публікацію аналітичних статей, які заінтриговують читача, змушують його думати, аналізувати наболілі державні проблеми і разом з тим допомагають визріванню власної позиції, власної думки щодо всього, що нас оточує, і тих, хто нас оточує.

Я вже пенсіонер з великим пенсійним стажем, і все своє свідоме життя мріяв про те, що настане день, день дійсно незалежної, а не тільки декларованої, української держави. На превеликий жаль, збігають роки, а цей день все далі віддаляється від таких, як я. У цьому, я переконаний, є причини як об’єктивні, так і суб’єктивні.

Суб’єктивізм я вбачаю в тому, що в Україні немає справжнього державного лідера, справжніх політиків, патріотично налаштованих, які б бачили перед собою основну мету: законодавчо допомогти українському народові домогтися дійсної незалежності, стати багатим і зайняти пристойну нішу в загальній сім’ї європейських народів.

Стати реальним державним чи партійним лідером може людина, яка має для цього певні фахові здібності, знання, інтелект, знає мову, історію та культуру свого народу тощо. Причому в процесі такого становлення їй потрібна певна підтримка як в народі, так і серед певних владних державних структур.

Такі якості у конкретних національно свідомих діячів були і є. Взяти хоча б колишнього міністра оборони Костянтина Морозова, колишнього міністра закордонних справ Бориса Тарасюка, є такі серед окремих депутатів, членів уряду, громадських організацій, окремих підприємців. Але, на превеликий жаль, менталітет наших окремих державних мужів такий, що старший начальник не потерпить, щоб серед підлеглих були розумніші за нього.

Це поки що не вилікувана проблема в нашій державі, і поки вона буде мати місце, поки сьогоднішні державні й партійні діячі не змінять своїх поглядів у цьому плані, справжніх лідерів у нашій державі і в наших партіях не буде при владі. І ми будемо й надалі «мати те, що маємо».

Тому громадськість не повинна бути байдужою до подій, які відбуваються в нашій державі. У кожному подібному випадку, як, наприклад, відставка Віктора Медведчука або призначення на державні посади людей, які мріють не про незалежну державу, а про свою незалежну кишеню, бити на сполох, використовуючи перш за все пресу. По-друге, під час наступних виборів необхідно використати своє волевиявлення, щоб до майбутнього парламенту не пролізли через запасні входи і виходи чужі і глухі до наших національних нужд і проблем представники.

Такі випадки дають про себе знати в партійних осередках, які привели до того, що в Україні є близько 150 партій і жодного реального лідера, а лише міжусобна боротьба за портфелі.

Я вірю, що рядові члени партій, у першу чергу «рухівці», «республіканці», тi, у назві яких присутнє слово «християнська», і ряду інших, які стоять на патріотичних, державницьких позиціях, наберуться сміливості і в майбутньому об’єднаються в єдину потужну, патріотично-державницьку партію, конституційним шляхом прийдуть до влади і почнуть справжню, а не декларовану розбудову української незалежної держави, проведуть не на словах, а на ділі економічну реформу. Боже, їм єдність подай.