ЗНОВУ МIЛЕНIУМ, або

Навіть у багатій і на загал щасливій Америці кілька місяців тому я бачив виразне гасло: «Fuck the Millenium» (дозвольте не перекладати). Але, звичайно, не це гасло і навіть не багатство Америки вразили мене. Здалися мені вартими уваги деталі (які кожен пан чи пані Сміт вважають самоочевидними і такими, що не потребують коментарю). Перше: у найбільшому у Нью-Йорку католицькому соборі, що поблизу славетного Рокфеллерського центру, над головами прихожан майорить державний прапор США — але таке місце для нього знайшлося не з примусу, а з патріотизму. Друге: могила президента Дж.Ф.Кеннеді на Арлінгтонському кладовищі на порядок скромніша від напівмавзолеїв, якими у нас колись вшановували секретарів обкому, а сьогодні — кримінальних «паханів». Третє: кожен, хто хоче, може навідатись до американського Сенату і зазирнути там куди захоче — від ватерклозету до приміщення, у якому на той час засідають сенатори. Хочете вірте, хочете — ні, але на моїх очах поліцейський дозволив зайти в Сенат дівчині із здоровенним собакою (щоправда, намордник, який у того теліпався на шиї, довелося прилаштувати на потрібне місце). Уявляєте, шановний читачу, як ви берете улюбленого пса і йдете на екскурсію до нашої Верховної Ради? Не уявляєте? Тоді спробуйте зайти до нашого парламенту без собаки... Між іншим, у Білому домі також є екскурсійний маршрут, і це не заважає президентам США думати і приймати рішення (або грішити...).

Наші проблеми полягають насамперед у тому, що інтер’єри парламенту і резиденції Президента насправді мало кого цікавлять. І якщо ви на зимові канікули (наче який-небудь американець) привезете, скажімо, зі Львова у Київ синочка і пробиватиметесь у одне з цих приміщень, щоб показати дитині, як працює Влада нашої держави, до вас викличуть навіть не службу безпеки, а, можливо, психіатричну бригаду. Наша влада — не наша.

Відсвяткувавши знаменну роковину Різдва, варто озирнутися на витоки.

ЦАР ІРОД

Ірод Великий урядував Юдеєю, на той час римською провінцією, упродовж 34 років. Відзначався дикою жорстокістю, у той чи іншій спосіб знищуючи всіх, хто здавався йому політичним суперником (поміж іншими — власну дружину і двох синів). У передостанній рік його життя у Віфлеємі народився Спаситель. Дізнавшись про це і остерігаючись, що Ісус колись зазіхне на його трон, Ірод наказав умертвити усіх немовлят у Віфлеємі та його околицях. Виявилося їх 14 тисяч, і наймолодший син Ірода був одним із них. З цього приводу римський імператор Август сказав (натякаючи на особливе ставлення юдеїв до свині): «Краще бути свинею Ірода, ніж його сином».

Чи можемо беззастережно вірити біблійним апокрифам і побиття віфлеємських немовлят вважати історичним фактом? Питання слушне ще й тому, що (за свідченням римських джерел) Ірод умер за 4 роки до дати, з якою пов’язується народження Христа. Ситуація ускладнюється тим, що датування Різдва Христового також, за деякими версіями, вважається не точним. Фахівці стверджують, що насправді Єшуа га-Ноцрі народився принаймні на 6 років раніше, ніж вважалося (і цей міленіум ми могли святкувати уже давненько). Проте — бувають дивовижні збіги. Нині маємо один із них: нещодавно поблизу Віфлеєма археологи знайшли велике поховання з кістками немовлят, а спеціальні методи дослідження дозволяють датувати їх саме першим століттям н.е.

Тепер — запитання із царини політичних технологій. Могутньому Іродові, який ще за життя був названий Великим, доповідають: у Віфлеєм — «городок столь малый и незначительный в колене Иудином, что он даже не упомянут в общем списке городов Иудиных» (Библейская энциклопедия, Москва, 1891) — прийшли мудреці, щоб поклонитися Синові Божому, про майбутнє народження котрого говорили ще древні пророки. Чи міг той хлопчик у пелюшках конкурувати з Іродом за його царство? Народ Юдеї дізнався про Помазаника від Івана Хрестителя, який народився лише за півроку до сходження чудесної Зірки над Віфлеємом, а проповідувати пришестя Месії почав, уже маючи за плечима 30 років. На той час припадає і перше чудо, здійснене Христом у Кані Галілейській (перетворення води на вино). Так ось: жодних підстав бачити в Ісусові політичного суперника Ірод не мав, але так палко забажав його смерті, що не пожалів ні півтора десятка тисяч чужих синів, ні свого рідного. Чому? Тому що він Цар, тому що він Влада.

ВЛАДА

Якщо йдеться про конкретного міліціонера чи міністра з їх конкретними вимогами до людей, які так чи інакше потрапили у залежність до них, то Влада є чимось очевидним і навіть банальним. Точнісінько такою ж банальністю є гроші, якщо вам заманулося купити пиріжок із капустою чи маєток за океаном. Проте істинні сутності Влади і Грошей мають у собі достатньо містичну (якщо їх поціновує не простий, як палка, марксист). Макіавеллі учив, як владарювати, керуючись лише політичними міркуваннями і нехтуючи засадами моралі. У приватному житті, писав він, Володар мусить дотримуватись загальноприйнятих норм поведінки, але вони не є обов’язковими для нього, коли йдеться про інтереси загальнодержавні. Боюся, що саме такої думки дотримуються 99 із 100 наших державних достойників, хоча 98 із 100 про Макіавеллі нічого не чули. Ну, а ми з вами, пані та панове, хочемо мати за вождя людину, у своєму службовому кабінеті делікатну і порядну, як і у своєму приватному помешканні, чи нам більше імпонує безпринципний і жорстокий, але успішний політик? Відповідайте собі, а не мені — і не лукавте... Сила та успіх мають у наших очах свою власну ауру, а Володар викликає не лише страх, а й трепет. Згадаймо Петра Великого, Івана Грозного та Йосипа Жахливого, кожен з яких — подібно до Ірода — умертвив свого сина і ще багато- багато не своїх синів і доньок, за що й возлюбили їх холопи і «гвинтики». Згадаймо стабільний високий рейтинг В.Путіна — і це на тлі безглуздої війни у Чечні та методичної «імплементації» генералів і взагалі людей у погонах у всі владні структури. «Славься, отечество, наше свободное...» Віднині кожен державний керівник зарубіжжя свій візит до Росії розпочинатиме під гімн колишньої «імперії зла».

Але повернемось до витоків.

ПОНТІЙ ПІЛАТ

«В белом плаще с кровавым подбоем, шаркающей кавалерийской походкой, ранним утром четырнадцатого числа месяца нисана в крытую колоннаду между двумя крыльями дворца Ирода Великого вошел прокуратор Иудеи Понтий Пилат». Цими словами розпочинає М.Булгаков свою розповідь про події, які передували розп’яттю Христа («Мастер и Маргарита»). Звернiмось до уже згаданої «Біблійної енциклопедії». Урядування Пілата, засвідчує вона, було дуже важким до Юдеї, бо він без вагання торгував правосуддям і без жодних сумнівів виносив несправедливі вироки. Але — сталося несподіване: «Явная невиновность Божественного Страдальца долго удерживала Пилата от осуждения Господа. Он старался уклониться от суда, несмотря на настойчивые требования первосвященников и народа. На суде до трех раз защищал Иисуса, причем ссылался на засвидетельствование о невиновности Его от Ирода, решению которого попытался представить решение участи Подсудимого». Йдеться про Ірода Архелая, сина Ірода Великого, котрий успадкував владу над Юдеєю. Чому Ірод-син був таким прихильником до Христа, якого Ірод- батько палко хотів знищити? Відповіді нема. Можливо, у Біблії йдеться про чисто літературний, драматургічний хід, метою якого є акцент на ганебній ролі тих, хто вимагав для Ісуса кари: «Первосвященники, книжники и фарисеи ответили на все ужасным воплем, когда-либо вырывавшимся из человеческих уст... После чего Пилат велел бичевать Его и затем, умыв руки перед народом, предал Его в руки разъяренной толпы».

Тепер абстрагуємося від біблійної конкретики і повернемося до політичних технологій. Уявімо собі державу з усталеними формами Влади, які спираються на певні ідеологічні засади, а відтак і на номенклатурних ідеологів найвищого рангу («першосвященників»), середнього («книжників», «законників») і низового рівня («фарисеїв»). Уявімо тепер, що приходить хтось, кому не бракує сміливості оголосити себе Сином Божим, покликанням якого є боротьба із державною та суспільною скверною — приходить хтось, навколо якого уже гуртуються прихильники, послідовники та учні. У цій ситуації чого можна чекати від номенклатури? Чи могли єрусалимські достойники зустрічати Христа краще, ніж Громико зустрічав Горбачова, Лігачов зустрічав Єльцина, а секретарі ЦК — Народний Рух? Відповідь зрозуміла, бо номенклатура скрізь і завжди працює на самозбереження і самовідтворення.

НОМЕНКЛАТУРА

Колись, згадував А.Мікоян, виникла потреба взути й одягнути молоду Червону Армію. Була створена «Чрезвычайная комиссия по заготовке валенок, лаптей и полушубков» — Чеквалап. Валянкiв не назбирали, комісію розігнали, але той Чеквалап, схоже, безсмертний... Про номенклатуру говорили й говорять завжди, як про погану погоду чи зрадливих коханок. Нижче, середнє й найвище чиновництво є обов’язковим складником влади. Деякі його ознаки є типовим для всіх країн. На жаль, не найкращі ознаки є типовими для всіх країн. Іспанці своїх бюрократів називають «буррократами» бо в мові Сервантеса «бурро» — це осел. Не варто, проте, однозначно поділяти світ на «ми — люди» і «вони — бюрократи». Втрапивши між керівні осли, кожна людина мусить просякнутися психологією «канцелярського тоталітаризму», бо інакше її виштовхнуть із крісла. Засади психології бюрократа прості: «мій начальник — бог», «моя контора — найкраща», «мій народ — заважає працювати». Не варто також демонізувати номенклатуру, бо вона не має ніяких наперед визначених руйнівний бажань — поведінка бюрократів є абсолютно органічною, вона повністю відновлює умови їх функціонування. Йдеться про управлінські функції в системі, яка не спирається на жорсткий зворотний зв’язок, а відтак не може бути ефективною.

Чи може розкошувати номенклатура, коли голодує народ? Відповідь ви знаєте. Чим більшою є роль бюрократії у державному регулюванні економіки, тим менше вона залежить від ефективності цього регулювання; корупція таку залежність зводить до нуля. Приватний бізнес також не може функціонувати без адміністративної ланки, але вона почувається як мозок в цілісному організмі: нема дивідендів — нема радості.

Особливістю нашої бюрократії-номенклатури є її радянське походження. Але біля влади закрутилися гроші. Номенклатурний осел плюнув на свої ордени і покрив грошову кримінальну кобилу. Вродився гібрид, який називається мул.

Він тягтиме воза, писав про мулів В.Фолкнер, але не побіжить у перегонах і не спробує стрибати, не впевнившись, що перестрибне. Мул нікуди не ввійде, не зазирнувши, що там по другий бік. Він не кінь, і, не маючи відповідальності за нащадків, мул зборов не лише життя, а й смерть. Мул — безсмертний! Поставте десяток мулів на старті і дайте команду «Гайда!» — вони кинуться урозтіч у десятьох напрямках. Переможе той, зусилля якого випадково збіжаться з напрямком бігової стежки. Образ безініціативного, безслідного, дезорієнтованого у соціальних напрямках мула лягає без щілини на психологію значної частки нинішньої номенклатури. З радянських часів вона нічого не забула, але навчилася брати хабарі не із закритого розподільника, а з рук у руки.

НАРОД, НАТОВП І МАСА

Повернемося до Єрусалима, перечитаємо останнє речення цитованого вище уривку з «Біблійної енциклопедії»: «...Пилат велел бичевать Его и затем, умыв руки перед народом, предал его в руки разъяренной толпы». То з ким, власне, Пілат мав справу — з народом чи з натовпом? Чи народ і натовп відрізняються між собою? Сьогодні, як і 2000 років тому, це є проблемою політичних технологій. Народ, зрозуміло, розважливий, мудрий, поміркований, стриманий, схильний до компромісів — так? Натовп, на жаль, зухвалий, засліплений, некритичний, вибуховий, спантеличений, агресивний — так? Лишається з’ясувати, як зробити з народу натовп — проблема №1 для революціонерів. Номенклатура, одначе, прагне чогось протилежного. Її інтерес полягає в тому, щоб позбавити народ будь- яких революційних потенцій, перетворити його на пасивну, слухняну, дезорганізовану, несвідому і дурнувату масу. Перетворення народу у натовп і у масу грунтується на тотожних пропагандистських засобах.

ПРОПАГАНДА

Останнім часом чуємо про виборчі технології — «чисті», і «брудні», про іміджмейкерів, ньюсмейкерів і фахівців у царині PR-у. Що ж, про цей PR (від Public Relations, мистецтво контакту з електронними масами) варто знати, варто удосконалювати і варто застосовувати його — кожне мистецтво маємо шанувати. Чого треба уникати — за новими термінами не бачити старих проблем. Бо буквами P та R починається ще й латинське слово propaganda.

У такому контексті пропоную ознайомитись із тезами, які писав із двох різних першоджерел.

1. «У сучасних умовах ідеологічна пропаганда оформилась в особливу сферу духовної діяльності; вона є системою організацій, засобів і методів ідейно-психологічного впливу на маси».

2. «Наша пропаганда за змістом і формою повинна сприйматися широкими народними масами. Мистецтво полягає у тому, щоб не подрібнювати увагу мас, а завжди концентрувати її».

3. «Характерними рисами пропаганди є цілеспрямованість, диференційованість, безперервність дії, масовість».

4. «Ми працюватимемо над тим, щоб сформувати у молоді почуття відповідальності відродження, ніякі соціальні негаразди не можуть вважатися завеликими».

5. «Розроблюючи завдання політичної, економічної та ідеологічної роботи, партія визначає завдання і в області пропаганди, принципової позиції щодо її організаційних форм».

6. «Справжня сила політичної партії полягає в тому, щоб зберегти дисципліну партійців. Успіх всякої пропаганди визначає наполегливе, рівномірне і тривале застосування».

Тут чергуються тези, які виписав (і переклав на українську) із нацистської катехизи «Майн кампф» А.Гітлера і «Философского энциклопедического словаря», який вийшов друком 1983 року під редакцією секретаря ЦК КПРС Л.Ф.Ільїчова. 1- ша, 3, і 5 та тези належать секретареві ЦК, а 2-га, 4-та і 6-та — фюрерові третього рейху. Як бачите, розрізнити їх неможливо, але цього не треба лякатися: пропаганда це технологія, засіб; інша справа — сутність ідей чи чисел, які пропагуються («Дойчланд юбер алес» чи «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!»). Десять заповідей Божих і Нагірне казання Христа є пропагандою усього найкращого, чого хотілося б домогтися людство.

EXPERIMENTUM CRUCIS

Найкращим методом перевірки наукових гіпотез є т.зв. вирішальний експеримент (experimentum crucis), наслідки якого дозволяють однозначно прийняти чи відхилити нову ідею. Соціологи та політологи із зрозумілих причин не мають можливостей ставити експерименти, але це вдається номенклатурі. В Україні таким експериментом став квітневий (2000 р.) референдум «за народною ініціативою». Починаючи з 1994 р., я проводжу математичний аналіз наслідків усіх виборчих компаній. Як фахівця, мене насамперед цікавлять демографічні чинники того чи іншого вибору в регіонах. Проте існують методи діагностики аномалій і фальсифікацій стосовно того, що називається «народним волевиявленням». Якщо йдеться про референдум, то з математичної точки зору його наслідки є дивовижними. Не торкатимусь подробиць, бо це матеріали уже оприлюдненні. Скажу лише, що вирішальним у проведенні референдуму став «адміністративний ресурс», який можемо назвати ресурсом номенклатурним. Організація референдуму і його наслідки засвідчили, так би мовити, експериментальним шляхом, що ми живемо у країні, де номенклатурний реванш став доконаним фактом. Відтак «касетний скандал» насправді є малопахучою відповіддю на малопахучу політику. У світлі цих подій українська демократія нагадує русалку, з якою розважалася вся команда риболовецького сейнера.

КОНЦЕРТ ДЛЯ ГЛУХОЇ ВДОВИ

На думку італійського соціолога Петро Мальдіні, у керівництві кожної держави, як в оркестрах, є інструменти смичкові (за ними Бог і совість), є духові (у них гроші) і є інструменти ударні (популісти). але на загал музику визначають ті, хто не вміє читати ноти... Навіть європейці скаржаться, а що ж залишається нам? З одних «барабанщиків» мелодія не звучить, «смичкові» заслабкі, а «трубачі» грають, не дивлячись на диригента. За 2000 років від народження Христа Людина не змінилася, але Людство збагатилося ідеєю регламентованого приватного підприємництва, з якої проросли, по-перше, демократія, по-друге, нові технології, по-третє, механізми соціального захисту немічних і старих. Ми поки що лишаємось осторонь від цієї магістралі. Ми долучимося до поступу Людства; я не маю щодо цього сумнівів, але психологічний спадок двох імперій (однієї з двоголовим орлом, іншої з серпом і молотом) ще довго триматиме нас на узбіччі історії. Композитор-модерніст С.Штокхаузен написав дивовижний «Концерт для глухої вдови». Літає у повітрі диригентська паличка, бігають смички, здійснюються литаври, але все це несправжнє: звуків нема. Така поки що у нас музика.