КОМЕНТАРI
Володимир ПАНІОТТО , доктор філософських наук, директор Київського міжнародного інституту соціології:
— На сьогоднішній день ми маємо дуже мало порівняльних досліджень рівня ксенофобії в Україні й Росії. Порівняно зі старими американськими дослідженнями, цей рівень залишається високим в обох країнах. Причини цього криються, на мою думку, у теперішньому становищі, труднощах, які переживають люди. За нашими даними, графіки рівня задоволеності населення матеріальним становищем і рівень ксенофобії йдуть поруч. Сказати, де вищий рівень ксенофобії — в Україні чи в Росії, я зараз не можу, хоча ми займаємося таким відслідковуванням. Зараз ми з російськими колегами плануємо одержати грант на проведення великого порівняльного дослідження. Рівень ксенофобії в Україні зростав з 1992 го по1998 й роки, далі він стабілізувався. В Росії на сьогодні існують фактори, які пов’язані ще й з чеченською війною, загрозою життю, можливими терористичними актами чеченців. На Україні ця ситуація може позначитись через велику кількість російсько-українського населення, російську медіа-присутність в Україні.
Юрій ЛЕВАДА , директор Всеросійського центру вивчення громадської думки, Москва:
— Ксенофобія у нас має багато причин. Одна з них — те, що російське населення негативно ставиться до приїжджих, особливо з півдня. Це було причиною багатьох сутичок, щоправда, не таких великих, як остання, але багато разів такі інциденти відбувалися і у Москві, і в інших містах. Біда в тому, що ніколи не знаходять винних і населення до цього активного протесту не висловлює. Українці не входять до числа людей, яких вважають чужими. Щоправда, у нас багато українських робітників-будівельників, але до цього ставляться досить спокійно. Я думаю, в Україні також є приїжджі і підозрюю, що до них також не завжди добре ставляться.
Є вген ГОЛОВАХА , доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту соціології:
— Розвиток російського суспільства йде шляхом встановлення авторитарного правління з елементами етнофобії, імперської ідеології. Деякі елементи фашизму присутні в ідеології російської еліти і в масових настроях. Передісторія цього така: після жовтневого конфлікту в 1993 році у Москві в російському суспільстві загострилася соціальна ситуація. На фоні цього загострення на виборах перемагає партія Жириновського, який, висловлюючи відверто нацистські, ксенофобські лозунги і отримавши максимум голосів, продемонстрував іншій політичній еліті, у тому числі й демократичній, яким чином можна перемагати в Росії на виборах. Більшість російської еліти сприйняла це як сигнали керівництва до дії. Після чого різко змінилися акценти у бік шовіністичних, етнофобських тенденцій. Деякі політики намагалися кон’юнктурно заохочувати ці процеси. Наступним етапом була чеченська війна, в яку Єльцин втягнув Росію. Вона породила жахливий викид протистояння на етнонаціональній основі. Війна у Чечні викликала потік біженців з Кавказу до Росії, виживання яких далеко не завжди пов’язане із законослухняними діями. Але це не національна риса, а пов’язано з тим, що законослухняність — швидше виняток у російському або українському суспільстві. Щодо різного роду фашизоїдних організацій, то у Росії не було жодної протидії цьому. Більше того, за результатами наших досліджень, побутовий антисемітизм поширений в Україні більшою мірою. Але у нас немає політичного антисемітизму на відміну від Росії, а реальну загрозу для соціального життя суспільства представляє саме політична ксенофобія. У Росії відверто ксенофобські висловлювання дозволяють собі багато політиків, а російські ЗМІ надають можливість для цього таким політичним силам. Такого роду «ксенофобські дурниці» не можуть не викликати у слабких розумах, у розумах людей, перед якими маячить перспектива повоювати на Кавказі, певних зрушень. Хоч це не означає, що вся молодь Росії готова підтримати скінхедів, але проблема у масовому емоційному настрої, котрий виявляється у неприязні до представників інших національностей. На фоні такої суспільної атмосфери, в ситуації розбещеності політичної еліти, масового співчуття ксенофобським поглядам, звичайно ж, з’явиться й ударна сила в особі фашизоїдних організацій. Або російська держава остаточно здасться цим настроям або, сповідуючи і декларуючи демократичні цінності, почне чинити опір цим віянням. На щастя, в Україні, на відміну від інших пострадянських держав, не виробилася традиція політичної ксенофобії. Завдяки цьому ймовірність виникнення у нашій країні подібного роду явищ значно нижча, хоч абсолютно виключати її не можна. Тому події, що відбуваються у Росії, не істотно відіб’ються на Україні. У цьому випадку потрібна пильність трьох основних категорій: політиків, представників ЗМІ та інтелектуальної еліти.
