Кожній партії — свій ювілей Незалежності?
Повідомлення про те, що з ініціативи обох Рухів у столиці планується низка заходів, присвячених 10-річчю проголошення незалежності України, не привернуло б особливої уваги, якби один із координаторів цих заходів Василь Червоній не оголосив їх альтернативними офіційним ювілейним святкуванням. Влада, мовляв, не прийняла наш сценарій, так ми втілимо його в життя самі.
Виникає запитання, а чому, власне, влада мала приймати сценарій святкування державного свята однієї або двох партій, нехай і авторитетних серед своїх прихильників? Чого було взагалі до влади звертатися? Якщо той же Червоній такий авторитетний і популярний в народі, то нехай і проводить на здоров’я будь-які акції, що не протирічать чинному законодавству. Ніхто, здається, не забороняє покладати вінки до могил чи проводити молебні. Причина дивних заяв костенківського активіста вбачається дещо в іншому.
Вже скоро десять років як частина політиків не має жодних заслуг, окрім «боротьби за незалежність», за що їм, на їхню думку, належить до кінця життя користуватися загальною повагою, пошаною і певними матеріальними благами. Що цікаво, об’єктивно такими ж заслуженими борцями за незалежність можуть вважати себе всі депутати, що голосували «за» 24 серпня 1991 року. Але ж «націонал-демократів» серед них — меншість. Тому насправді дякувати за незалежність нашої держави українці мають не стільки активістам Руху, скільки комуністам на чолі з Леонідом Кравчуком, що прийняли десять років тому непросте для себе рішення, порушивши партійну дисципліну.
Із майже трьохсот депутатів того парламенту, які ухвалили історичний Акт про державну незалежність, лише кілька десятків продовжують паразитувати на своїй ролі у здобутті державного суверенітету. Решта або відійшли від великої політики, або зробили за десять років ще багато чого важливого і суспільно значущого. І взагалі, хіба не за єдність всіх українців виступали рухівці на початку дев’яностих? Хто ж тепер підштовхує їх до окремого відзначення всенародного свята? Можна зрозуміти кількох нардепів, яким не дали, як раніше, послати на Всесвітній форум українців своїх друзів і знайомих. А ось бажання піти 24 серпня до могили В’ячеслава Чорновола керівникам УНР краще було б не афішувати. Туди Костенко з компанією можуть ходити хіба що поодинці і тихо каятись перед загиблим лідером Руху за свої, хотілося б думати, помилки. Бо мало ще часу пройшло. І якщо події 1991-го вже можна тлумачити по-різному, то забувати те, що Чорновіл загинув, рятуючи Рух від розкольників, ще поки зарано.
Є ще один момент у «альтернативних заходах» рухівців на ювілей Незалежності. Він стосується чергового роздмухування міжцерковного протистояння. Говорити про недоцільність таких дій під час всенародного свята, здавалося б, зайве. Але тільки не для політиків, у яких залишилось аж занадто мало засобів, аби заявити про себе.
Залишається сподіватись, що керівники Руху і УНР встигнуть поправити призначеного ними аж занадто рішучого «координатора» і провести заплановані на свято заходи не окремо, а разом з усім народом. Бо ж Рухи у нас народні, чи не так?
Продовження теми на стор. "Подробиці"
