Біг на безконечну дистанцію
«Марафон Ігоря Пилипчука» — новий фільм студії «Контакт» і каналу «1+1», прем’єра якого відбулася в Будинку кінематографістів, як і попередні роботи з циклу «Наші сучасники на екрані», зібрав значну для документальної картини аудиторію. Звичайно, тут була сильна команда авторів: режисер Олександр Фролов, ведучий Іван Гаврилюк. Однак фільм «брав» аудиторію не тільки цим, але й особливим тонусом громадянської мужності його героя — депутата, полковника міліції, спортсмена-марафонця Ігоря Пилипчука.
Дійсно, практично кожен фільм циклу «Наші сучасники» — про людей, які в нелюдських умовах не тільки знаходять в собі сили вижити, але і всупереч всьому добиватися своїх цілей, а головне — допомагати іншим, що потребують цього. Ігор Пилипчук — саме із такої породи солдатів життя. У своїй слідчій практиці він брався за гучні справи не iз марнославства — дуже багато доль залежало від неупередженого розслідування. Часто чесний слідчий викликав гнів найвищої влади і все ж стояв на своєму, тримався до кінця. Так йому вдалося припинити розкрадання коштів, що спрямовувалися на відновлення нещасної, зруйнованої землетрусом Вірменії. Так він розкрив один iз найстрашніших злочинів в історії вже незалежної України — нелегальний вивіз новонароджених дітей за кордон. За рік в країни Заходу під виглядом усиновлення вивезено 800 дітей; надалі була з’ясована доля тільки менше ніж половини немовлят. Користуючись високим заступництвом і зв’язками, злочинці могли б продовжувати свій кривавий бізнес ще дуже довго. До того ж у нашій наскрізь дірявій правовій системі просто не було закону, який би дозволяв притягнути до суду за такого роду злочини. Пилипчук зміг не тільки перервати конвеєр смерті, що діяв у наших пологових будинках, але і в рекордно короткі терміни добитися прийняття необхідних норм законодавства, які дозволили б надалі знаходити і карати тих, хто торгує дітьми.
Звичайно, в практиці Пилипчука — як слідчого і політика — це аж ніяк не поодинока справа. Власне, автори фільму і не прагнули займатися отаким напіврекламним піаром. Для них важливо було, думається, показати, що навіть перед обличчям всемогутнього і запеклого беззаконня найбільші шанси має все ж чесність і людська гідність. З такими якостями жити дуже важко — так само, як бігти марафон до нескінченно далекого фінішу. Але зло вразливе саме тому, що нерухоме в своїй зашкарублій байдужості. Тому — дорогу подужає той, хто біжить. Вистачило б сил…
