ЩОДЕННИК

Пам’ятаю в дитинстві, гортаючи в бібліотеці з другом сторінки журналу «Наука и жизнь», ми кепкували з японців. Журнал писав про непомірно високі ціни на джерельну воду, яка продавалася в тамтешніх крамницях. Ще б пак! Ми ж бо з цим клопоту не мали. На той час, граючи, приміром, узимку на скутій кригою річці в хокей, ми запросто могли собі дозволити напитися з ополонки чи, зачерпнувши жменею, з’їсти пригірщ снігу. Пасучи влітку корів, ми гамували спрагу зі степових джерел. Іноді, задля розваги, підсовували один одному в кварті несмачну дощову воду. Зрештою, їдучи в гості до міських родичів, теж проблем з водою не було: відкрий лишень у квартирі кран та й пий собі од пуза.

Минув час, і в наших крамницях з’явилися пластикові пляшки з «кришталево чистою». Докепкувалися.

Ще зовсім недавно шоком, принаймні для мене, була інформація про тих же японців, які встановлювали на вулицях великих міст автомати, де за доволі немалі гроші можна було подихати хвилину-другу чистим озонованим повітрям. Цього разу минуло зовсім небагато часу, і по нашому телебаченню передають, мовляв, у Києві рівень загазованості від автомобілів сягнув критичної межі, керівництво міста занепокоєне і має намір вжити рішучих заходів. Цілком можливо, що і в нас на вулицях небавом з’являться «дихальні апарати».

Отак і живемо: порція повітря — з автомата, ковток води — зі стерильної пляшки... На жаль, жодна з техногенних цивілізацій не винайшла рецепта, як закупорювати в пляшки щастя. Відкоркував, дихнув — і квит, щасливий. На тиждень, місяць чи й рік вистачить. Ми б хутко те перейняли. І ходили б усі щасливі.