ЗАПИТАННЯ «Дня»

Сергій ТЕЛЕШУН, доктор політичних наук, президент благодійного фонду «Співдружність»:

— Політичний екстремізм як політична течія існує поза замовленням. Є замовлення, а є поза замовленням. Це явище — наслідок політичної або економічної ситуації, яка складається в країні. А ось форми політичного екстремізму можуть бути як закономірні, тобто стихійні, так і штучні, які створюються для досягнення тих або інших політико-економічних цілей окремими групами впливу.

Умови для існування політичного екстремізму в Україні є. Він виникає тоді, коли частина найбільш політично активних, або люмпенізованих, або частина тих громадян, які не можуть реально відчути результат реалізації своїх прав і свобод, готові для того, щоб бути носіями екстреми, учасниками акцій протесту, які не завжди укладаються в правові норми існуючої держави. Взагалі екстремізм виникав як явище захисту від державної машини, яка, на думку громадян, не могла реалізувати їхні права і свободи. Носіями стихійного екстремізму, радикалізму, частково анархізму була найбільш активна частина інтелігенції, яка не могла реалізуватися в тому чи іншому політичному режимі. Вона знаходила підтримку і відгук у люмпенізованої частини населення.

А ось хто буде використовувати це явище, чи буде це стихійне явище чи це буде цілеспрямована форма політичного впливу тих або інших політичних сил, які створюють авангардну колону найбільш радикально діючих угруповань? Це вже друге питання, бо екстремізм і створення цих угруповань характерні не тільки для опозиції, але іноді й для владних режимів, які використовують екстремальні групи як провокаторів, причому і одні, й інші. Вихід із цієї ситуації можливий тільки за однієї умови: проведення політичної реформи, за якою будуть говорити не тільки про інститути влади, а конкретно про самого громадянина, права якого будуть реалізовуватися. У цьому випадку йому немає сенсу кидатися в екстремізм.

Сьогодні, на жаль, українська політика часто стає «тусовочною» через посилення бюрократизації системи політичної влади в Україні. Тобто політикам немає необхідності працювати харизматично, немає сенсу працювати з громадянами, з соціальними групами, з конкретними політичними партіями. Сьогодні стає доцільно працювати в «паркетному політичному просторі», коли політичні схеми, політичні партії, групи, об’єднання народжуються, не виходячи з потреб соціально-політичних й економічних, а з потреб окремих суб’єктів політичного процесу. Немає сенсу створювати традиційні партії, проте їм необхідно створювати технологічну видимість впливу на політичні процеси. Не виключено, що вони будуть використовувати екстремізм як чинник впливу на суспільство, де значна частина обивателів роздратована своїм існуючим становищем. До цієї екстреми увійдуть і свідомі групи громадян, які роздратовані станом справ в економіці і політиці, й «політичні найманці», досить розумні, політично активні, прагматичні люди, які заробляють на екстремізмі. Екстремізм вже став досить прибутковою політичною технологією в Україні.

Володимир ФЕСЕНКО, політолог, кандидат філософських наук:

— Політичний екстремізм — об’єктивно існуючий феномен, притаманний як демократичним, так і авторитарним системам. Проблема полягає в його масштабах і в межах дозволених політичних «крайнощів». У стабільних ліберальних демократіях обмежений в масштабах і формах вияву політичний екстремізм виконує функцію політичної протиотрути (свого роду «щеплення» від авторитаризму і політичного насильства). Але джин екстремізму легко може вирватися на свободу, особливо якщо в суспільстві існують гострі етнічні, релігійні або ідеологічні протиріччя і виникає явне (або приховане) соціальне замовлення на політичне насильство, відкриті силові дії.

Форми цього «замовлення» можуть бути найрізноманітнішими. Наприклад, паралельне існування помірної і радикальної (іноді воєнізованої) течій (крил) однієї й тієї ж політичної сили. Щось подібне є в деяких країнах Латинської Америки, в Ірландії (Ірландська республіканська армія та її політичне крило — партія Шинн Фейн). Більш поширена прихована підтримка (фінансова, організаційна, політична) радикальних угруповань з боку великого бізнесу і впливових політичних сил, що займають відносно помірні позиції. Мотиви такої підтримки можуть бути різними: приховане співчуття (симпатія) «борцям за праву справу» (таким собі сучасним «робінгудам», що вони протиставляють себе нудному і цинічному світу легальної політики); прагнення відтінити і вигідно позиціонувати себе на фоні радикальних політичних угруповань; використання екстремістів для політичних провокацій і залякування політичних конкурентів; підтримка «на всяк випадок» (а раптом прийдуть до влади) тощо. Якими б мотивами не керувалися автори подібного «соціального замовлення», завжди це — гра з вогнем. Прикладів безліч.

Що стосується України, то поки немає підстав говорити про наявність масштабного і явно вираженого соціального замовлення на політичний радикалізм. Принаймні, на рівні масових політичних настроїв очевидно неприйняття абсолютною більшістю населення екстремістських форм політичної активності. Дуже добре це продемонстрували парламентські вибори 1998 р. Але локальні вияви замовлення на політичний екстремізм звичайно ж є. Починаючи від «Інгулецького замаху» і закінчуючи захопленням приміщення ЦК КПУ «молодими патріотами» із «Самостійной України». Не дай Боже, якщо ця «мода» знайде своїх «послідовників». Україні поки вдалося уникнути страшної зарази політичного тероризму — хвороби, яка вразила багато країн світу, включно з деякими ліберальними демократіями. У зв’язку з цим дивують і спроби легітимації (морального і політичного виправдання) українського політичного екстремізму, як минулого, так і теперішнього часів, і загравання помірних політиків з радикальними угрупованнями (УНА-УНСО, соціал-націоналісти тощо).