Телереальнiсть i теленебезпечнiсть
Мільярди годин просиджуються перед телевізійною скринькою, що для багатьох стала членом родини, де чоловіки споживають новини і спорт, а матері й дочки споживають безкінечні серіали з різних континентів про такі ж родини, але в інших часо- просторових вимірах, в інших обставинах, де герої й героїні видаються набагато чарівнішими, де стосунки між ними майже безконфліктні, де спрацьовує магія чуда на багатьох рівнях. Якщо й відбуваються якісь трагедії, то вони в більшості випадків носять оперетковий характер. Гроші там можна легко заробити. Молоді — у сервісному бізнесі та в індустрії розваг; старшим — якоюсь престижною (часто залишеною поза кадром) роботою в банках, юридичних конторах... Розкритися як особистість можна в спорті, мистецтві або в коханні. Якщо ж хтось заражається бацилою швидкого збагачення, то високопрофесійні детективи, поліцейські, озброєні найновішими комп’ютерами з найновішими базами даних й найефективнішою зброєю, доводять його (чи її) до непідкупного суду і справедливої кари...
Недавно на Заході набуло неабиякої популярності т. зв. «телебачення-реальність». У найновішому продукті телеіндустрії реальності — американському «Острові спокус» — живуть і діють чотири подружні пари. На острові поблизу Флориди, куди вони потрапили після найретельнішого огляду на СНІД та інші венеричні захворювання, їх розлучають на довгі два тижні, й розпочинається суперсучасна і стара як світ історія спокус. Замість всевидющого Бога — телекамера, котра не засуджує на вічне вигнання після гріхопадіння, а просто фіксує його з можливими варіантами (звідси чотири пари).
Можливо, цей псевдобіблійний сюжет близький учасникам і глядачам, що позбавлені можливостей відчути первісні порухи душі й тіла в постіндустріальному масовому суспільстві. Телеіндустрія користується з цього. Але що станеться з усіма учасниками цього ризикованого проекту, ніхто не знає, включаючи його «натхненників».
Психологи, що вивчають проблему телереальності, висловлюють припущення, що такі проекти наносять непоправні травми самим учасникам і глядачам, бо є загроза користуватися телереальністю як моделлю власної поведінки. Є ще одна небезпека телезомбування, про яке говорить пані Тетяна Семік у своєму інтерв’ю вашій газеті. І боюсь, що «принципових людино-машинних систем, що забезпечать комфортність (призвичаїлись!) та ефектну взаємодію», створити телеіндустрії не вдасться. Більшість пересічних громадян глядачів стають телеголіками, а не гурінфами.
