Дефолт слiв
Третій Всесвітній форум українців увечері 20 серпня завершив роботу. Заключному засіданню Форуму передувала копітка праця делегатів у секціях; саме там і відбувався конкретний аналіз реального стану справ у політичній, економічній, інформаційній, правовій, екологічній та всіх інших проблемних сферах суспільного життя.
Слід зазначити, що тональність виступів переважної більшості представників секцій була значно жорсткішою у порівнянні з багатьма презентованими в перший день роботи Форуму офіційними точками зору. Було сказано багато гострих слів про ситуацію в царині засобів масової інформації та інформаційної безпеки держави; про тривання кризи в економіці; про абсолютну невідкладність комплексу заходів із правової реформи; про численні проблеми українського жіноцтва... Звісно, список проблем можна продовжувати майже безкінечно.
Враження, яке склалося після прослуховування всіх виступів, можна підсумувати так: маємо цілковитий дефолт слів, нехай слів правдивих, тривожних, розумних та совісних. Геть усі слова вже сказані (і на цьому Форумі, і на двох попередніх), а отже, потрібні конкретні справи. Аж ніяк не применшуючи ролі діаспори, треба сказати з усією ясністю: допомога закордонних українців може лише більшою чи меншою мірою сприяти розв’язанню українських проблем, але вирішальну роль покликані відіграти громадяни України – такої, яка вона є тут і тепер.
Взагалі, відверто кажучи, лукавства ми ще не позбулися, особливо в наглядній агітації до Форуму, яка мала явний відбиток найгірших радянських зразків. Великі плакати на кшталт «Вся Україна — єдина родина!» (це що — благе побажання чи констатація факту? Якщо перше, то чи доречно це зараз?) чи (з Шевченкового «І мертвим, і живим...) «Обніміться, брати мої» (а Шевченко ж двома рядками нижче закликав, між іншим, обняти насамперед «найменшого брата», тобто найбільш злиденного. Як виконується цей його заповіт?) Оце все заважало, схоже, адекватному сприйняттю реальної України в очах діаспори.
Якщо вже говорити про класиків, то, мабуть, кожному українцеві доречно вчитатися в такі чудові рядки Івана Франка: «Мій сину, ти би менш балакав, Сам над собою менше плакав, На долю менше нарікав! На шлях тернистий сам подався І цупко по тернах подрався Чого ж ти іншого чекав?»
КОММЕНТАРИИ
Дмитро ПОНАМАРЧУК , директор агенції «Рух-Прес» (Київ):
— Перший день III Форуму складався не так як хотілося – Президент України мав би виступити з більш, не те що б глобальною, а фундаментальною промовою. Адже 10 років для життя держави досить великий час, час її становлення. І звичайно, все те, що можна було зробити краще, було зроблено не належним чином. Але прогрес є, і він у тому, що Президент (очевидно, послухавши вчорашні заяви багатьох партій і організацій) запросив на відкриття Форуму ієрархів справжньої, національної української Церкви. Більше часу в доповіді потрібно було присвятити економічній співпраці, інтеграції зі світовою економікою (насамперед Заходу).
Варто відзначити, дуже добру відповідь на запитання, яке пролунало кілька місяців тому – щоби представники української спільноти в світі сказали, що вони зробили для України. Сьогодні на це запитання чітко відповів Президент Світового Конгресу українців пан Аскольд Лозинський. І хоча він значно перебрав регламент, але дав широкий звіт (і по співпраці з ОБСЕ в тому числі – ця організація порушила питання щодо української церкви в Ногінську під Москвою; п. Аскольд порушив також питання стосовно 20 мільйонів українців у Росії – східної діаспори). Хоча слово діаспора не українське, його треба замінити – українська спільнота у світі, що є більш природньо. Звичайно, одне з головних побажань до Форуму – це значно омолодити Українську Всесвітню Координаційну Раду, орган, який обирається Форумом, що є українським громадським парламентом у світі, і багато, навіть iз тих людей, що чимало зробили для українства, повинні просто поступитися місцями для перспективної молоді, що набула досвіду за 10 років незалежності.
Євген СВЕРСТЮК , письменник, філософ, головний редактор газети «Наша віра» (Київ):
— Я вважаю, що на такому Форумі має стояти питання не про окремі досягнення і вади, а про честь, гідність, про законність, якими повинна бути наповнена незалежність держави. Без цих понять держава, як організм без хребта. Великі, безперечно, і успішні кроки були зроблені за 10 років, на перший погляд програшні, а насправді, стратегічно доцільні – відречення від атомної зброї, ракет, Чорнобильської АЕС. І тут миролюбність Української держави можна оцінити позитивно. Але є і абсолютна, безпринципна беззахисність по відношенню до брутального наступу російських засобів масової інформації; абсолютна беззахисність українського інформаційного простору; відсутність бажання плекати культуру і, навіть, відсутність культурологічного каналу. Незатребуваність українських культурних сил в українській державі – це моральна капітуляція, фіаско, це речі, абсолютно несумісні з незалежністю країни.
Не все може бути адресоване урядові – і не можна від нього занадто багато вимагати. Але ми повинні вимагати влади з людським обличчям; раз ми сміли вимагати в ті чорні часи «соціалізму з людським обличчям» і за це саджали.
