Віктор ПРИХОДЬКО:

ПОГАНЕ КІНО КРАЩЕ, АНІЖ НЕЗНЯТЕ

— Вікторе, на недавній акції Академії мистецтв «Мистецтво молодих» ви виступили із програмою дій для реабілітації, якщо можна так сказати, українського кіно — «Покоління». Селекціонування — одна із граней роботи продюсера, яку ви суміщаєте з режисерською. Це «сумісництво» — вимушена позиція чи це ваша суть?

— Важко сказати. Узагалі-то, я все-таки режисер — і за освітою, і за способом мислення. Продюсер я через необхідність — щоб прогодувати телекомпанію. Справа в тому, що ціни в нашій країні на виробництво і на готову телепродукцію неспіввідносні. Відеоапаратура, касети, обладнання в Україні коштують стільки ж, скільки в Японії або Америці, а вже готова програма — копійки. Тому доводиться багато знімати. А щоб знімати багато, треба мати багато ідей та професіоналів, яких ми збираємося цілеспрямовано шукати.

Крім того, в Україні поступово прокидається цікавість до кіно, насамперед до телесеріалів. Це ще не кіно, але вже й не телепередача. Телепередача — це все-таки щось на кшталт «консервів», з яких неможливо щотижня робити шедевр. Серіали все-таки одноразова продукція. Запуск серіалів необхідний і з іншої причини: професія кінематографіста в Україні, на жаль, вимирає. Тепер в основному на «1+1» і в нас зібрано всіх діючих професіоналів кіно. На ПРО ТБ сьогодні перебувають на різних стадіях запуску вже два 12 серійні серіали, мелодрамата детектив. Іще один — «Пані удача» — ми знімаємо спільно з московською студією «2В» для РТР. Є ще план комедійного серіалу. Однак, чесно кажучи, я настільки переситився комедіями, що треба зробити якусь перерву.

По суті, своїм проектом «Покоління» ми хочемо відродити практику, що канула в Лету, студії «Дебют», коли молодим кінематографістам надавалася можливість виявити себе. Тепер ми ведемо переговори з Міністерством культури, з керівництвом Кіностудії імені О. Довженка, які підтримують цю ідею. Ті люди, які доведуть, що в них є ідеї й бажання, зможуть зробити в нас короткометражне кіно. І якщо результат буде позитивним, то ми почнемо співробітничати на фундаментальнішому рівні. За нашими підрахунками, ми зможемо випускати до дванадцяти експериментальних проектів за рік.

— Чи маєте ви намір підключати до цього проекту гроші держави?

— Якщо держава допоможе, то цей проект буде значно розширено. Але як телекомпанія, ми, в принципі, самодостатні. Ми маємо намір це робити не для звітності, а для того, щоб знаходити нових людей.

— Звичайно про успішність телекомпанії судять із частоти появи її робіт на телеканалах. Ваша продукція — постійний гість як на українських телеканалах, так і на зарубіжних. Недавно один із ваших підрозділів — студія «Бабич- дизайн» — почала робити «Великі перегони» для ГРТ. Яка ваша формула успіху?

— Що стосується «Бабич-дизайн», то вона вже рік як виросла в самостійну компанію, де я є одним із засновників. А наша формула успіху проста: багато працювати. І я із ПРО ТБ, і Бабич зі своїм «Дизайном», і «Гадюкіни рекордз» працюють по 12 годин 7 днів на тиждень. Якщо сидіти в Будинку кіно, пити і плакати, що не дають грошей на постановку, то це ні до чого не приведе. Є ще одна ще страшніша форма існування в кіно — всіх лаяти. По-моєму, єдине рішення — принести нам свій проект, і якщо він нам сподобається, ми його запустимо незалежно від того, чи починали ви разом із Довженком, чи вам 14 років.

Я за те, щоб запускалося багато різних фільмів. Усе кіно, яке знімається, навіть погане, все одно ліпше, аніж незняте кіно. У кінематографі, як і в науці, негативний результат також результат: над кожним фільмом працює 30—50 чоловік, які отримують досвід, відпрацьовуючи при цьому технологію. Нехай навіть стане зрозуміло, що режисерові N не треба більше давати грошей, але це стало зрозуміло, інакше він би досі ходив і плакався: «Я геній, а ви всі негідники». Особистості та ідеї з’являються лише там, де є процес. І ще одне. Повернути кіно — це не означає зняти фільм на кіноплівці і показувати його виключно в кінотеатрі. йдеться про те, що це має бути разовий твір мистецтва. І найголовніше: в нас у країні є люди, які готові займатися кіно, усвідомлюючи, що це не найприбутковіша справа на сьогодні. Їх спокушає створення міфології, ілюзії власного, кращого, світу, а не буквальність щоденних телехронік.

— В офісі Віктора Андрієнка на почесному місці висить ваш великий портрет. Можна припустити, що це своєрідна гра, але в цьому — і щире ставлення. Як ви будуєте свої стосунки із групою, акторами, співробітниками?

— Поки що з усіма, тьху-тьху- тьху, стосунки просто чудові. По-моєму, кожна людина — це стиль. Я не роблю різниці, як і з ким спілкуватися. Є гарна фраза в Марка Твена: «Не треба ніколи брехати, тоді не доведеться нічого запам’ятовувати». Я людина відкрита (в середовищі, пов’язаному із шоу-бізнесом, це не дуже добре) і завжди роз’яснюю співробітникам усі наші проблеми. Цілком згодний зі Славою Полуніним, що атмосфера творчості важливіша за кінцевий результат, тому абсолютно свідомо витрачаю багато сили і грошей на те, щоб створювати гарну творчу атмосферу. Особливо ця атмосфера відчувалася, коли ми знімали «Довгоносиків», які досі є своєрідною нашою торговою маркою. За це я вдячний усім, хто над ними працював, а особливо Вікторові Андрієнку. У нас під час зйомок постійно були присутні глядачі — для них спеціально поставили декілька рядів крісел, які ми називали «Катрусиним кінозалом». Атмосфера свята під час зйомок вибудовувала атмосферу і всередині кадру. На мій погляд, існує деяка метафізична залежність між настроєм на знімальному майданчику і тим, що «проявляє» екран. Мені досить переглянути перші кадри будь-якого фільму, щоб зрозуміти, що відбувалося на знімальному майданчику. Я обожнюю Михалкова, особливо раннього, але не можу примусити себе подивитися його останню картину: я бачу, що між учасниками зйомок були натягнуті стосунки. І, навпаки, є фільми, які просто іскряться, наприклад, ранні фільми Гайдая або того ж Михалкова. Думаю, треба хоч іноді знаходити в собі сили і хвалити. Коли люди знають, що їх будуть лаяти, для них робота стає підневільною — і тоді кіно вийде якесь притиснуто-боязке. Кайф у тому, коли є свобода творчості — тоді виходить «своє» кіно.

«У СЛОВАХ ДЕЯКИХ ПОЛІТИКІВ — ЦІЛКОВИТА «САНТА-БАРБАРА» НА 18 ПОВЕРХІВ»

— Хто у вас у компанії генератор ідей?

— Наступивши на горло власній скромності, признаюся, що я. Коли робили «Довгоносиків», дуже багато вигадував Віктор Андрієнко. Ми один одного розуміли — і нині розуміємо — з півслова, тому що читали одні і ті ж книжки, дивилися і любимо одне і те ж кіно. Процес вигадування нами наступної серії скидався на гру в пінг-понг. Тепер Віктор займається своїм проектом, я — своїм, але безперервно шукаємо ще людей зі свіжими ідеями. Власне, й ідея вітчизняних «ляльок», з якою я давно носився, віднайшла реальні контури «Великих перегонів» завдяки Вікторові Андрієнку.

— Яка відмінність між нашими «лялечками» і московськими?

— Думаю, що в Москві все-таки свобода слова більша, ніж у нас. До «Великих перегонів» тепер я маю стосунок як засновник студії «Бабич-дизайн». Спочатку я був режисером, але поступово відійшов од проекту. Тепер Валерій Бабич усе робить сам.

— Чи не зверталися до програми політики із проханням уписати їх у «Великі перегони»?

— Було таке, щоправда, не напряму, а через спільних знайомих: запитували, як потрапити і скільки коштуватиме. І це закономірно, адже будь-яка пародія — наслідок популярності людини. У всьому світі політики готові платити за пародію на себе.

— Як, по-вашому, чи вміють наші політики тримати удар?

— Усі запитання із приводу політики та політиків — не до мене. Люди політики мені настільки нецікаві, що я не намагаюся їх відстежувати. Щоб сказати, вміють чи не вміють наші політики тримати удар, треба знати людину, а судити про неї, про її вчинки за пресою, яка в нас значно ангажована, неможливо. Якщо в одній газеті написано, що чоловік сказав: «Я найгрізніший», — а в іншій — що ретирувався, боязко підібгавши хвоста, то як дізнатися, як це було насправді? Я не знаю. Однак напевно серед наших політиків є сильні особистості. А є серед них і категорія людей, які мені просто незрозумілі. Вони не кажуть від чистого серця — в політиків це виключено, вони кажуть, щоб їх почув хтось, при цьому в їхніх словах обов’язково буде цілковита «Санта- Барбара» на 18 поверхів.

— Вам самому якісь сюжети з «Великих перегонів» подобаються?

— Можу судити тільки про їхнє художнє виконання. Були дуже вдалі серії — пародії на «Гамлета», Карлсона і Буратіно. Особливо запам’яталася перша серія після перерви: в ній декабристи збиралися навколо пам’ятника Богданові Хмельницькому. Тоді у «Великих перегонах» уперше з’явилася тримірна графіка: котилися тримірні гармати, з них валував дим, майоріли на вітрі знамена. Це був принципово якісний стрибок. На жаль, не завжди такий рівень вдається витримувати через великий потік, через те, що сценарії приходять в останній момент і постійно переробляються.

«МЕНІ ТРЕБА, ЩОБ ТЕ, ЩО Я РОБЛЮ, БУЛО ЗАПИТАНЕ СУСПІЛЬСТВОМ»

— Те, що робить ПРО-ТБ — це показник того, як можна тримати рівень. Чому, по-вашому, на українському телебаченні така велика прірва між лідерами та основною масою?

— Така прірва є завжди і всюди. По-перше, кожний твір усотує в себе ту енергію, яку на нього витратили. Якщо на нього нічого не витратили або робили з ненавистю, то такі ж емоції воно викликає і в аудиторії. По-друге, вимогливість. Я сам для себе виробив такий критерій: слід робити так, щоб тобі подобалося. Якщо тобі подобається, значить, є хтось, кому це подобається. Якщо ти намагаєшся зробити під когось, то виходить неправда. Зрозуміло, що іноді доводиться йти на якісь компроміси, але і в них є межа.

— Як ви знаходите «своїх» виконавців? Адже не всі вони професійні актори? Наприклад, Петро Кузнецов...

— Петя Кузнецов у мене знімається ще з інституту, де він працював звукорежисером. Абсолютно фантастична людина. Для мене він як талісман — знявся практично у всіх моїх фільмах. Нещодавно Петя повернувся з Америки, і ми його знову знімаємо. Фантастичний актор. К. Ген відкрив нічний клуб «Дельта» в Ірпені. Дуже довго не хотів зніматися. Тепер знову приїжджає, скучив за зйомками. Як я їх знайшов? Це нез’ясовна річ. Просто попереду паровоза біжить інтуїтивне відчуття: хочеться з цією людиною працювати чи ні.

— А як же критерій типажності?

— По-моєму, це одна з бід радянської школи кіно. Я вважаю, що від людини має поширюватися внутрішня енергія. Коли на екрані з’являється Луї де Фюнес або Бельмондо, зал завмирає. Чим це можна пояснити — акторською майстерністю, красою? У них неможлива енергетика. А є дуже красиві, чудові актори, то й що? Немає звідти світла, теплої енергії. Від Андрієнка, наприклад, іде багато енергії. Це від природи. Цікаво, що до цього практично ніхто не знімав Віктора. Він працював каскадером, знімав рекламні ролики. Коли в актора є така енергія, то від режисера вимагається лише одне — спрямувати її в потрібне русло.

Ви ніколи не замислювалися над тим, навіщо люди йдуть у театр? Вони йдуть підживлюватися енергією. Актори насправді — це люди психічно трохи ненормальні. У психічно здорової людини є захист — він не дає подивитися, що в неї всередині, тому на неї дивитися нецікаво. А цікаво дивитися на тих, котрі нарозхрист. Це речі нематеріальні — їх не можна зрозуміти. Може, я з віком став це відчувати. Відверто скажу, що коли мені було 20 років, я цього не відчував. Судив більше за формальними, поверховими критеріями, займався авангардом, коли форма була все, а що всередині — нецікаво.

— У режисера Приходька немає мрії про якесь своє кіно?

— Вважаю себе досить дорослою, самостійною і здібною людиною, через те, коли в мене є мрія, я втілюю її. І в той же час я не можу всіх співробітників відправити додому і на Козьму Пруткова поставити балет. Не бачу сенсу в тому, щоб зняти «артівське» кіно, одержати срібну задню ногу лева в Баден-Бадені і всім розповідати, який я славний. Я не маю права примусити сорок чудових людей працювати задля того, щоб я самоутвердився. Мені треба, щоб те, що я роблю, було запитане. Це те, що сталося з «Довгоносиками»: вони подобалися нам — сподобалися і глядачам. І, гадаю, що такі моменти ще будуть. А які саме проекти будуть — це неважливо, аби йшов процес. А кіно неодмінно зніму і, скоріше, вже наступного року.

ДОВІДКА «Дня»

Віктор ПРИХОДЬКО — кінорежисер, продюсер, сценарист. Генеральний директор телекомпанії ПРО ТБ. Як кінорежисер зняв фільми: «Місячне кіно», «01», «Вестерн», «Тихий жах». Працював у відділі розважальних програм ГРТ, зняв понад 40 відеокліпів. 1995 року створив і очолив телекомпанію ПРО ТБ. Автор ідеї та режисер- постановник «Шоу Довгоносиків» («Золота Ера»-96 за найкращу розважальну програму). За п’ять років існування телекомпанії ПРО ТБ створив понад два десятки регулярних телепередач, Продюсерський центр ПРО ТБ, Майстерню першого кліпу. Одружений, має сина. Захоплення — кіно, телебачення. Домашня тварина — кіт Рембо. Мрія — поїхати на риболовлю.