«ДЕНЬ СУРКА»

Часто згадую слова відомого Р.П. Уоррена: «Ти маєш зробити добро зі зла. Тому що його більше немає із чого зробити». Мудрі слова, над якими варто замислитися. Адже навколо нас так багато зла і так багато всього, що з ним асоціюється. Живемо бідно, діємо не ефективно, перестали відчувати час. Навіть факт існування декількох опозицій (комуністичної, право-радикальної, соціалістичної і заради порятунку Юлії Тимошенко) не впливає позитивно на те, що відбувається. Одні заявляють, що вони за повернення планової економіки і Союзу, і вимагають відставки Президента. Другі — що вони проти комуністів, з їхньою плановою економікою та Союзом, і також вимагають відставки Президента. А треті просто хочуть, щоб Президент пішов, тому що пішла Юлія Тимошенко. І вимагають зміни системи влади у формі зміни персон, що стоять на чолі держави. Кожен день починається вранці тими ж піснями, на тому ж пейзажі. Намети, знамена і вигуки «геть». Зачароване коло, в якому всі хочуть влади. А вона, норовиста, нікого не хоче. Їй і так добре. Тільки ось нам, громадянам, уже набридло прокидатися одного і того ж дня.

Розмінною монетою в цьому псевдополітичному багатоголоссі став Кабінет Міністрів та його керівник Віктор Ющенко. Цікаво, за що саме і в чиїх інтересах цього разу борються опозиція і влада, підіймаючи на щит прем’єр-міністра?

Рік тому, коли було прийнято програму уряду, здавалося, що з’явилася надія на поліпшення ситуації. Але цього не сталося. Кабінет Міністрів не тільки не справився із проблемами, а, скоріше, навпаки, ускладнив їх. При цьому жодна сторона не почала аналізувати економічну ситуацію з позиції динаміки реальних прибутків громадян. Знову в руках політичні знамена, за допомогою яких відбувається підміна однієї проблеми іншою. Усе-таки з’ясуймо, що ж важливіше для громадян України: якась міфічна розстановка політичних сил чи конкретні результати діяльності уряду? У статті автора «Партії любителів пива, жінок і реформ» у газеті «День» № 66 від 13 квітня 2000 року питання ставилося саме так. Рік минув. Його витратили на те, щоб Кабінет Міністрів змінив технологію та організацію власної роботи. Ну й як? А ніяк. Гарний прем’єр- міністр, «надія української демократії», якому симпатизують жінки, втомлені від чужої і власної грубості, залишився таким же гарним. Не зраджував дружині і не спекулював світоглядними концепціями. Уявити собі, як він кричить, розмахує руками і нецензурно висловлюється, досі неможливо. Проте жестикулює активно і робить це тоді, коли в нього немає слів, що природно для будь-якої людини. Але справа не в цьому. Знаючи, як важко часом точно сформулювати свою думку, я звикла керуватися правилом: не слухай слів, уключайся в тему. Включитися в тему, слухаючи Віктора Андрійовича, неможливо. Теми немає. Тому, в результаті, він щось робить, а ми щось розплутуємо. І безуспішно намагаємося отримати задоволення від того, що він дуже гарний. Я навіть думки не припускаю, що Віктор Ющенко може когось обдурити чи образити. Але хіба нам від нього потрібна інтелігентна безневинність? Думаю, що ні. Він, звичайно, все б для народу зробив, якби знав, що робити. Але він не знає! А коли людина на такому рівні влади починає поводитися, як персонаж Ільфа і Петрова, то результат цілком відповідає рівню здібностей. Вірші римуються, але ми падаємо від сміху. У результаті, не тільки опозицію і владу, але і всіх нас, гарна людина Віктор Ющенко знову ставить перед необхідністю зробити важкий вибір. Підтримати його за те, що він такий чудовий, або визначитися, чи здатний він хоча б що-небудь зробити для підвищення рівня життя громадян цієї країни?

Мене в такому виборі цікавить власна роль і доля. Я не приймаю ніякі політичні спекуляції навколо його персони і не збираюся ще один рік життя приносити в жертву цирковому видовищу боротьби з олігархами. Тому що завдання перед державою залишилися такими ж, як і були. Не усунуто основні причини руйнування енергетичної галузі. Вона продовжує генерувати енергію і як товар, і як гроші. Тому економіка і сфера життєзабезпечення постійно висять на волоску енергетичних проблем. Не усунуто залежність між зростанням валового ПДВ і падінням реальних прибутків громадян. Не припинено процес згортання легального споживчого ринку товарів і послуг. Не створено ринкового механізму захисту споживчого ринку від споживчої та виробничої інфляції. Бюджет дедалі більшою мірою стає залежним не від зростання прибутку суб’єктів господарської діяльності, а од вартості обов’язкових державних послуг та кількості прав, що продаються державою.

Я навмисно не перелічую давні та нові політичні проблеми, що з’явилися і що посилилися у зв’язку зі зростанням централізації управління. Досить сказати, що сфера впливу влади продовжує розширюватися. Влади вже так багато, що для права не залишається місця і правова захищеність економічних та політичних інтересів громадян знижується з катастрофічною швидкістю. Немає у світі жодної держави, в якій би, після таких результатів року роботи, людина залишилася на політичній арені. І розрахункові економічні показники в цьому стосунку мало що означають. Сам факт загострення політичної ситуації є тим індикатором, за яким повинен вимірюватися рейтинг прем’єр-міністра країни. Цим показником, а не цифрами та відсотками зростання падіння прискорення невідомо чого!

У цій ситуації, аналізуючи дії влади й опозиції з погляду соціальних інтересів громадян України, я зробила висновок, що питань тут більше, аніж відповідей, і що вони плавно рухаються у сферу моральності реальних вчинків, а не сказаних слів.

Наприклад, комуністи не пояснюють своїм братам по пролетарській боротьбі, чому треба витрачати час і гроші на політичне возз’єднання з Росією та Білоруссю і впроваджувати механізми планової економіки? І робити саме це і саме тепер. А не знімати, наприклад, усі перешкоди для нормального функціонування вільного ринку, який у всіх країнах Європи і світу забезпечує пенсіонерам гідний рівень життя? Це питання висить у повітрі. Але комуністи мовчать і не пояснюють суті свого ставлення до персони прем’єр- міністра. Я ж бачу в цьому одну причину, яка далека від принципових марксистських, ідейних міркувань. А саме: комуністи розуміють, що відродження Союзу і планової економіки, безперечно, спричинить збільшення кількості адміністративно-командного апарату управління, що супроводитиметься збільшенням кількості структур контролю, нагляду та покарання. Вони заплющують на це очі, попри те, що це неминуче загострить соціальні та політичні проблеми до краю. Така позиція зумовлена тим, що проведення повноцінних радикальних ринкових перетворень в економіці спричиняє скорочення апарату влади на всіх рівнях, змінює суть його функцій щодо людини та інтенсивно розширює сферу економічної свободи для громадян. Це дуже невигідно комуністам, тому що із середовища політичного протистояння люди йтимуть у сферу економічної конкуренції. Це, природно, збільшить шанси правої опозиції на майбутніх виборах. У зв’язку з тим, що за час прем’єрства Віктора Ющенка адміністративний апарат зріс і продовжує зростати, а функції його дедалі більше наближаються до моделі адміністративно-командної системи, і він, і його неконкретна програма, по суті, влаштовує комуністів. Однак відверто про це КПУ не заявляє. Найнадійнішим способом внести деструктивну складову в дискусію про прем’єра означає зробити саме те, що зробили комуністи. До розгляду питання у Верховній Раді виступити проти нього, але під час розгляду проголосувати за нього. Або навпаки. Дивіденди очевидні і неминучі за будь-якого розкладу. Навіть просто затягуючи процедуру затвердження нового прем’єра, вони розраховують, як мінімум, на керівні портфелі та брак часу на радикальні перетворення. А якщо Віктор Ющенко залишиться прем’єром, вони його у всьому підтримають, оскільки давно зрозуміли, що як реформатор він небезпеки для комуністичного руху не становить. Опозиція право-радикалів визначає своє ставлення до прем’єр-міністра «за компанію» із групою соціалістів і «Батьківщини». В аргументації Форуму порятунку головною темою є боротьба проти олігархів. Якщо врахувати, що в списку олігархів, згідно з опитуванням, проведеним минулого місяця деякими ЗМІ, у нас присутні і Симоненко, і Ющенко, то це не просто дивно, а глумливо-смішно. Якщо хтось цього не бачить, то серйозно побесідуймо про те, чого досягла Юлія Тимошенко за рік роботи. Я дуже добре розумію, як і де створюються тіньові капітали. Не описуючи працюючі технології, скажу те, що для всіх очевидне. Існують дві так звані труби, з корпоративних прав і консолідованих коштів державного бюджету, припавши до яких можна беззбитково розвивати бізнес. Основні капітали олігархія створює саме там і може легально існувати переважно за рахунок цих ресурсів. Тому чим більше грошей і прав у держави, тим більше прибутку в олігархів. Юлія Тимошенко збільшила притік живих грошей до бюджету на двісті мільйонів гривень. Але живі гроші можна взяти тільки з кишені пересічних громадян, тобто з обігу на внутрішньому споживчому ринку. Їх звідти і взяли, скоротивши наші реальні прибутки. Таким чином, в олігархів стало можливостей на двісті мільйонів більше, а в нашій кишені на двісті мільйонів менше. Звичайно, від цього дехто і виграв. Наприклад, окремі наші співгромадяни, що працюють на деяких шахтах. Я рада за них. Але їх одиниці в загальному списку працюючих кредиторів держави. Вона, бідна, фізично не в змозі погасити борги із зарплати. Навіщо ж мені така боротьба з олігархами? Покажіть людей, яким така боротьба вигідна?

У цій ситуації я не можу дії Кабінету Віктора Ющенка для зміни списку припалих до двох труб вважати реформуванням економіки. І саме тому рух на підтримку Юлії Тимошенко мені видається театралізованою виставою, в якій професіонал від режисури, слухаючи Уоррена, з іще недавно злого олігарха ліпить доброго вболівальника за народ. Можна тільки порадiти такому валу рицарських поривів на адресу тендітної жінки. Проте не радію, бо знаю, що Юлія Тимошенко не єдиний олігарх і вже, тим більше, не єдина тендітна жінка, яка перебуває в місцях, таких не відповідних для жіночої натури. Чому ж ті, хто прийшов до стін в’язниці 8 Березня, не виявили бажання на один день сісти туди замість усіх жінок, що перебувають там? Хоч би демонструючи власну відповідальність за те, що ця погана, ненависна їм влада в нашій країні абсолютно чоловіча і зовсім не здатна створити жінкам нормальні умови життя. Більше за те, я переконана, що навряд чи цих рицарів влаштувала б така сильна жінка, як реалізатор на ринку, дружина або співробітниця поза межами політичного і бізнес-Олімпу. Ця лицемірна демонстрація чоловічої солідарності так само потворна і дволика, як і сама опозиція, і вся система влади, проти якої вона виступає. Тому для мене немає питання, з якого саме зла треба робити добро. З усіх олігархів і політиків або тільки з деяких. А є життєва позиція, що дозволяє усвідомлювати, з якою метою це треба робити.

Влада так само неконкретна і дволика. Щирості і принциповості в її ставленні до прем’єр-міністра немає. Він для неї і поганий, і хороший одночасно. Якраз тим, що ніякий.

Які ж цілі ставить перед собою опозиція і влада в протистоянні? На жаль, рівноцінні з етичних параметрів. Єдиною, конструктивною вимогою пікетників можна вважати гасло про зміну системи влади. Але такі гасла прикрашають усі політичні програми. Свого часу Наталія Вітренко пропонувала утопічні моделі висунення депутатів із трудових колективів, які пішли в небуття разом зі зруйнованим виробництвом. Комуністи боролися і продовжують боротися за владу КПУ, яка здійснювалася б, як і в колишні часи, через бутафорні ради. Опозиція ототожнює зміну системи влади зі зміною персони влади. А сама влада втомилася від власної невизначеності та інфантильності і хоче тільки одного — щоб їй дали спокій. Знову рухаємося по колу, де всі б’ються за неї для себе особисто. Причому переконані в тому, що вони мають право на таку владу просто тому, що вони дуже порядні та принципові люди. А питання, чи відповідають вони їй за інтелектуальними якостями й організаторськими здібностями, взагалі залишається без відповіді. Ніхто не замислюється над тим, що будь-який політичний лідер має бути, передусім, носієм ідеології соціально-політичних інтересів. А значить, бачити не тільки те, що треба робити, а й те, як і з чого, з яких ресурсів зробити. Усі розраховують на певну міфічну команду професіоналів, яка й ідею народить, і технологію її реалізації запропонує, а заодно і втілить мрію в реальність. Але якщо така команда існує хоч би в однієї зі сторін, то де ж тоді конструктивні пропозиції з реформування економіки? Чому ніхто не пропонує програму демократизації влади, не агітує скоротити її кількість і змінити якість, віддавши власність і пішовши з бізнесу? Тиша, порожнеча! Де і слова, і тема лежать на поверхні, відкриваючи вироджену ілюзорну моральність безглуздої боротьби, в якій зникає різниця між тими, що роблять політику, і тими, що хочуть її робити, не знаючи як.

І ми, громадяни, так само демонструємо зразки порядності з подвійним дном. Адже коли всі сиділи на заводах, в інститутах, читали, плели мережива, перекурювали, відвідуючи роботу між риболовлею і городом, нікому і на думку не спадало, що своїм байдужим ставленням до життя ми обкрадали одне одного і руйнували свою країну. Ми робили це, не соромлячись, прикриваючись державою, як щитом, і вважали себе при цьому добрими і чесними людьми. Навіть сьогодні нам важко признатися в тому, що, простоюючи в чергах і віддаючи свої гроші кому завгодно в якісь товариства і трасти, ми ставили перед собою цілком звичну мету. Не напружуватися, не працювати і при цьому смачно їсти, м’яко спати, ні в чому собі не відмовляти. А коли окремі громадяни з нами вчинили так, як ми завжди чинили стосовно одне одного, і показали нам, як у дзеркалі, нашу дурість і неспроможність, то ми не знайшли нічого ліпшого, як зненавидіти багатих. І тут же швиденько зайняти чергу за пільгами, взяти в руки прапори і піти з нафталіновими гаслами на барикади, перекладаючи відповідальність за власне життя на кого завгодно, крім себе самих. От і виходить, що найважче — це зробити добре зі злого всередині себе.

Система влади складається з людей. Із тих, що в дзеркалі бачать справжню свою суть, і тих, що вважають за краще приховувати гримом навіть натяки на неї. Тому влада зміниться не тоді, коли в неї прийдуть виключно нові та суперпорядні, а тоді, коли люди, що її утворюють і добре знають технологію управління державою, розпочнуть серйозну системну функціонально повноважну реформу всіх інститутів держави не у відношенні структура до структури, а стосовно громадян цієї країни.

Сьогодні знеособлена і нежива адміністративна реформа виконавчих органів, яку проводить влада, — це примітивна підміна одного поняття іншим, де демократію підміняють економічною диктатурою виживання. А провести реальну, демократичну реформу, мітингуючи на площі, неможливо. Тому тривалий скандал дедалі виразніше оголює всю суть рівноцінності дій, рівня моралі та моральності опозиції і влади. Рівноцінність їхньої неспроможності та некомпетентності на всіх рівнях впливу. Просто одні починають робочий день вранці, проїжджаючи повз чергові пікети, плакати і вигуки «геть». А інші на площі дедалі гучніше їх викрикують.

Уявімо, що вони помінялися місцями. І вже хтось інший вислуховує доповіді своїх товаришів з-поміж силовиків. Реагує адекватно відповідними рефлекторними прийомами, демонструючи силу, авторитет і характер. Розклад йому склав новий досвідчений секретар, список запрошених на заплановані похвилинно зустрічі — найкращий, професійний менеджер, інформацію для роздумів підготувала абсолютно своя людина і добросовісна тітонька Маша помила відремонтований кабінет, в який поставили абсолютно новий диван…

Доброго ранку, країно. День байбака триває...