Ода полiцiї
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І РОДИНА
Можна стверджувати, що розвиненість цивільного суспільства визначається ступенем участі громадян у роботі сил його охорони, в першу чергу — поліції. Саме те право, що є центральним елементом загального порядку, не випадково названо публічним. Я згоден з можливим зауваженням про банальність цієї тези. Абстрактно усі розуміють, що інакше і бути не може, що турбота про суспільну безпеку повинна бути справою кожного. Тим часом на рівні повсякденності можна знайти в різних культурах дивні розходження. Наведу приклад. Усім нам відомо, що якщо зустрічний автомобіль вдень сигналить вам фарами, значить попереду знаходиться бригада ДАІ. Ви вживаєте заходи, через якийсь час дійсно бачите працівників інспекції, і проїхавши повз них, подаєте такі самі сигнали зустрічним машинам. Але ось факт, котрий повідомив мені знайомий, що побував у Німеччині. Коли ваш автомобіль стоїть разом з іншими перед червоним світлофором, і ви стоїте, переїхавши стоп-лінію, скажімо, на метр, серед ваших сусідів обов’язково знайдеться водій з мобільним телефоном. Він повідомить про порушення в поліцію, і через пару хвилин вас зупинять. І борони Боже відпиратися — буде гірше. Два факти — два типи відношення до влади. У першому випадку приватні особи солідарні. Треба уникати контактів iз поліцією. В другому — особа використовує поліцію, щоб припинити порушення порядку. Якщо в них — громадянське суспільство, то що у нас? За Гегелем, відповідь однозначна: у нас родина.
ФОРМИ ВЛАДИ
Згідно з Аристотелем, їх тільки дві — «панська влада» і політична. Коли ми чуємо слово «панська», у нас виникають несимпатичні асоціації, бо ми звикли до розмов про загальну рівність. Відчувається тут щось ненормальне і навіть відразливе. У Аристотеля нічого такого немає. Хіба погано, якщо розумово розвинена істота керує розумово нерозвиненою істотою, для її ж блага? Наприклад, батько «керує» малою дитиною. Або розумово розвинений, але фізично слабкий пан керує фізично сильним, але розумово відсталим рабом. Обом добре. Це і є «панська влада». Пан та раб — суть втілення в різних людях розуму і тіла. «Рознесені» у просторі, розум і сила створюють добре організовану систему і живуть спільно.
Наша звична реакція на «панську владу» породжена досвідом спілкування з перекрученою панською владою. Коли (вдамся тут до словесного штампа) пан «зловживає своїм положенням». Зловживання владою викликає відповідну реакцію, у гіршому випадку — повстання дітей чи рабів, у кращому — їхню солідарність в уникненні контактів із владою. Діти і раби, що знаходяться під владою, виходять із принципу «влада — наш спільний ворог». Звідси їхня солідарність, звідси висновок: обманювати й обкрадати пана є справою доблесті й геройства.
Політичну владу встановлюють вільні й відповідальні люди для себе. Не треба пов’язувати «політичне» Аристотеля з тими похмурими образами, які це поняття викликає сьогодні. «Істота політична» — це вільна людина, котра живе в місті (державі) і піклується про спільні справи, насамперед про те, щоб влада була справедливою. Остання теза й обумовлює участь людини в процесі формування і функціонування влади. Звичайно, і політична влада може бути перекрученою. Відповідно до сентенції «всяка влада розбещує». Мабуть, найяскравіший прояв негатива політичної влади — корупція.
ПОЛІЦІЯ БЕЗ МЕЖ
Цікаво, що, за Гегелем, поліція є структурою громадянського суспільства, а не держави. Її ціль — піклування про осіб, що включає два моменти — нагляд і опіку. Сфера дій — практично безмежна. «Поліція повинна піклуватися про вуличне освітлення, будівництво мостів, встановлення твердих цін на товари повсякденного вжитку, а також здоров’я людей». І це не все. Ще — нагляд за сімейним вихованням, організація добродійності, утримання будинків піклування, припинення надмірного збагачення і появи черні і т.п. і т.iн. Поліція для цивільного суспільств — те ж саме, що домовласник для родини. Ця безмежність сфери дії з необхідністю породжує невизначеність оцінок: питання про те, що шкідливо і що не шкідливо виявляється віднесеним до сфери розсуду, стриманого добрими звичаями. Гегель, як ми знаємо, — ідеаліст. Але не в розхожому розумінні, що первинне, що вторинне. Він зайнятий належним. Належне для нього дійсне. Все буде добре за добрих звичаїв. Вони стримують запопадливість до устрою життя за формальними мірками. Перед розумовим поглядом Гегеля стояло владне обличчя, яким воно повинне бути. Або людина, якою вона повинна бути. А ще точніше, — добрий батько.
За політичного устрою концепт батька взагалі відсутній. Поліція перетворюється на апарат, котрий вводиться в дію приватною особою. Людина, яка подзвонила в поліцію з автомобіля, діє сама. Їй належить ініціатива у справі припинення порушення. Вона — суб’єкт дії, хоча і діє за посередництвом поліції. Вона лише повідомляє, але з повною впевненістю в тому, що «апарат» «включиться» негайно.
«КРАЇНА СТУКАЧІВ!»
Так атестував німецький порядок знайомий, який повернувся з літньої подорожі. В одних — «повідомлення органам, котрі відповідають за суспільну безпеку», в інших простіше — донос. Чому це слово у відомій культурі завжди мало сенс вкрай неетичного вчинку? «Донощику перший батіг», говорить прислів’я. «Від товаришів, за донос, або від начальства, за несправність», додає В. Даль. Тим часом громадяни благополучних європейських країн, заохочувані державою, «стукають» і «стукають». Нещодавно британський уряд забезпечив своїм підданим можливість анонімно «стукати» через Інтернет на шахраїв, що незаконно отримують допомогу та інші доходи. На сайті Міністерства соціального забезпечення Великої Британії вміщене докладне роз’яснення. Там, зокрема, говориться: «Щороку шахраї обходяться нам у два мільярди фунтів стерлінгів — це гроші, які можна було б витратити на школи, лікарні та боротьбу зі злочинністю. Ми вже започаткували низку заходів для боротьби із шахраями, але потрібно зробити більше. Ось чому нам потрібна ваша допомога». Немає сумніву в тому, що на цей заклик про допомогу відгукнуться тисячі англійців. По телефонній «гарячій лінії» міністерства, введеній раніше, щотижня дзвонять понад чотири тисячі чоловік. На батьківщині демократії обиватель вважає, що охорона скарбниці, закону і порядку — справа кожного. В Італії податкова поліція ввела спеціальну лінію телефонного зв’язку з тризначним номером (117), за якою можна анонімно повідомити про спроби торговців сховати доходи. Трохи інакше вийшло в Іспанії. У 1997 році Міністерство внутрішніх справ випустило циркуляр пiд назвою «Збір даних, що становлять інтерес для суспільної безпеки». З усього випливало, що всіх іспанців запрошують до співробітництва з поліцією. Сусіди, що живуть «не за коштами», особи, котрі дають оголошення про здачу квартир, люди з нетрадиційними сексуальними нахилами і т.iн., взагалі ті, хто «поводиться не як усі», повинні були опинитися в полі всевидючого ока. В іспанській пресі розгорілися пристрасті, вступ у дію циркуляра довелося заморозити. Іспанці ще пам’ятають поліцію часів Ф. Франко. Та й сам циркуляр, через всеохоплення пропонованого спостереження, виявився не в ладах із законом.
ЯКЩО ПРОЗОРІСТЬ, ТО ВЗАЄМНА
Поліція повинна піклуватися про освітлення вулиць. Цей, дивний з сучасної точки зору, обов’язок згадується Гегелем двічі протягом чотирьох сторінок у «Філософії права». Для психоаналітика такий повтор — ласий шматочок, можна побудувати забавний сюжет про потаємні думки автора. Для мене гегелівське «освітлення вулиць» — метафора, що розкриває суть діяльності поліції, навколо якої в усьому світі йдуть сьогодні дискусії. Мова йде про збір інформації — найважливішого ресурсу сучасного життя. З 1997 року в Англії публічне життя «висвітлюють» понад мільйон мініатюрних телекамер спостереження. Вони встановлені в місцях скупчення людей — у банках, магазинах, на автобусних зупинках. Підраховано, що кожна людина протягом доби може бути знята на плівку трьомастами різними телекамерами. За два роки після встановлення цієї системи спостереження було затримано багато осіб, які перебували в розшуку, зроблено більш п’ятисот арештів після автоматичного зчитування номерних знаків автомобілів. Телекамера спостереження — теж метафора. Держави усього світу прискореними темпами оснащуються все новішими, що швидко удосконалюються, засобами спостереження за людьми. Не тільки на вулицях, але й у приватній сфері. Як випливає з щоріч ного звіту «Privacy and Human Rights», підготовленого двома правозахисними організаціями США і Великої Британії, ведучу роль у розвитку засобів нагляду, особливо електронного, відіграє уряд США. Зрозуміло, що ця діяльність держави взагалі характеризує саму її суть — прагнення до знання усього в житті громадян. Але розвинена держава визнає право на таємницю приватного життя і зобов’язується це право гарантувати. Виникає питання про границю: де кінчається висвітлення і починається ця сама таємниця. Держава вимагає: «Світла, більше світла!», а приватна особа пручається, відстоюючи недоторканність своєї персони. Водночас держава прагне оголосити таємницею все більше інформації, котра відбиває громадське життя, а приватні особи наполягають на тому, що у відкритому суспільстві державні служби повинні бути прозорими. До стеження вдаються і приватні компанії. Нещодавно уряд Великої Британії прийняв рішення, відповідно до якого компанії-роботодавці мають право на прослуховування телефонних розмов і перлюстрацію електронної пошти своїх співробітників. Показово не саме по собі надання цього права компаніям, а те, що раніше роботодавець міг робити це тільки за особистої згоди працівника.
Це нестримне розростання «всевидючого ока» і «вуха, яке все чує» в усьому світі здійснюється, повторюю, за активної участі США. У згаданій вище доповіді відзначається, що перший японський закон, котрий дозволяє прослуховування, був прийнятий під тиском США, і американські фахівці консультували своїх колег щодо введення системи прослуховування в країнах Східної Європи, включаючи республiки колишнього СРСР. Нам не відомі мотиви такої поведінки. Однак чому б не висловити одну думку загального порядку стосовно взаємин між суспільством і державою.
Коли в нас говорять про необхідність активного регулювання ринку державою і посилаються при цьому на досвід США, хочеться відзначити: «Спочатку доживіть до такого розвиненого ринку, як у США, а потім вже регулюйте його державою». За кволого ринку та силової держави про регулювання краще помовчати. Питання постане саме собою за могутнього ринку й обмеженої законами Держави. Але поки в країні не розвинений правозахисний рух, поки немає таких могутніх організацій, як американська Electronic Privacy Information Center чи британська Privacy International, поки реально не гарантований інформаційний паритет між громадянами і державою, розширення повноважень розшукної служби буде становити загрозу правам людини.
ДОЛЯ PRIVACY
Доведеться визнати, що нагляд за громадянами з боку держави і приватних компаній буде і надалі підсилюватися. Що б не казали правозахисники, у держави є непереборний аргумент на користь нагляду — боротьба зі злочинністю. Злочинці організуються, кримінальні організації стають «державою в державі». Крім того, в технологічно складному суспільстві вкрай небезпечними стають терористичні акти і невмотивовані диверсії. Який-небудь фанатик, терорист-одинак може вивести з ладу найважливіші системи суспільного життєзабезпечення.
Чи не настала пора поміркувати про privacy, взагалі про право на таємницю у світлі факту людської скупченості і небезпек, що звідси випливають? Пригадується банальний приклад: перш ніж влаштуватися плавати в громадському басейні, треба пройти медичний огляд. Майже всі ми знаємо значення слова «private», знавці англійської знають, що слово це (в іншому значенні) точно характеризує наш приклад. Чи не є ставлення людини до такого роду процедур, котрі атестуються часто як принизливі, усього лише культурним феноменом, тобто історично обумовленим? Огляди, перегляди, перебування осіб на різних обліках — якщо дивитися на справу історично, хіба не стає все це звичною повсякденністю? А раніше про це відзивалися дуже погано. Усього лише двісті років тому Г. Фіхте запропонував поміщати в паспорти підозрілих осіб не тільки їхні прикмети, але й їхні зображення. Ця міра викликала протест у Гегеля, якого багато хто сьогодні вважає апологетом тоталітаризму. І що ж? Тепер зображення містяться в паспортах всіх осіб. Отже, усі вважаються потенційно підозрілими? Чи не є наше ставлення до даних про себе таким же, як ставлення людини архаїчної культури до своїх зрізаних нігтів і волосся — вона знищує їх з остраху стати жертвою магічних дій з боку недоброзичливця? Я не стверджую, що є. Хочу тільки звернути увагу на наступну тезу — людина, ставши істотою політичною, за Аристотелем, не може не стати людиною публічною в найширшому розумінні.
