Скрекотлива вічність
У Києві відбувся вечір пам’яті кінооператора Вілена Калюти. Не сенсаційна прем’єра і не протокольне засідання зібрали практично повен Червоний зал у Київському будинку кінематографістів минулої п’ятниці. Згадували й говорили про одну людину — Вілена Калюту, киянина за народженням, кінооператора від Бога, задерикуватого хлопчиська в житті. Людська пам’ять парадоксальна. Вілен Олександрович або «Віля», як його називали майже всі, хто виступав, помер рік тому, не доживши до свого 70-річчя. Лише перед його смертю, а нині — особливо гостро, — багато хто зрозумів, ким зняті — саме зняті, тобто талановито зафіксовані на плівці, знамениті картини Юрія Ільєнка, Романа Балаяна, Микити Михалкова, В’ячеслава Криштофовича.
Вільній, швидкій камері Калюти були в рівній мірі підвладні глибока психологічність крупних, портретних планів і філософська могуть безкрайніх пейзажів, серед яких вершаться людські долі. Показану на вечорі знамениту сцену танцю з «Білого птаха з чорною ознакою» точніше було б назвати танцем трьох — герої зовсім юних Богдана Ступки та Лариси Кадочникової зливаються у вихорі самозабутнього танцю, а темпераментна й одночасно професійна камера Калюти оточує закоханих кільцем своєї невидимої пристрасті. Сам Калюта був схожий на своє мистецтво, живий і невгамовний, відвертий і безкомпромісний — мало не до останнього дня з’являвся на людях, працював у журі кінофестивалю «Молодість»…
Не хочеться в усьому бачити знаки долі, якісь знамення, злами часів. Але схоже на те, що з відходом Калюти дійсно відійшла ціла епоха; і всі, від знаменитих режисерів до невідомих кінофанатів, які сиділи в Червоному залі і дивилися уривки з прекрасних фільмів, знятих камерою «Вілі», відчували це. Прийде ще багато людей, якi зможуть піднести українське кіно до світових висот, з дитячою любов’ю до життя й до свого ремесла — а таких вже не буде. Однак і того, що після нього залишилося, вистачить на багато весен наперед.
